Традиційна система бізнес-координат (обсяг-ціни-борги-контрактні умови) недостатня для розуміння того, що відбувається в енергетичних відносинах між Україною та Росією, Росією та ЄС. За умов ведення Росією гібридної війни проти України і ЄС потрібна багатовимірна система координат, де присутні і воєнний, і економічний виміри, оскільки енергетична сфера є одним із фронтів цієї війни.
Проти ЄС Росія теж веде гібридну війну, просто в цьому разі воєнний компонент не застосовується, тому відчуття війни в Брюсселі та європейських столицях відсутнє. А наслідки - є. Євросоюз політично тріщить по швах. Гібридну війну проти України РФ розв'язала не у квітні 2014-го з початком подій на Донбасі та не в лютому з початком анексії Криму, як вважає багато хто. Початок кримських подій символізує залучення воєнного компонента, якого Москва до цього не потребувала (хоча все й було підготовлено до воєнного сценарію), оскільки все й так ішло "за планом". А план гібридної війни почав реалізовуватися з 14 серпня 2013 р., коли Росія в явочному порядку та масово стала дискримінувати український експорт до РФ, завдаючи економічних збитків. Мета була очевидною - не допустити підписання Угоди про асоціацію з ЄС і втягти Україну до Митного союзу.
Сценарій аншлюсу - саме так можна назвати те, що замишлялося тоді в Кремлі. Суть його - взяти Україну без єдиного пострілу, батогом і пряником змусивши режим Януковича зробити незворотний геополітичний розворот у бік Росії. Восени 2013-го було задіяно механізм батога.
Він спрацьовував, Янукович зламався, у листопаді-грудні було задіяно "пряники" - обіцянки багатомільярдних замовлень для підприємств українського ВПК, 15 млрд дол. кредитних ресурсів і "дешевий" газ по 268,5 дол. за тисячу кубометрів. Євромайдан розладнав сценарій Путіна з аншлюсу України. Тому 2014-го Кремль увів у дію воєнний компонент та інтенсифікував енергетичний.
Гібридна війна та місце в ній енергоресурсів
Колишній радник НАТО з питань безпеки, нідерландський генерал Франк ван Каппен одним із перших серед західних аналітиків чітко назвав речі своїми іменами. "Путін веде в Україні гібридну війну", - про це генерал заявив ще 26 квітня. За В.Цигановим, термін "гібридна війна" має на увазі широкий спектр ворожих дій, у якому воєнний компонент відіграє відносно невелику роль. Головними засобами завдання втрат противнику стають політичні, інформаційно-психологічні та економічні впливи. Її методи допомагають домагатися відчутних результатів: завдаючи противнику територіальних, політичних та економічних втрат, дезорганізують державну систему управління, деморалізують суспільство.
Росія завчасно готувалася до гібридної війни. Досить показові оцінки начальника генерального штабу Збройних сил РФ Валерія Герасимова, зроблені ним за рік до початку Кримської кампанії в доповіді на засіданні Академії військових наук РФ у лютому 2013 (!) р.: "Зросла роль невоєнних способів у досягненні політичних і стратегічних цілей, які в ряді випадків за своєю ефективністю значно перевершили силу зброї. Співвідношення невоєнних і воєнних заходів 4:1… Акцент використовуваних методів протиборства зміщується у бік широкого застосування політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невоєнних заходів". До нових форм і способів ведення війни в доповіді відноситься "зниження воєнно-економічного потенціалу держави ураженням критично важливих об'єктів його військової та цивільної інфраструктури в короткий термін". Коли йдеться про "невоєнні заходи" у російському виконанні, серед них найважливішу роль відіграють енергетичні ресурси та енергетична інфраструктура.
Росія традиційно є енергоресурсною державою, де вуглеводні - це більше, ніж просто товар. Високі ціни на нафту, починаючи з 2000-х років, стимулювали не тільки економічний розвиток РФ, а й небезпечні процеси у свідомості його політичного істеблішменту, що відчував комплекс переможеного в холодній війні. Бажання глобального реваншу, відтворення багатополярності світу, в якому Росія буде головним із його полюсів, у поєднанні з ідеєю "збирання земель" на пострадянському просторі стимулювали пошук шляхів і засобів досягнення бажаного. Якщо в радянський період це вбачалося з допомогою нарощування військового потенціалу, то за умов глобалізації світової економіки вуглеводні та трубопроводи здатні доповнити військовий арсенал.
