«Нормальні герої завжди ідуть в обхід»
Бармалей (із кінофільму «Айболить-66»)
Аналіз нової енергетичної стратегії Європейського Союзу та Росії свідчить, що у середньостроковій перспективі ЄС нарощуватиме імпорт російського газу, водночас намагаючись диверсифікувати шляхи його надходження, що може створити серйозні проблеми для України як держави-транзитера.
Враховуючи, що одним із головних постачальників газу до ЄС є Росія, а головним транзитером російського газу — Україна, можна стверджувати, що проблеми газозабезпечення ЄС торкаються, перш за все, трикутника інтересів ЄС—Україна—Росія, де ми як транзитер є досить вразливою стороною.
Експерти Центру Разумкова в рамках спеціального проекту, який є черговим етапом проекту «Енергетична безпека України», здійснили дослідження основних тенденцій розвитку євразійського газового ринку, характеру перспективних газовидобувних і газотранспортних проектів у зоні інтересів України, стану та можливостей української газотранспортної системи (ГТС).
Матеріали Центру було надруковано в часописі «Національна безпека і оборона» (№3, 2002) й подано для обговорення на «круглому столі» «Газовий трикутник ЄС—Україна—Росія: єдність та боротьба інтересів», що відбувся 9 квітня за сприяння Міжнародного фонду «Відродження».
Узагальнені матеріали тематичного випуску часопису, «круглого столу» та результати обговорення цих питань на «круглому столі» за участю народних депутатів України, представників адміністрації Президента, апарату Ради національної безпеки і оборони, міністерств та відомств, експертів, представників нафтогазових компаній, неурядових організацій, іноземних посольств і представництв, журналістів покладено в основу цієї статті.
ЄС робить ставку на російський газ… повз нас
Випереджаюче зростання використання газу характерне як для світового газового ринку, так і для газового ринку ЄС. При цьому зростання обсягів споживання зумовлюється такими чинниками: перспективою закриття атомних електростанцій в окремих країнах Євросоюзу; потребою забезпечення газом окремих регіонів ЄС, які внаслідок економічних причин досі його не отримують; наступним розширенням Євросоюзу. Зростання частки газу в енергетичному балансі ЄС є досить динамічним. Якщо 1960 року вона становила менше 2%, то 2000-го — понад 22%. Планується, що до 2030 року цей показник зросте до 29%.
З огляду на ці тенденції, протягом 2000—2001рр. розроблено нову енергетичну стратегію ЄС. Європейською комісією підготовлено пакет матеріалів з розвитку газотранспортних мереж Євросоюзу, які орієнтують країни — члени ЄС на переважне, порівняно з іншими енергоносіями, споживання газу; окреслюють основні заходи забезпечення цього, зокрема з диверсифікації джерел і шляхів його постачання; визначають головні засади формування єдиного європейського газового ринку, зокрема, з метою спрощення транснаціонального транзиту газу; формують переліки пріоритетних проектів та проектів, що становлять спільний інтерес для країн-членів; окреслюють умови фінансування проектів, визначених пріоритетними.
Згідно з новою енергетичною стратегією ЄС, споживання газу зростатиме, що за умов падіння власного видобутку, насамперед у Північному морі, зумовлюватиме підвищення залежності ЄС від імпорту газу. Очікується, що в 2020 році вона зросте, порівняно з
2000-м, із 39 до 67%, а з урахуванням розширення ЄС — до 73%.
Головними постачальниками газу до ЄС є Росія, Алжир і Норвегія; незначні обсяги імпортуються також із Лівії, Єгипту. Сьогодні Росія постачає газ до шести країн — членів ЄС, забезпечуючи при цьому значні частки їх імпорту. Крім того, РФ практично повністю забезпечує імпорт газу п’яти із семи країн Центральної і Східної Європи — кандидатів на вступ до ЄС.
Подальше значне нарощування поставок з Норвегії та Алжиру, інших великих постачальників газу до ЄС є проблематичним. Запаси газу у Північному морі обмежені, а їх видобуток — досить дорогий. Алжир має значні поклади газу, але збільшення його постачання стримується необхідністю прокладання підводних газопроводів, вартість яких значно вища, ніж на суходолі.
