Формування статутного фонду ЗАТ затяглося, й це у кінцевому підсумку призвело до того, що реального контролю над підприємством не отримав ніхто. В Української держави — 43,05%, у Татарстану — 37,5%, ще 1,15% — належало місцевому МТ-Банку, а 18,3% — двом невеличким офшоркам: американській Seagroup International та швейцарській AmRuz Trading. За суто випадковим збігом, і банк, і швейцаро-американці завжди голосували так, як було потрібно менеджменту заводу. Фактично завод і перейшов під повний контроль менеджменту.
Вже невдовзі виявилося, що та ж таки «Татнафта», будучи одним із основних акціонерів, просто не в змозі стягнути заводський борг у розмірі 19 млн. доларів. Таке відкриття Казань чомусь не окрилило, й інтерес до проекту помітно підупав. Зате голова правління Володимир Матицин мав у Кабінеті міністрів України великий вплив. Та й татари все-таки не зовсім відвернулися. За 1995—2000 роки з Татарстану прийшло майже 40% усієї переробленої заводом нафти.
Загалом, ситуація майже вляглася але 2000 року сталася маленька прикрість — завод зупинився. Нафти не було, а поставляти її в Кременчук ніхто не рвався, радше навпаки — найживотрепетнішим питанням було: як прокачати нафту, щоб вона, не дай Боже, не потрапила на «Укртатнафту». І тут виявилося, що вся та напруженість у відносинах, яку в Києві не хотіли помічати, «має місце бути».
З’ясувалося, що солідна частина активів належить невідомо кому, невідомо яким чином. Виявилося, що нафтотрейдери при словосполученні «поставка на Кременчук» починають недобре посміхатися і т.д., і т.ін. Для повноти картини 2000 року завод спробував позичити півтори сотні тонн уже держрезервівської нафти (і вперше дістав по руках). Період ніжної дружби з Києвом завершився. Утім, щоб усунути керівництво (яке формально не володіє жодною акцією), знадобився рік. Двічі скликалися збори акціонерів, неабияк потрудитися довелося юристам. І тільки узгоджені дії України й Татарстану дозволили зберегти завод. Причому в буквальному сенсі.
Коли в серпні 2001-го основні акціонери домоглися відносного контролю над заводом, його практично не існувало. Дві найцінніші установки було здано в оренду на тридцять років (одна з них — на порушення прямої заборони спостережної ради), система збуту давно підприємству не належала. Ще одна установка перетворилася на брухт. «А в остальном — прекрасная маркиза»…
Як випливає з доповіді на засіданні Координаційного комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президенті України, низка угод виглядала славненько. Приміром, колишній заступник голови правління ЗАТ «Укртатнафта» В.Демьохін і головний бухгалтер підприємства, не маючи згоди правління й Фонду держмайна, виступили майновими поручителями перед комерційними структурами. Під заставу було внесено всього-на-всього... цілісний майновий комплекс заводу. При цьому комплекс уже перебував у податковій заставі за борги перед бюджетом. Як неважко здогадатися, з поверненням грошей у фірм виникли проблеми. І банки кредиторів — «МТ-банк» та «Промфінбанк» — одержали реальну можливість вимагати це майно. Загальна заборгованість заводу відразу ж сягнула астрономічної суми — 114,8 млн. доларів, при власних оборотних коштах у 63,8 млн. доларів. І т.д., і т.ін.
Після себе «міцні господарники» залишили на десятки мільйонів доларів незабезпечених векселів. Векселі на пред’явника правління видавало без зазначення термінів та умов їх погашення. Інакше кажучи, кожен із цих векселів міг бути пред’явлений до беззастережної оплати компанією в будь-який час. При цьому, попри пряму заборону емісії нових векселів, правління здійснювало її аж до 2 серпня минулого року. Усі ці стайні треба було вичищати. І процес цей далеко не завершений, а частину активів втрачено безповоротно.