Суть зовнішньої політики РФ у період лідерства В.Путіна полягає в поверненні Росії статусу наддержави, якою був СРСР. Ще 2005 р. він зазначив, що розпад Радянського Союзу 1991 р. був "найбільшою геополітичною катастрофою століття". Таким чином, Росія при Путіні домагається відновлення на міжнародній арені радянського status quo ante. У цьому сенсі енергетична стратегія Кремля спрямована на сприяння досягненню амбіційної геополітичної мети.
Аналіз поведінки Росії в 2000-х роках показує, що вона послідовно рухалася до використання енергоресурсів як енергетичної зброї, ретельно маскуючи це під комерційні суперечки з покупцями російських вуглеводнів на пострадянському просторі. Мало хто звертає увагу на те, що офіційний документ "Енергетична стратегія РФ до 2020 р." починається з констатації: "Росія має у своєму розпорядженні значні запаси енергетичних ресурсів і потужний паливно-енергетичний комплекс, який є базою розвитку економіки, інструментом здійснення внутрішньої та зовнішньої політики". Цей документ був підписаний президентом Росії В.Путіним у серпні 2003 р. Дві масштабні газові кризи в російсько-українських відносинах сталися після цього - 2006-го та 2009-го. Їх відчули на собі й країни ЄС, оскільки Росія припиняла транзит газу через Україну в Європу.
Підтвердженням намірів використати енергоресурси як політичний інструмент є як висловлювання високопосадовців Росії, так і ряд рекомендацій Кремлю з боку розробників концептуальних документів для російського уряду. Михайло Маргелов, спецпредставник президента РФ по Африці й одночасно голова комітету з міжнародних справ Ради Федерації, у листопаді 2011 р. висловився досить відверто з приводу інструментарію російської зовнішньої політики: "…нафтогазова політика має бути не просто важливою складовою частиною, а й одним із головних інструментів зовнішньої політики Росії".
Нині, коли в Росії формулюються основні положення Енергетичної стратегії до
2035 р., не приховується некомерційне бачення зовнішньої енергетичної політики: "Росія як відповідальна держава розуміє зовнішню енергетичну політику не з вузької точки зору експортера, який максимізує короткостроковий дохід, а як засіб вирішення не тільки національних, а й світових проблем". От і вирішує Росія
"світові проблеми" в Україні, Росією ж і створені.
Слід зазначити, що використання енергоресурсів як інструменту "забезпечення геополітичних і геоекономічних інтересів Росії" є не лише політичною риторикою, а й практикою. Можна назвати прецеденти, які мали місце в різний час у відносинах Росії з іншими країнами - Латвією, Литвою, Білоруссю, Грузією, Казахстаном, коли енергоресурси використовувалися як інструмент впливу.
В Європі прийнято вважати, що енергетичні війни - це явище, притаманне пострадянському простору, мовляв, не платять Росії за газ чи крадуть його, що ж їй залишається робити. Пояснення повторює стандартні аргументи російської пропаганди.
Вважати, що подібний інструментарій не може бути застосований стосовно країн - членів ЄС і НАТО, нелогічно, виходячи з проголошених у Росії підходів до використання енергоресурсів та інфраструктури для "вирішення не тільки національних, а й світових проблем". У зв'язку з цим є показовим інцидент різкого скорочення поставок нафти в Чехію влітку 2008 р., коли Прага підписала угоду про розміщення на території країни радара американської системи ПРО.
"Свіжі ідеї", запропоновані зараз до розгляду в Москві, полягають у припиненні транзиту нафтопродуктів через порти країн Балтії: "...ідея усунення транзитерів російських вуглеводнів лежить в основі вітчизняної енергетичної політики... Що заважає Росії в найближчій перспективі повністю перекрити транзит через прибалтійські країни та використовувати на Балтиці лише свої порти?".
Фальстарт 2009-го
На особливу увагу заслуговують акти газової агресії Росії проти України 2006-го та
2009 р. У Європі їх прийнято називати "українсько-російськими газовими кризами", причини яких лежать у бізнес-площині. Політичні контексти припинення поставок газу в Україну та переривання транзиту через Україну в ЄС - покарання України за помаранчеву революцію 2004-го, Європи - за підтримку України, як правило, не враховуються.
