Італійський Південний Тіроль нагадує Закарпаття. Ті ж гірські краєвиди, що захоплюють дух, чисте повітря, отари овець на луках. І ця подібність тим більше підкреслює разючі відмінності, які явно на користь італійців, - гладенькі дороги, розвинена туристична інфраструктура, жодного сміття на узбіччях чи в потічках і, головне, суцільна гідроелектрифікація за рахунок міні-ГЕС.
РегіонПівденний Тіроль загальною площею 7,4 тис. кв. км (а це майже вдвічі менше, ніж Закарпаття) і з населенням 512 тис. чоловік має понад тисячу гідроелектростанцій, із яких 832 - міні (потужністю до 200 кВт), 144 - середні (до 3 МВт) і 30 - великі (понад 3 МВт). Практично всі вони приватні. Будувати ГЕС тут почали наприкінці XIX ст. і не припиняли навіть упродовж Другої світової війни. Свого часу саме в Південному Тіролі побудували найбільшу в світі гідроелектростанцію, яка нині вважається третьою за величиною в Італії. ГЕС встановлено тут усюди - від маленьких поточків до великих річок. Знайти місце для нової станції дуже проблематично, а це значить, що гідроенергетичний потенціал використовується на повну силу. Сьогодні у Південному Тіролі не будують нових, а модернізують старі станції, які працюватимуть із більшою ефективністю. Усе робиться абсолютно прозоро й відкрито. Біля будівель багатьох ГЕС є навіть лічильники, за якими будь-хто може проконтролювати дотримання санітарних норм із обов'язкового мінімуму води в руслі.
Дивовижно, але понад тисячу гідроенергетичних споруд абсолютно не заважають туризму. За більш як століття тут навчилися гармонійно поєднувати промисловість і рекреацію. У дериваційних ГЕС водозабір - це невелика гратчаста споруда, через яку частина води забирається в підземну трубу й подається на турбіну нижче за течією. І мінімум змін ландшафту. В с. Ріданна машинну станцію мікро-ГЕС (яка забезпечує електрикою 75 осель) замасковано під пагорб. За якихось 30 метрів розташовано туристичний готель, із вікон якого не видно ніякої споруди - лише зелена галявина й гірський потічок. За дотриманням екологічних стандартів слідкують чотири регіональні природоохоронні установи, без дозволу яких жодна станція не працюватиме. Будівництво (чи модернізація) ГЕС - це в будь-якому разі втручання в природу, але перед початком робіт тут завжди думають, як мінімізувати вплив на довкілля.
У результаті регіон виробляє електроенергії на 177% від власних потреб, а надлишок продає.
А тепер порівняння: Закарпаття з територією 12,777 тис. кв. км і населенням 1,3 млн жителів має всього шість ГЕС, які виробляють від 5 до 7% електроенергії від потреби. При тому, що гідропотенціал області величезний. Левову частку електрики область отримує з Бурштинської ТЕЦ. Завальне питання: чи можливе хоча б часткове перенесення на Закарпаття, яке вважається найперспективнішим для малої гідроенергетики в Україні регіоном, досвіду Південного Тіролю?
Самі італійці дивляться на нашу область, як на непочату цілину. Адольф Денг, головний інженер і проектант південнотірольської фірми Wild Metall (яка споруджує і встановлює водозабори для ГЕС), побувавши на Закарпатті та зробивши порівняльний аналіз двох регіонів, дійшов висновку, що в нашій області без будь-яких втрат чи шкоди для довкілля запросто можна побудувати понад 300 міні-ГЕС.
Цифри італійського проектанта, що спираються на досвід функціонування гідроенергетики в Південному Тіролі, нещодавно викликали шквал обурення й цілковите несприйняття на Закарпатті. У листопаді 2011 р. Закарпатська обласна рада затвердила "Програму енергозбереження та енергозабезпечення на період до 2015 р.", якою передбачалося спорудити 330 малих ГЕС. Це викликало різкий спротив природоохоронних організацій, і зрештою суд визнав незаконним рішення облради.
Ставлення широкого загалу до будівництва ГЕС у двох регіонах - італійському та українському - різниться кардинально. На Закарпатті мала гідроенергетика робить лише перші кроки, які супроводжуються постійними скандалами. Наведу кілька типових прикладів. Жителі с. Красна Тячівського району скаржаться, що будівництво міні-ГЕС (яку введено в експлуатацію в січні 2011 р.) спричинило загрозу підтоплення кількох десятків будинків. Люди звертаються в різні інстанції з вимогою примусити власника станції захистити їхні будинки, але їх зусилля марні. У с. Тур'я Поляна Перечинського району селяни нарікають, що після запуску міні-ГЕС (у травні 2012 р.) пересохли криниці, а в обмілілому потоці зникла риба. Люди категорично проти будівництва ще однієї ГЕС. У с. Богдан Рахівського району селяни настільки різко виступили проти будівництва двох міні-ГЕС, що під час громадських слухань навіть лунали заклики про відставку сільського голови, котрий висловлювався на підтримку проекту. Врешті-решт інвестори були змушені відмовитися від своїх планів. Аналогічна ситуація і в с. Чорноголова Великоберезнянського району, де селяни "зарубали" проект міні-ГЕС на стадії громадських слухань. На цьому тлі схвалення будівництва станцій у кількох високогірних населених пунктах виглядає, як виняток.