І відразу постало запитання — а що далі? Не було жодних гарантій, що це не повториться знову. Не слід забувати: на кону — стабільність нафторинку України. Погоду на ньому визначають два заводи — «Укртатнафта» і «Линос». Решта — це максимум третина виробництва. Коли «Линос» упав, брак палива компенсували імпортом, коли Кременчук і Лисичанськ запрацювали, імпортні нафтопродукти практично вимело з ринку. Інша річ, що це досі в багатьох викликає зубний біль і прагнення повернути чудові часи безподаткових імпортерів нафтопродуктів (типу «Бізона», «Фіаніту» й іже з ними). І не можна сказати, що шанси на перемогу дорівнювали нулю.
Після жовтня 2001-го, коли нарешті вдалося провести легітимні збори й відновити контроль над підприємством, у Кременчуку спостерігалася прецікава картина. З одного боку, від прірви 2000-го та більшої частини 2001 року завод відтягували поставки російської нафти. 2002 року її надійшло на 5,2 млн. тонн (тобто вдвічі) більше, ніж попереднього. При цьому левова частка, в окремі місяці — до 90%, надходила саме з Татарстану.
З іншого боку — низка дій уряду наводила татарських партнерів на не вельми веселі роздуми.
Якщо 1996—2001 роки чогось і навчили, то це простої думки, що на заводі повинен бути господар. Причому реальний і такий, що володіє ресурсами для його нормальної роботи. Ситуація, коли хвіст кілька років вихляв собакою, була наслідком порушення цього принципу. Найпростішим способом розв’язати проблему була консолідація пакета в одних руках. Для цього доводилося викуповувати акції в тих-таки Sea Group і AmRuz. Слід гадати, не безплатно.
На початку року стала відома й назва фірми, якій ці акції продано, — американська Renix Finance Corporation. Тепер вона внесе на завод гроші за акції, це десятки мільйонів доларів.
Фірма нікому не відома, але ніхто не сумнівається, що за нею стоїть «Татнафта», яка цим доводить свій пакет до 26,9%. Додавши до нього майже такий самий (28,8%) пакет, що належить уряду Татарстану, одержимо контрольний пакет. Тобто Татарстан стає не тільки головним постачальником нафти, а й головним акціонером.
Нічого нового в цій ситуації немає. Саме принцип — хто дає ресурс, той і отримує контроль — було визнано єдино правильним ще під час приватизації інших українських нафтопереробних заводів. І продавали їх саме під поставки нафти. Так було з «ЛУКойлом», Одеським НПЗ. Цим пояснюється й ціна продажу «Линосу» — 13 млн. дол. або Херсонського — близько 8 млн. дол. Тож зобов’язання контрольованої «Татнафтою» фірми внести за пакет 65,8 млн. дол. — це більше, ніж виторг від продажу контрольних пакетів трьох НПЗ (Лисичанського, Одеського й Херсонського), разом узятих. Якщо все пройде нормально, то завод уже найближчим часом зможе одержати ці гроші.
А ось торік завершити купівлю так і не вдалося. 17 вересня 2002-го з вини ФДМ було навіть зірвано збори акціонерів.
Смішно, але при цьому татар загалом-то ніхто ні в чому й не звинувачував. Тим паче що й підстав не було. Торік на завод поставили 7,2 млн. тонн (на 60% більше, ніж 2001-го). На цьому тлі практично безперервні суди особливо вражали.
Фактично створилася ситуація, коли всі проти всіх. У судах доводилося боротися за активи, виведені попереднім керівництвом. Основні акціонери позивалися один з одним (правда, не безпосередньо, але ж річ у суті). Клімат далеко не такий, який потрібен будь-якому підприємству в посткризовий період...
Тим часом низка чиновників демонструвала просто дивовижну гнучкість і комерційну хватку. Приміром, не встигли у квітні 2002 прем’єр-міністр Татарстану Рустам Мінніханов і тодішній перший віце-прем’єр України Олег Дубина підписати протокол про розвиток компанії, як відразу починаються розмови з «ЮКОСом» про можливий продаж держпакета. Веде їх той-таки Олег Вікторович. Що ще веселіше — випереджаючи рішення судів, президентові «ЮКОСу» Михайлу Ходорковському обіцяли контрольний пакет акцій.