Криза 2009-го мала далекоглядні цілі. Вона повинна була відіграти роль детонатора для провокування політичного конфлікту в Україні по лінії Схід-Захід. Задум полягав у тому, що у разі повного припинення поставок газу (для внутрішнього споживання + транзиту в ЄС) влада в Україні не зможе забезпечити подачу газу з розташованих на Заході країни основних підземних сховищ газу (ПСГ) на Схід, в основні промислові центри, які залишаться без тепла. Таким чином, це мало спровокувати, за задумом російських стратегів, "соціальний вибух на сході та півдні України". Був розроблений так званий напівжорсткий сценарій, який передбачав екстрені перекидання в Україну військових контингентів із "тимчасовим урядом", динамічне розгортання місцевих органів управління на окупованих територіях з опорою на завчасно підготовлені "сили підтримки" - маргінальні групи, критично налаштовані до влади в Києві, створення "незалежних" квазідержавних утворень. Не випадково 12 січня 2009 р. у російських ЗМІ з'явилися публікації на тему "перегляду кордонів" у СНД і заяви російських політиків: "Депутат Держдуми РФ Костянтин Затулін не виключає, що Росія "у потрібний момент подасть знак" південно-східним регіонам України для входження до складу Росії".
У 2009 р. цей сценарій не спрацював, оскільки газотранспортну систему (ГТС) України було розвернуто в реверс, і центральні, східні та південні регіони України одержали газ із західних газосховищ. Тобто старт гібридної війни 2009 р. став фальстартом. У нерозрахований режим його ввів "Нафтогаз України", який у стислий термін зумів вирішити непросте та безпрецедентне інженерне завдання з реверсу ГТС. Україна має пам'ятати та шанувати своїх героїв. Імена керівників "Укртрансгазу" Ярослава Марчука, Михайла Беккера, Мирослава Химка широко відомі тільки у вузьких професійних колах. Саме ці люди готували та приймали рішення, які потім реалізовувалися "Нафтогазом" під керівництвом Олега Дубини. Можна сказати, що 2009-го українська дубина перебила російський лом, проти якого знайшовся прийом.
Аналіз-2010
Ще 2010 р. Центр глобалістики "Стратегія ХХІ" за підтримки офісу зв'язку НАТО в Україні виконав проект "Енергетичні ресурси та інфраструктура їхньої доставки: потенціал для непрофільного використання". У рамках цього проекту було виконано аналіз базових документів РФ - "Стратегії національної безпеки", Воєнної доктрини, Енергетичної стратегії тощо. Деякі ключові висновки наведено в цій статті.
Масштабні проекти безтранзитних трубопровідних систем експорту газу, ініційовані Росією, здатні створити профіцит трубопровідних потужностей. За відсутності інтегрованої газової інфраструктури в рамках ЄС це створює загрозу маніпуляцій обсягами, напрямками та цінами газового експорту. У ситуації критичного загострення відносин між РФ і НАТО або між РФ та однією з країн (групою країн) альянсу це може послужити механізмом здійснення синхронізованого різнорідного тиску шляхом створення проекції загрози обмеження/припинення поставок у поєднанні з інформаційно-психологічною кампанією та кібератаками.
Схожих висновків дійшов й американський експерт російського походження Михайло Корчемкін із Центру Східно-Європейського газового аналізу (EEGA): "Газопроводи Nord Stream і South Stream спроектовані НЕ для збільшення поставок російського газу та НЕ для підвищення надійності енергозабезпечення Європи. Нові проекти "Газпрому" дадуть Росії можливість вибіркового відключення поставок газу в Білорусь, Німеччину, Польщу, Угорщину, Румунію, Болгарію та Грецію. Таким чином, енергетична безпека ЦИХ країн знизиться".
Ми бачимо нині, як активно Росія домагається від Єврокомісії задіяння на повну потужність "Північного потоку". Це дасть змогу Росії забезпечити Німеччину необхідними обсягами поставок газу та в такий спосіб "нейтралізувати" Берлін на період остаточного "газового удушення" України - припинення транзиту.