Росія має можливості для нарощування поставок до ЄС. Водночас експерти припускають, що збільшення попиту на газ в ЄС може випередити її спроможність цей попит задовольняти.
Така ситуація стимулює ЄС до збільшення поставок зрідженого природного газу та пошуку нових джерел постачання, наприклад, з Прикаспійських країн, Ірану (голова комітету Верховної Ради України з питань ПЕК та ядерної політики та ядерної безпеки О.Гудима вважає, що США мають прислухатися до європейських партнерів щодо необхідності відміни санкцій проти Ірану). Вартість газу з цих країн буде значно вищою, порівняно з Алжиром, внаслідок більшої відстані транспортування, але потреба диверсифікації джерел постачання переважає суто економічну вигоду.
З огляду на це, найбільш перспективним джерелом збільшення постачань газу, на думку фахівців ЄС, є поставки його з Росії. Водночас, аби уникнути небезпеки недоотримання необхідних обсягів російського газу та з метою диверсифікації джерел постачання, Євросоюз передбачає будівництво газопроводів з Прикаспійських країн поза територією Росії та залучення газу з Ірану та Іраку.
Аналіз перспективних і попередньо визначених пріоритетними газових проектів ЄС дає підстави до таких висновків:
— ЄС має намір дотримуватися принципу диверсифікації джерел надходження газу, про що свідчить віднесення до пріоритетних проекту будівництва нової газової мережі Прикаспійські країни—Близький Схід—ЄС;
— роль Росії як великого постачальника газу до ЄС буде зберігатися, про що свідчить віднесення до числа пріоритетних проекту будівництва газових мереж Німеччина—Росія;
— передбачається підвищення ролі нових транзитерів російського газу до ЄС (проекти підвищення пропускної спроможності газових мереж із російських родовищ до ЄС через Білорусь і Польщу);
— у пріоритетних проектах ЄС участь України не передбачається, що можна пояснити згаданим вище дотриманням Євросоюзом принципу диверсифікації шляхів надходження газу. Водночас проект будівництва газової мережі з Прикаспійських країн може становити інтерес для України, а фактично початковий рівень розробки проекту залишає Україні перспективи участі в ньому;
— у загальному переліку налічується три проекти за участю України, проте на сьогодні частково реалізується лише один із них, інші є намірами;
— більшість газових проектів ЄС не зачіпають безпосередньо інтересів України, однак якщо виконуватимуться проекти будівництва газопроводів Росія—ЄС поза територією нашої держави, а Росія водночас не нарощуватиме обсягів видобутку газу, то це може спричинити для України негативні наслідки (зменшення обсягів транзиту російського газу за рахунок перерозподілу його експортних потоків на нові газопроводи).
Співробітництво
ЄС—РФ: російські газові родовища
в очікуванні західних коштів
ЄС та Росія визнали взаємну енергозалежність, яка у газовій сфері протягом найближчих 20 років буде зростати: ЄС потребує кардинального збільшення поставок російського газу, а газова промисловість Росії — гігантських фінансових надходжень для освоєння нових родовищ, модернізації існуючих і будівництва нових газопроводів, запровадження нових енергозберігаючих технологій. На цьому грунті між ЄС та Росією розвивається досить активний енергетичний діалог. Євросоюз має намір: отримати доступ до російських надр на власних умовах; увійти до реформованих природних монополій (РАТ «ЕЭС» та ВАТ «Газпром»); добитися ратифікації Росією Договору до Енергетичної Хартії (ДЕХ), що дозволить іншим виробникам газу з СНД вийти на європейський ринок.
Зі свого боку, в Росії вважають, що енергодіалог має забезпечити російським нафтогазовим компаніям вільний доступ до західних фінансових ресурсів, оскільки зараз вони отримують західні кредити за значно вищими, порівняно з європейськими ТНК, ставками.
