З 2012 року Росія та Білорусь працюють у нафтовій сфері по-новому - у рамках Митного союзу. Сторони йшли до цього довго. Як і будь-якій солом’яній згоді, цьому передувала добра сварка, відгомони якої було чути не тільки в Україні, а й у далекій Венесуелі. На початку цього року все було нібито нормально, російська нафта пішла на білоруські нафтопереробні заводи, заливши їх на 100%. Здавалося б, от воно, щастя. Проте вже навесні нова реальність заграла не особливо яскравими фарбами, а восени, кажуть поінформовані джерела, небо для білорусів і зовсім можуть затягти хмари. Дедалі впевненіше звучать повідомлення про те, що незабаром росіяни поглинуть білоруську нафтову галузь так само, як і газову. У цій історії є чимало цікавих паралелей з нашою ситуацією, не кажучи вже про можливість примірити костюмчик, який Москва так нав’язливо пропонує Україні.
Відносини Мінська і Москви в нафтовій сфері завжди носили відтінок таємничості та ознаки великої політики. Тривалий час росіяни фактично дотували сябрів дешевою нафтою, яку ті переробляли на нафтопродукти й експортували в Європу. На папері існували зобов’язання з перерахування росіянам експортних мит, але багато років білорусам вдавалося забувати це робити. Саме таке «везіння» багато хто вважає основним джерелом соціального та економічного благополуччя Білорусі до кризового у всіх сенсах 2009 року.
На відміну від України, де російські компанії - власники НПЗ у першій половині «нульових» здебільшого розпихали по кишенях отриманий прибуток, у тому числі й за рахунок масового використання схем уникання оподаткування, білоруси спрямовували виручені кошти на розвиток нафтопереробки.
У результаті сьогодні республіка має два потужні НПЗ сумарною потужністю більш як 22 млн. тонн, які виробляють паливо за стандартами Євро-4 і дедалі більше - Євро-5. Для цього за останні 15 років у два підприємства було інвестовано близько
2 млрд. дол. Наголосимо, це приблизно вдвічі більше, ніж за той самий період було вкладено в усі шість українських НПЗ, з яких сьогодні працює лише один.
Порівняння з Україною дає змогу виокремити ще один чинник, який, крім реінвестування прибутку, пояснює успіх білорусів у розвитку своєї нафтопереробки. Це значна участь держави в цьому процесі. Новополоцький «Нафтан» повністю державний, а в Мозирському НПЗ 43% акцій належать «Газпромнефти» і ТНК-ВР. Проте в правлінні заводу ви не знайдете представників цих компаній. Усі ці роки приватні акціонери тихо стояли осторонь і задовольнялися тим, що спостерігали, як держава накачує грошима їхній актив, підвищуючи капіталізацію шляхом модернізації. В Україні, як відомо, держава не тільки розпродала за копійки свої нафтопереробні заводи, а й усунулася від контролю над розвитком цієї галузі. Чим це закінчилося - читайте кінець попереднього абзацу.
Історія «любові»
Однак усе хороше колись закінчується. У 2009 році Росія розпочала наступ. Спочатку запровадила на поставки нафти в Білорусь експортне мито, щоправда, «пільгового» розміру - 35,6% від ставки цього податку на інші напрями. У 2010-му Москва погодилася на безмитну поставку нафти, необхідну для внутрішнього споживання (6,3 млн. тонн), але зі сплатою повного російського мита на решту 15 млн. тонн.
Олександр Лукашенко розлютився. У лічені тижні були проведені переговори з Азербайджаном і Венесуелою, у Білорусь пішла нафта такими маршрутами, які цій галузі не снилися навіть у найстрашніших снах. Нафтові поставки буквально розвернули назад, російський транзит через республіку теж було поставлено під питання (пізніше це обернеться інтенсивним будівництвом другої черги Балтійської трубопровідної системи, яка починає працювати цього року, забираючи транзитні обсяги не тільки з Білорусі, а й з України).
Однак «прикурити» від «нафтових» проектів Олександра Лукашенка українці все-таки змогли. Восени 2010 року Київ погодився розвернути нафтопровід Одеса-Броди для прокачування в Мозир 4 млн. тонн азербайджанської нафти. Крім того, з «Укрзалізницею» було досягнуто угоди про перевезення з Одеси мільйона тонн венесуельської нафти на рік.
Хоча економіка альтернативних поставок сировини на білоруські НПЗ була сумнівною, а їх швидке та неминуче закінчення очевидним, у Білорусі вважають, що такий демарш допоміг змінити тональність розмови з Москвою та в остаточному підсумку домогтися кращих умов у рамках Митного союзу, який почав функціонувати з 2012 року. Представники російської сторони ці твердження не коментують, обмежуючись посмішкою.
Та перед «нафтовою благодаттю» 2012 року росіяни дали білорусам ще один урок. Попри скасування з 2011-го мит і квот щодо Білорусі, не пов’язані між собою та аполітичні російські нафтові компанії дружно встановили премію на нафту, що поставляється в республіку, в розмірі 46 дол./т. Це вони пояснили тим, що білоруські НПЗ будуть надто багато заробляти на переробці російської нафти, тому цей додатковий прибуток вирішили переполовинити (адже братні народи). Хоча чому потрібно віддавати частину прибутку, якщо його було отримано завдяки високій ефективності в результаті масованих інвестицій у технічне переозброєння?
У чому ж суть нових домовленостей з 2012 року, які ЗМІ назвали початком золотого віку білоруської нафтопереробки? Зовні все виглядає чинно. Росіяни зобов’язуються поставити в Білорусь за внутрішніми російськими цінами 22 млн. тонн нафти. Разом з тим увесь експорт нафтопродуктів обкладається митами, повністю уніфікованими з російськими. Прем’єр-міністр республіки Михайло Мясникович заявив, що пряма економія від нових умов поставок нафти становитиме близько 700 млн. дол.