Основною політико-економічною метою Росії стало придбання російськими енергетичними компаніями активів на території ЄС, входження "Газпрому" в газові мережі країн ЄС, набуття контролю над ПСГ, а також блокування небажаних для РФ рішень. Упор зроблено на діяльність на території ключових країн - членів ЄС - Німеччини та Австрії, центри менеджменту стратегічних проектів та оперування фінансовими потоками виносяться за межі території ЄС - у Швейцарію.
Підтвердження цього - "чудове" уникнення "Газпромом" багатомільярдного штрафу за результатами розслідування Єврокомісією його діяльності в ЄС. Одержання під контроль "Газпрому" найбільшого ПСГ у німецькому Редені - ще одне важливе, хоча й недостатнє для повного торжества, досягнення російського монополіста. Останнє важливе для лицемірного сценарію "газового порятунку Європи" від переривання транзиту російського газу в ЄС "київською владою", який готується зараз Кремлем за шаблоном 2009 р.
Удосконалений "гібрид"
Розглянемо механізм завдання економічних збитків Україні Росією як елемент гібридної війни. Із квітня було встановлено в односторонньому порядку максимально можливу ціну на газ для України в 485 дол. за тисячу кубометрів замість 268,5 дол. З 16 червня були припинені поставки газу. З липня, коли уряд затурбувався питанням максимального заміщення (там, де це можливо) газу вугіллям та електроенергією, НВФ стали наносити цілеспрямовані артилерійські удари по об'єктах вуглевидобутку, енергетики та транспорту. На Донбасі близько 80% вугільних шахт виведено з ладу, зруйновано залізничні колії та мости, які використовувалися для доставки вугілля в інші регіони країни. Вугілля з території шахт, що залишилися функціонувати на окупованій території, нелегально вивозиться до Росії. Тобто все робиться точно так, як про це казав у своїй доповіді начальник генштабу ВР РФ: "Зниження воєнно-економічного потенціалу держави ураженням критично важливих об'єктів його військової та цивільної інфраструктури в короткий термін". Прокремлівські військові експерти "прогнозують" на зиму 2014–2015 рр., що "війна може переміститися на залізниці, автостради, трубопроводи,мости".
Особливе значення для ЄС має ГТС України. Її значення визначається не тільки транзитною роллю. Найважливіше значення мають ПСГ із загальним активним обсягом у 31 млрд
кубометрів. Саме вони дозволяють забезпечувати поставки в період пікового споживання газу в ЄС у зимовий період. Не менш значущий також і високий рівень інтерконектингу магістральних трубопроводів, що забезпечує безперебійність поставок газу у разі аварій чи інших НП. Це те, чого немає в інших маршрутах транспортування, названих "Газпромом" як альтернативні українським газопроводам: Ямал-Європа, Blue Stream, Nord Stream, South Stream. Аварія на кожному з цих напрямків автоматично призведе до припинення поставок газу. Про це свідчать такі приклади.
У 2007 р. в Україні мали місце два серйозні технічні інциденти на магістральному газопроводі Уренгой-Помари-Ужгород. На ліквідацію наслідків аварій в обох випадках знадобилося понад два тижні. Однак газопостачання ЄС не припинялося ні на хвилину: замість аварійного газопроводу було задіяно паралельні нитки двох інших - "Прогресу" та "Союзу". Точно так само було й 2014 р., коли в травні та червні мали місце диверсійні дії на газопроводі Уренгой-Помари-Ужгород, які призвели до припинення роботи газопроводу, але не спричинили переривання поставок газу в ЄС.
Слід зазначити, що для повного переривання поставок газу в ЄС із території України необхідно зробити одночасний підрив у 29 місцях об'єктів ГТС, що є практично нездійсненним завданням за умов, коли противник (Росія) маскує свою участь у бойових діях на території України.
Аналіз дій РФ проти України на енергетичному фронті гібридної війни дозволяє зробити висновок, що взимку під удар диверсійних груп можуть потрапити ЛЕП, якими йде подача електроенергії від АЕС. На атомній генерації майбутньої зими, як ніколи раніше, триматиметься Об'єднана енергосистема. За умов, коли Росією вже згенеровано газову блокаду, цілеспрямовані диверсії НВФ створили дефіцит вугілля для теплоенергетики, залишилося порушити функціонування базової генерації, якою є атомна, щоб зруйнувати українську енергетику.