Енергодіалог ЄС—Росія зосереджується головним чином навколо чотирьох проектів: будівництво газопроводу-перемички Польща—Словаччина; розширення газопроводу Ямал—Європа; будівництво Північноєвропейського газопроводу (акваторія Балтики); розробка Штокманівського родовища (шельф Баренцова моря).
Перехід співробітництва ЄС—Росія до етапу виконання спільних видобувних і великих газопровідних проектів стримується рядом економічних чинників, що спонукає обох партнерів до пошуку альтернатив: ЄС — нових джерел постачання газу, Росію — нових ринків збуту.
Європейський союз не визнає Росію країною з ринковою економікою; його не влаштовує тамтешній несприятливий інвестиційний клімат та низькі темпи реформування енергетичного сектора. В результаті, немає намірів у найближчій перспективі вкладати кошти в будівництво газопроводів на російській території та фінансувати розробку російських газових родовищ. Крім того, законодавство Євросоюзу обмежує фінансування країн-нечленів з боку кредитних інститутів ЄС.
Можливою альтернативою збільшенню поставок газу з Росії ЄС вважає налагодження його постачання з Прикаспійських країн та Близького Сходу.
Росія не погоджується з двома базовими умовами процесу лібералізації енергетичних ринків ЄС: встановленою ДЕХ умовою забезпечення вільного та конкурентного доступу до транзитних газопроводів, а також обмеженням довгострокових контрактів на поставки газу з переходом на короткострокові. Розробка російських газових родовищ потребує великих витрат, а їх повернення, на думку фахівців «Газпрому», може бути гарантоване виключно довгостроковими контрактами.
Альтернативою розширенню поставок газу до ЄС є так званий «Східний вектор російського газу» — зміна пріоритетної орієнтації російського газового експорту з європейського ринку на ринки Азійсько-Тихоокеанського регіону (АТР), зокрема, на ринок Китаю, що демонструє надвисокі темпи розвитку. Здійснюються певні практичні кроки в напрямі «Східного вектора»: 17 грудня 2001 року радою директорів «Газпрому» затверджено відповідну програму.
Поза сумнівом, зазначені економічні чинники є вагомими. Водночас, на думку багатьох експертів, найважливішою перешкодою просуванню енергодіалогу є політичні міркування. ЄС поки що не наважується вкладати значні інвестиції у Росію внаслідок істотних політичних ризиків; зі свого боку, РФ під тиском гасел «патріотів» про намагання Заходу захопити національні багатства не вважає за можливе широко допускати західні компанії до російських ресурсів.
Співробітництво в енергетичній сфері неможливо вилучити із загального контексту відносин ЄС—Росія. Реальний прорив в енергодіалозі станеться лише тоді, коли між партнерами розпочнеться повноцінна взаємодія у всіх сферах як політики, так і економіки. Водночас, враховуючи відчутний ступінь взаємозалежності ЄС та Росії в газовій сфері, є підстави очікувати досягнення партнерами певних компромісів і зосередження зусиль на проектах, пов’язаних з нарощуванням поставок російського газу до Європи.
Співробітництво ЄС—Україна: енергодіалог
набирає обертів
У сфері транзиту газу співробітництво ЄС з Україною до 2001 року мало досить обмежений характер. Це зумовлювалося, перш за все, загальною установкою енергетичної стратегії ЄС на пріоритет підтримки виробників, порівняно з транзитерами, та диверсифікацію шляхів енергопостачання — що означає об’єктивну зацікавленість Євросоюзу в усуненні будь-якої монополії на транзит, у тому числі української.
На рівень співробітництва негативно впливав певний підрив міжнародної довіри до України як партнера в газотранспортній сфері, зумовлений колишньою практикою несанкціонованого відбору транзитного газу, несвоєчасними розрахунками за спожите російське «голубе» паливо, непрозорістю управління та проблемним технічним станом української газотранспортної системи.
В результаті зацікавленість ЄС у конкретній співпраці з Україною у сфері транзиту газу була досить невисокою. Реальне співробітництво обмежувалося відносно незначною фінансовою підтримкою окремих, розрізнених проектів. Виняток становила хіба що програма INOGATE, у рамках якої здійснювалися (і здійснюються) досить вагомі проекти, спрямовані на модернізацію української ГТС.