Відверто кажучи, всі ці дії навряд чи були добре продуманими. Хоча наслідки — навіть без урахування роздратування Казані — прорахувати було нескладно. Контрольний пакет в України міг би з’явитися лише в тому разі, якби суди визнали акції Sea Group і AmRuz недійсними.
Дуже добре, проте це означало б, що Татарстан теж збільшував свій пакет у ЗАТ до 46%, що дозволяло йому ефективно блокувати будь-яке рішення. Тобто новий покупець мусив би з ним як мінімум домовлятися. І те, що в цьому випадку татар просто банально «розвели» б, напевно гарантувало б подальші «теплі» відносини, спільне інвестування й іншу плідну роботу. Невже хтось серйозно вважав, що після цього виконуватиметься програма модернізації Кременчуцького НПЗ на 200 млн. доларів? Казка про двох ведмедів в одному барлогу давно й добре відома.
Класичний приклад — «Укрнафта», розбірки у якій паралізували інвестиційні проекти.
Між іншим, поки ми зазивали всіх, «кому не ліньки», той-таки «ЮКОС» вів інтенсивні переговори про купівлю литовського Мажекяйського НПЗ, і було очевидно, що два заводи в регіоні йому просто не потрібні. У серпні 2002-го президент Мінтімер Шаймієв публічно попросив Президента України Леоніда Кучму допомогти українським чиновникам визначитися нарешті з основними партнерами, які інвестуватимуть розвиток кременчуцького підприємства. Проте досягнуті й тоді домовленості було зірвано. Більше того, на самому заводі почалися затримки з відвантаженням нафтопродуктів. Були випадки відвантаження їх сумнівним фірмам за заниженими цінами.
У результаті ми просто втрачали обличчя. А шоу «Може, ще хтось хоче» тривало. Пакет запропонували і президентові НК «Сургутнафтогаз» Володимиру Богданову. Правда, і він боротися чомусь не захотів.
До речі, ходить уперта чутка, що коли торік продавали «Славнафту», то переможець, альянс ТНК й «Сибнафти», обіцяв «Сургутнафтогазові» за неучасть у торгах білоруський Мозирський НПЗ. Коли це так, то конкуренція в регіоні дуже загостриться. І на внутрішньоукраїнському, і на зовнішніх ринках. Той-таки «ЮКОС» планує модернізувати Мажекяй, у Мозирі вже давно повним ходом будують комплекс глибокої переробки нафти. Наскільки до неї готовий Кременчук? Відверто кажучи, нам похвалитися нічим. Коли 1995 року проект тільки починався, Кременчук був явним лідером практично з усіх показників. Тепер він настільки ж відверто здав позиції.
Час — це невідновний ресурс. Поки з’ясовували стосунки акціонер і правлінням, а потім — акціонери між собою, він спливав собі помаленьку. Установки випрацьовували ресурс, а коштів на модернізацію не було. А через два роки в Європі завершать перехід на нові стандарти палива, і тоді на її ринках місця кременчуцькому дизпаливу й бензину вже не буде. При цьому торік не було навіть натяку на прогрес у випуску пального, що відповідало б євростандартам. Більше того, намітився регрес — завод фактично пішов із європейського ринку дизельного палива, різко зменшивши випуск його малосірчистих марок. Чим, безперечно, потішив конкурентів і в Лисичанську, і в тому ж таки Мажекяї.
Постає реальна загроза поступового згортання ринку. Що особливо прикро для заводу, який має дуже потужну базу нафтохімії. Це, до речі, одна з основних причин кадрових перестановок на підприємстві. Утім, поки на заводі не розберуться з власністю, він і далі працюватиме за найпростішими, зате маловитратними схемами.
Можна, звісно, і далі гнати мазут на експорт, тільки це не робить особливої честі ні Україні загалом, ні заводу зокрема. Що вища глибина переробки, то, у кінцевому підсумку, вища й прибутковість. Тим паче що виробництво високооктанових бензинів — це найбільш перспективний і грошовий сегмент ринку. Власне, він єдиний, де позиції імпортерів нафтопродуктів досить сильні. Природно, налагодження його випуску потребує вкладання великих коштів в українські НПЗ, аби вони могли збільшити обсяги виробництва високооктанових бензинів. І все це треба робити швидко. Конкуренція на ринку жорстка, і позиції можна втратити назавжди.