Тому, на наш погляд, головна загроза цієї зими - не стільки дефіцити тих чи інших видів енергоресурсів, скільки ймовірність завдання критичної шкоди об'єктам енергетичної інфраструктури. Навіть за наявності запасів (газу в ПСГ, вугілля на ТЕС, ТВЕЛів на АЕС) може виявитися, що використовувати їх не можна, оскільки передавальна інфраструктура пошкоджена та не може функціонувати. Підтвердженням високої ймовірності існування подібного сценарію є одне з положень у згадуваній доповіді начальника генштабу ВР РФ: "Ураження його (противника. - Авт.) об'єктів здійснюється на всю глибину території".
Що робити?
Що можна було б запропонувати як заходи, що обмежують використання енергоресурсів у вигляді "енергетичної зброї"?
НАТО, Європейська комісія, МЕА, секретаріат Енергетичного співтовариства мають підсилити взаємодію в сфері енергетичної безпеки. Головна помилка Європи при оцінці дій Росії щодо України та ЄС в енергетичній сфері полягає в тому, що все осмислюється та аналізується в системі бізнес-координат. Необхідне ж осмислення проблематики енергетичної безпеки через призму використання енергоресурсів та інфраструктури як інструментів політичного впливу.
Для попередження переривань у поставках енергоресурсів і використання енергетичної інфраструктури як засобу ведення енергетичних війн має бути ініційована система заходів довіри, подібно тому, як це було у 70–80-х роках у військовій сфері. Надання доступу до телеметричної інформації про фізичні параметри руху потоків енергоресурсів сприяло б збільшенню прозорості ланцюга "експорт-транзит-імпорт". Має бути встановлена біпараметрична онлайн-система моніторингу телеметричних даних (робочий тиск, добові обсяги), які надходили б із відповідних газовимірювальних станцій (ГВС) за взаємним узгодженням сторін. Зазначені параметри мають бути доступні для всіх сторін технологічного ланцюжка РФ-Україна-ЄС. Зіставлення параметрів дозволить виявляти проблемні зони на всьому шляху переміщення газових потоків і чітко встановити відповідального у разі порушення трафіка.
Слід віддати належне секретаріату Енергетичної Хартії. З початку березня, тобто майже відразу після початку російської агресії проти України, Енергетична Хартія стала привертати увагу до зростання ризиків для газових поставок у Європу. Створивши контактну групу, генеральний секретар У.Руснак запропонував Енергетичну Хартію як платформу для обміну інформацією та підвищення прозорості транзитних потоків. Але ця ініціатива з обміну даними про газові потоки в режимі реального часу не була підтримана, у тому числі Єврокомісією.
ЄС і США спільними зусиллями (у т.ч. через формат G7) мають схилити РФ прийняти як умови для скасування санкцій такі позиції:
- допуск експертів міжнародної Моніторингової групи на прикордонні ГВС для контролю за рухом газових потоків, призначених на експорт у країни ЄС та Енергетичного співтовариства;
- демонополізація газового сектора Росії та допуск незалежних виробників газу РФ на зовнішні ринки;
- забезпечення свободи транзиту газу Центральної Азії в ЄС через територію Росії відповідно до норм СОТ;
- перехід на схему передачі російського газу європейським споживачам на східному кордоні України, який одночасно є східним кордоном Договору Енергетичного співтовариства.
Під егідою G7 і МЕА доцільно розробити проект багатосторонньої угоди про механізм раннього попередження на основі біпараметричної системи обміну даними про рух транскордонних газових потоків.
Що формат брюссельський
нам готує?
Загроза газової кризи не знімається, навіть якщо піврічний процес тристоронніх переговорів увінчається якимось документом 29 жовтня чи пізніше. Ентузіазм, який панує на Банковій, з приводу досягнення домовленості з Росією щодо газу в Мілані, м'яко кажучи, недоречний. І черговий раунд тристоронніх переговорів у Брюсселі 21 жовтня - тому підтвердження.