Внесення до переліку проектів тих із них, що стосуються нарощування потужності української газотранспортної системи, продемонструвало наміри Євросоюзу розширити в перспективі український напрямок транспортування російського газу до ЄС і відповідно — активізувати співробітництво з Україною.
Реальність зазначених намірів підтвердило започаткування на IV засіданні Ради Україна — ЄС енергодіалогу Євросоюзу з Україною. На V засіданні Ради Україна — ЄС у березні ц.р. наголошувалося, що використання транзитного потенціалу України у забезпеченні ЄС енергоносіями є спільним пріоритетом.
Присутність України в планах Євросоюзу щодо розвитку трансєвропейських газових мереж та динамічне розгортання енергодіалогу дають підстави сподіватися на позитивну перспективу співробітництва.
Російський напрям: газопроводів буде більше, ніж газу
Газова промисловість Росії характеризується високою експортною спроможністю, що зумовлено наявністю великих родовищ газу, розвинутою інфраструктурою видобутку та транспортування, висококваліфікованим кадровим корпусом. Головним виробником, транспортером і єдиним експортером російського газу за межі СНД є ВАТ «Газпром».
Росії належить третина доведених світових запасів газу обсягом 49 трлн. куб. м; майже 80% запасів зосереджено в Західному Сибіру. Найбільш перспективними для розробки є родовища Ямалу та шельфи Баренцова та Карського морів.
Однак нині відбувається погіршення процесів відтворення сировинної бази. Скорочуються обсяги геологорозвідувальних робіт; почалися процеси природного вибуття потужностей, пов’язаного з виснаженням або повним відпрацюванням розвіданих запасів; існуючі рівні приросту запасів газу не забезпечують їх простого відтворення. В результаті зменшуються обсяги виробництва газу, зростає його дефіцит на внутрішньому ринку.
Дефіцит інвестицій не сприяє розвитку галузі, забезпечуючи переважно підтримання досягнутого рівня видобутку та транспортування.
До базових проектів, що перебувають зараз на різній стадії виконання або розробки, належать: будівництво системи газопроводів Ямал—Європа; газопровід — системна перемичка Польща—Словаччина (фактично елемент проекту Ямал—Європа); газопровід «Блакитний потік» для постачання газу до Туреччини; Північноєвропейський газопровід. Останній практично не зачіпає інтересів України як транзитера російського газу, тоді як решта — за несприятливих обставин — можуть мати негативний вплив на обсяги транзиту нашою територією.
Проект Ямал—Європа є найбільш опрацьованим та економічно доцільним для задоволення зростаючих потреб ЄС у газі. Він охоплює як видобувну частину (розробку родовищ на півострові Ямал), так і газотранспортну — будівництво двониткового газопроводу потужністю 30 млрд. куб. м на рік кожна. Відповідно, будівництво передбачало дві черги виконання. Нині триває перша — спорудження першої нитки газопроводу — у вересні 1999 року завершене будівництво білорусько-польської ділянки газопроводу.
Водночас існує ряд факторів, що стримують виконання проекту у повному обсязі протягом короткострокової перспективи: висока вартість освоєння родовищ та транспортування роблять постачання ямальського газу до Європи відносно низькорентабельним; з огляду на це і на брак коштів ще не розпочато розробку ямальських родовищ. Польща та Німеччина зараз не потребують значних додаткових обсягів газу, внаслідок чого затримується завершення навіть першої черги газопроводу Ямал—Європа.
Значна затримка із розробкою ямальських газових родовищ призводить до переорієнтації газотранспортної частини проекту Ямал—Європа на газ із родовищ, що вже експлуатуються.
Газопровід — системна перемичка Польща—Словаччина (Кобрин—Вєлке Капушани). З огляду на відсутність коштів і досить високу вартість видобутку газу на Ямалі, проект Ямал—Європа трансформувався у проект будівництва газопроводу — системної перемички Польща—Словаччина для перекидання газу, що вже видобувається в Ямало-Ненецькому АО (а не на власне півострові Ямал), з українських газопроводів на білорусько-польські.