Завод і так майже повністю пролетів зі збутовою мережею. 2001—2002 роки були часом створення і російськими компаніями системи збуту власних нафтопродуктів. Основні автотраси стрімко покривалися заправками з логотипами ТНК, «Сентози», «ЛУКойлу», «Альянсу». А Кременчука на цьому святі життя практично не було видно. Точніше, він теж створював мережу АЗС торгового дому «Укртатнафта», який самому заводові не належав. За частку в них знову доведеться позиватися.
А загалом для продажу мільйона тонн бензину й дизеля потрібно мінімум 250—300 АЗС. Торік Кременчук випустив понад 3,5 млн. тонн пального. Тобто для реалізації хоча б половини через власну мережу потрібно 500 АЗС. А такої кількості немає і близько. Більше того, усі хороші місця давно розібрано, отже, за місце доведеться воювати, а це завжди дорожче. Як наслідок, завод майже не має власної збутової зони. Майже всі світлі нафтопродукти він віддає оптовикам, а ті — кому зможуть.
Та й не до АЗС було, були справи важливіші — позиватися одне з одним. Ще недавно Кременчук був просто мрією адвоката!
Лише наприкінці минулого року з’явився слабкий проблиск надії, що все це може скінчитися. У Києві все-таки вирішили, що давній друг — краще, ніж невідомий незнайомець. (Тим паче що пошуки останнього ні до чого не привели). Відтак із другої спроби провели збори акціонерів. У спостережну раду ввійшли п’ятеро представників від України, четверо — від Татарстану та двоє — від уже згаданих офшорок. Якщо називати речі своїми іменами, фактично співвідношення сил 6 до 5 на користь «Татнафти». Але представників Української держави вистачить, аби блокувати будь-яке рішення.
Крім того, на зборах змінили голову правління. Оскільки до пенсії панові Переломі ще мінімум років тридцять, це теж не катастрофа. Інших радикальних змін у правлінні не сталося. Тепер ФДМ муситиме до кінця місяця запропонувати спостережній раді кандидатуру нового голови.
Загалом, усе пройшло досить мирно. Хоча відразу з’явилися охочі зробити з цього трагедію, репетуючи про продаж Батьківщини. Відповідати на запитання: чому, якщо все було так дешево, ви самі не купили? — вони зі зрозумілих причин не хочуть, але ж і галасують з іншою метою.
У держави акцій залишилося рівно стільки, скільки й було, — ні на одну не менше. Більше того, у процесі «антиматицинської боротьби» (за прізвищем колишнього голови правління В.Матицина) було відновлено контроль над МТ-Банком, контрольний пакет якого належить державній трубопровідній компанії «Укртранснафта». Тож на 45% держава може сміливо розраховувати. До речі, те, що при Матицині держпакет виявився фактично приватизованим, більшість патріотів не тривожило. Декотрих — із тієї банальної причини, що вони були заступниками голови правління ЗАТ.
А коли серйозно... Хочемо ми того чи ні, але забезпечити завантаження нафтою заводу ми не в змозі. Завод однак буде в того, хто зможе гарантувати йому сировину.
Арифметика проста: для стабільної роботи потрібно 500 тис. тонн нафти на місяць. Україна спроможна поставляти максимум 150 тис. Татарстан і його партнери цілком можуть компенсувати нехватку. Що відбувається за відсутності імпортних поставок, яскраво продемонстровано два роки тому, коли завод ліг. Повторювати цей експеримент навряд чи хто захоче.
Якщо ж комусь кортить побачити кінцевий результат будь-якої війни — непрацюючий завод, — немає проблем. Він може спокійно приїхати в Кременчук. Там так само, як і на «Линосі», у Херсоні чи Дрогобичі, є непрацююча установка. Для любителя брухту цього цілком достатньо. Головне — щоб він не побачив інших установок. Справді, нехай собі працюють.