Далі. Поставка 50% зазначеного обсягу відводиться Білоруській нафтовій компанії (БНК контролюється державою), решту ділить між собою п’ятірка російських нафтових гігантів - ТНК-ВР, «Газпромнефть», «Лукойл», «Роснефть» і «Сургутнефтегаз». При цьому вони одержують право вивезення всього обсягу отриманих нафтопродуктів на експорт і зобов’язуються забезпечити свої місцеві АЗС, тоді як БНК зі своїх ресурсів має забезпечувати внутрішній ринок Білорусі. Тут і починає проглядати зворотний бік медалі.
Річ у тім, що ціни на паливо в республіці дотуються державою (бензин А-95 коштує близько 0,6 дол./л), при тому що уряд справно підвищує податки на паливо для покриття бюджетного дефіциту. Але з іншого боку, дефіцит бюджету починає утворюватися у переробників, для яких така ціна - чистий збиток. Тобто близько 5 млн. тонн нафти, необхідних для внутрішнього ринку, або майже половину від свого обсягу переробки у 2012 році білоруські НПЗ перероблять у збиток.
Здавалося б, нічого, надолужать на експорті. Та де там. Могутніші і гнучкіші російські нафтові компанії (НК) почали «пірнати» за цінами, витісняючи БНК з найбільш ліквідних ринків. Основна боротьба розгорнулася за Україну. Так, якщо БНК планувала продавати найпопулярніший бензин А-92 зі знижкою 18 дол./т стосовно балтійського експорту, то вже на початку квітня російські давальці готові були віддавати продукт з дисконтом 50-55 дол./т, а на його кінець - 80 дол./т. Українські трейдери скористалися цією ситуацією повною мірою. Білоруси не залишають спроб якось приборкати своїх російських партнерів і конкурентів в одній особі, але поки що не дуже успішно.
Та й це ще не все. Є ще один аспект, який ставить під питання економіку переробки нафти для БНК. Йдеться про величезне експортне мито на бензин, яке тимчасово було запроваджене Москвою навесні 2011 року для боротьби з паливною кризою в Росії (фактично було прирівняне до розміру мита на нафту). Але, як кажуть, немає нічого постійнішого, ніж тимчасове. У Росії почалася підготовка до парламентських, а потім і до президентських виборів, коли зростання цін і дефіцит нікому не потрібні… Тож знизити мито на бензин у Кремлі спочатку «забули», а потім сказали, що так треба для стабільності ринку. І якщо для російських нафтових гігантів це лише своєрідний дискомфорт (не на бензині заробляє найбільший нафтовидобувник планети), то для білорусів це смерті подібне. Нині діюче мито на бензин становить 403 дол./т, або близько 40% від його експортної вартості (мито на дизпаливо становить сьогодні 296 дол./т, або близько 30% ціни продажу).
І це ще не все. Нещодавно стало відомо, що російський уряд розглядає проект збільшення мита на мазут до рівня бензинового. «Ми ще точно не знаємо, чим для нас обернеться таке мито на бензин, але таке саме мито на мазут нас точно покладе», - ділиться думкою в приватній розмові один із керівників «Белоруснефти».
Для повноти розуміння ситуації, в якій опинилися білоруси, згадаємо про контракти на закупівлю і прокачування «альтернативної» нафти у 2010-2011 роках. За наявними даними, білоруси виплачують величезні неустойки за невиконання договірних зобов’язань, які також тягнуть економіку їхньої країни вниз. Серед вигодонабувачів, за ідеєю, і «Укртранснафта», якій Мінськ обіцяв качати 4 млн. тонн азербайджанської нафти на рік. Начебто і контракт було підписано на умовах «качай або плати», тобто Україна має одержати плату у будь-якому разі. Однак мовчання українського енерговідомства і самої нафтотранспортної компанії, яка скучила за успіхами, змушує припустити, що все не зовсім так.
Чи є вихід?
Він, як відомо, є завжди. На сьогодні більшість думок зводиться до неминучого продажу Мінськом своїх диво-НПЗ і поглинання росіянами
всієї нафтової галузі слідом за газовою. Влада Білорусі не заперечує готовності попрощатися із заводами, але всіляко підкреслює необхідність їх гідної оцінки. Однак, за даними з різних джерел, сьогодні найбільш імовірним сценарієм є створення нафтового мегаконцерну із входженням до нього всіх підприємств галузі і подальшим його продажем інвестору. Як підтвердження багато хто звертає увагу на те, що торік, на німий подив нафтогазової громадськості республіки, кілька ключових посад у держконцерні «Белнефтехим» (займається стратегією розвитку галузі) обійняли раніше нікому не відомі російські громадяни…
Безумовно, багато чого неясно в цій історії, як незрозуміло і те, коли і як вона закінчиться. Однак діагноз очевидний - рівноправне співіснування в рамках Митного союзу Москві не потрібне. Схоже, приклад розправи з Білоруссю вже побачили в Казахстані - третій союзній державі, яку росіяни залишили «на потім». Мізерна офіційна інформація допомагає зрозуміти: переговори про співробітництво в нафтовій сфері проходять дуже складно. Про це свідчить і несподіване скорочення поставок російської нафти на Павлодарський НПЗ, що створило в Казахстані напружену ситуацію напередодні посівної.
Швидше за все, найближчим часом буде отримано відповіді на багато запитань, у тому числі і в українсько-російських «енергетичних» відносинах. Прояснення ситуації пов’язують із запланованими на найближчий час візитами Володимира Путіна у Мінськ, а потім і в Київ.