У чому ж справа? Чому в одній країні гідроенергетика може вільно працювати й розвиватися, не завдаючи шкоди довкіллю й приносячи користь людям, а в іншій (практично з аналогічними природними умовами) викликає такий різкий спротив?
Кількарічний досвід роботи міні-ГЕС на Закарпатті свідчить, що цьому є дві головні причини. Одна з них - дії інвесторів. Перший "гідроенергетичний млинець" на Закарпатті виявися глевким. Для прикладу, в с. Білин Рахівського району труби дериваційної міні-ГЕС пустили поверху, що спотворило гірський краєвид. Коли ж при будівництві станції виникла конфліктна ситуація з одним із місцевих жителів, інвестор, маючи зв'язки з владою, просто викликав міліцію та вирішив усе на свою користь силовим методом. Ці "позитивні" приклади супротивники гідроелектрифікації, зрозуміло, наводили на громадських слуханнях у інших населених пунктах. У с. Красна, крім згадуваної загрози підтоплення, частина селян втратила доступ до потічка, з якого завжди використовувала воду для господарських потреб. Найпередовіша із закарпатських міні-ГЕС у с. Тур'я Поляна (збудована за вірменським проектом і з чеським обладнанням), яку часто наводять як приклад для наслідування, явно не дотягує до рівня південнотірольських. Водозабір тут громіздкий і бетонний (про це обережно говорили й італійці, що побували на об'єкті), він не вписується в ландшафт. Вода перед водозабором уповільнюється й замулюється, чого й близько немає на ГЕС у Південному Тіролі. Рибохід побудовано недосконало, тому його доводиться переробляти. Подібні приклади можна наводити й щодо інших станцій.
Друга причина - це психологія місцевих жителів. Прихід інвестора в село сприймається з настороженістю й недовірою. Селяни впевнені, що єдина мета підприємців (особливо якщо їх підтримує влада) - використати та обманути їх. І вони мають підстави так вважати через попередній гіркий досвід. Настрої людей уміло підігріваються. Сільський голова с. Богдан упевнений, що проект будівництва двох міні-ГЕС "зарубали" через інтриги, що плелися на районному рівні. А частину селян просто залякали антинауковими "страшилками" про катастрофічні наслідки роботи гідроелектростанцій, які нічого спільного з реальністю не мають. Як вважає сільський очільник, після відмови інвесторів від своїх планів село втратило реальні можливості поліпшити аварійну інфраструктуру, на відновлення якої зібрати кошти самотужки не вдасться.
Під час приїзду автора статті в Тур'ю Поляну головна претензія, яку висловлювали місцеві жителі до міні-ГЕС, полягала в тому, що село від цього нічого не одержує. І лише потім називалися інші - пересихання криниць (ГЕС розташована за селом, та й уся вода після турбіни знову потрапляє в потік, тож до пересихання криниць станція не може мати стосунку, це пов'язано швидше з посушливим літом), зникнення риби, попсоване пасовище. Віддаючи в користування свої природні надра, громада хотіла б отримати щось натомість - і це зрозуміло. Чимало селян розраховували, що з пуском міні-ГЕС тарифи за електроенергію в с. Тур'ї Ремети зменшаться. Коли ж з'ясувалося, що це не в компетенції інвесторів, люди відчули себе ошуканими. Укріплення берегів, освітлення вулиць, ремонт об'єктів соціальної сфери чи навіть забезпечення тимчасовою роботою місцевих жителів - для них слабка втіха. А якщо пустити чутку, що інвестор якимось чином простимулював голову села і депутатів, більшість селян точно виступить проти будь-якої станції.
Цікаво, що жителі Південного Тіролю свого часу також виступали різко проти гідроелектрифікації. Було це, щоправда, ще в 30–40-х роках минулого століття, коли масове будівництво ГЕС лише набирало обертів. Нині люди ставляться до ГЕС тільки позитивно й не вимагають для себе якихось преференцій. Достатньо сплати податків, додаткових робочих місць і орендної плати за землю. Чи значить це, що для позитивного сприйняття ГЕС на Закарпатті теж потрібно чекати ще 80 років?
Щоб не довелося так довго чекати, очевидно, слід змінювати систему впровадження гідроенергетики. Насамперед ще перед початком робіт слід роз'яснити селянам, як станція вплине на довкілля, і що конкретно матиме від неї село. По-друге, вкрай необхідні позитивні приклади роботи електростанцій, які не шкодять навколишньому середовищу та приносять користь громаді. І не десь у Південному Тіролі, а на місці.
Такою першою ластівкою, можливо, стане міні-ГЕС у с. Лопухів Тячівського району, повністю спроектована фахівцями з Південного Тіролю. Громадські слухання в селі схвалили її будівництво. Інвестор узяв на себе низку зобов'язань, серед яких - забезпечення роботою на період будівництва місцевих селян, зариблення річки, півмільйона "інвестицій" на соціальні об'єкти та ін. Якщо лопухівська міні-ГЕС зможе працювати, не викликаючи конфліктних ситуацій, це й стане найкращим аргументом для подальшого розвитку гідроенергетики області та хоча б часткового використання даного природою величезного потенціалу.