Росія не відмовилася від свого наміру влаштувати третю газову кризу, перервавши поставки в ЄС через Україну. І метою тут є не тільки Україна, а і ЄС. Москва пресингує Брюссель, щоб домогтися виключення з Третього енергетичного пакета для транснімецького газопроводу OPAL. Це програма-мінімум. Вона дозволить запустити на повну потужність "Північний потік". Російські пояснення для європейців гранично прості та вкладаються в пропагандистські штампи: в Україні триває політичний хаос, там знову вибори, там невизначеність, не зрозуміло, що буде взимку, українці крастимуть газ і т.ін. Тому, мовляв, Єврокомісія має зараз і негайно погодитися на максимальне задіяння "Північного потоку". Якщо таке рішення Єврокомісією буде прийнято, то Росія переключить частину обсягів транзиту із ГТС України на "Північний потік", обсяги транзиту через Україну впадуть, функціонування ГТС вийде за рамки оптимального технологічного режиму, після чого "Газпром" звинуватить Україну в крадіжці газу та припинить транзит узагалі. В.Путін, перебуваючи в Сербії з візитом, уже озвучив сценарій: "Існують великі транзитні ризики. Якщо ми побачимо, що наші українські партнери так само, як 2008 р., почнуть несанкціоновано відбирати наш газ із експортної трубопровідної системи, то ми так само, як 2008 р., будемо послідовно на обсяг украденого скорочувати подачу"; "Україна може красти російський газ, що спрямовується на європейські ринки".
Отут і з'являється програма-максимум - одержання згоди Єврокомісії на "Південний потік", реалізація якого зараз нею заблокована. Головний аргумент: Україна - транзитна загроза безперебійним поставкам російського газу в Європу. Рішення просте - хоче ЄС чи не хоче, але будувати безтранзитну газотранспортну систему через Чорне море доведеться. І Росія, мовляв, готова допомогти Європі у вирішенні питання її енергетичної безпеки. Раз і назавжди.
Не можна сказати, що всі в Брюсселі та європейських столицях сприймають подібний напрям думок і запропоновані Росією рішення. Яскравим прикладом критичного ставлення до запропонованого "Газпромом" проекту є реакція словацької компанії Eustream. Її президент Томаш Маречек чітко заявив, що підтримка будівництва "Південного потоку" є ворожою дією проти України, будівництво трансчорноморської труби знизить рівень енергобезпеки Європи.
Один із авторів цієї статті був учасником робочого круглого столу в Парижі в МЕА 16–17 жовтня, організованого з ініціативи німецького головування в G7 і присвяченого питанням проходження зими країнами ЄС та Енергетичного співтовариства. Україна була в центрі уваги. Аргументація української сторони, представленої Міністерством енергетики та вугільної промисловості й "Нафтогазом України", була досить переконливою та сприйнята учасниками. Запропонована Єврокомісією формула для проходження зими - "координація, кооперація, солідарність" - звучить правильно. Вироблення консолідованої позиції України та Єврокомісії на переговори з Росією теж є досягненням. Але європейська система координат, у якій наші партнери оцінюють те, що відбувається, є неповною. Таким чином, не всі фактори та мотиви, які рухають Росію та описані тут, адекватно враховуються.
Проблема в тому, що з'явилися нові потенційно зацікавлені в кризі суб'єкти. Вони, власне, виникли в процесі підготовки до кризи. Європейські газові компанії та трейдери, які закачали безпрецедентно великі обсяги газу в ПСГ, із жахом підраховують можливі збитки у разі, якщо кризи не буде та зима буде середньостатистичною, не холодною. По-перше, доведеться викласти чималі гроші за зберігання газу в ПСГ, а в ЄС це дороге задоволення. По-друге, залишки газу доведеться швидко продавати навесні на споті за безпрецедентно низькими цінами, щоб компенсувати частину витрат. А от криза здатна принести непоганий прибуток, оскільки ціни на газ підскочать вгору - від приблизно на 10% у країнах Західної Європи до більш як на 40% у Центрально-Східній Європі.
Чи зможе Єврокомісія, що перебуває в процесі кадрової трансформації, приборкати сили "газових стихій" і примусити Росію до газового миру? Надмірна - іноді до пластилінової - гнучкість Брюсселя явно шкодить цьому, як і ілюзії Києва, що взимку все буде "у шоколаді". Логіка кремлівських стратегів гібридної війни базується на тому, що той, хто обороняється, мислитиме шаблонно, а той, хто наступає, - нестандартно та асиметрично. Тому можна сподіватися на краще, але треба бути готовим до гірших сценаріїв. Тим паче, що деякий досвід 2009 р. у запасі в України є.