Передбачена конфігурація та потужність газопроводу-перемички відповідають параметрам газопроводу Ямал—Європа: дві нитки потужністю по 30 млрд. куб. м на рік кожна. Як прогнозується, виведення на повну потужність газопроводу-перемички може статися у 2007 році (перша нитка — до 2004-го; друга — до 2007-го).
Проект будівництва газопроводу — системної перемички лобіюється «Газпромом», за підтримки ЄС та європейських нафтогазових ТНК (Gaz de France, Франція; ENI, Італія; Ruhrgas AG, Wintershall AG, Німеччина). Учасниками проекту був підписаний Меморандум про порозуміння та створений Консорціум із будівництва газопроводу.
У лютому ц. р. окремі російські ЗМІ поширили інформацію про те, що «Газпром» прийняв рішення не будувати газопровід-перемичку, але, за повідомленнями з джерел Ruhrgas, підготовка ТЕО проекту триває. На його базі буде прийняте остаточне рішення щодо будівництва, його фінансування та, відповідно, володіння акціями Консорціуму.
Газопровід «Блакитний потік» як обхідний для України (обминає її територію) безпосередньо торкається її національних інтересів. Якщо його виведення на повну потужність не супроводжуватиметься відповідним зростанням обсягів видобутку російського газу (16 млрд. куб м на рік), то газові потоки, що транспортувалися газопроводами України, можуть бути перерозподілені, і ми втратимо цей обсяг транзиту.
Аналіз російських проектів у газовій сфері, зіставлення їхньої вартості з реальними можливостями РФ свідчать, що передбачається одночасне нарощування газовидобувних і газотранспортних потужностей. Це дозволило б завантажувати нові газопроводи обсягами газу, добутими на нових родовищах, і не зачіпало б транзитних інтересів України.
Однак падіння видобутку газу в Росії та відсутність коштів на одночасне проведення робіт з будівництва газопроводів і розробки нових родовищ може призвести до спроб перерозподілу потоків газу з родовищ, що вже експлуатуються.
І це створює реальну загрозу втрати Україною значних транзитних обсягів російського газу.
ЄС підтримує проект будівництва газопроводу-перемички, оскільки його виконання спонукає «Газпром» до розробки запасів Ямалу та унеможливить переорієнтацію газового потоку на АТР, зокрема на Китай. Водночас європейські ТНК отримають значні прибутки від експлуатації газопроводу. Зацікавленість ЄС у проекті може зумовлюватися також його бажанням сприяти прискоренню економічного зростання країн — кандидатів на вступ до ЄС, а відтак — майбутній економії коштів, що будуть витрачатися на вирівнювання їх економічного розвитку.
Співробітництво Росія—Україна. На цей час Росія і Україна беруть участь у виконанні спільного проекту, внесеного до переліку проектів ЄС у газовій сфері: розширення пропускної спроможності газопроводів з Росії до Балканських країн та Туреччини. Безпосередньо Києва стосується та частина спільної роботи, що пов’язана з розширенням пропускної спроможності транзитного газопроводу Ананьїв—Ізмаїл.
Виконання проекту дозволить збільшити пропускну спроможність газотранспортної системи України та забезпечить транзит російського газу до Туреччини і країн Балканського регіону обсягом до 38 млрд. куб. м на рік.
На території України передбачено будівництво газопроводу Ананьїв—Ізмаїл і компресорних станцій. Проект виконує ЗАТ «Газтранзит». Першу фазу проекту — будівництво КС «Тарутине» — вже закінчено, це дозволяє збільшити експорт газу на 3,9 млрд. куб. м. Розпочато підготовчі роботи до другого етапу проекту — будівництва другої гілки газопроводу Ананьїв—Тирасполь—Ізмаїл.
Узагальнюючи, можна зробити наступні висновки. Як видно з таблиці, реалізація російських проектів обходу трубопроводами території України, за підтримки ЄС, вже до 2010 року може призвести до зменшення обсягів транзиту газу через Україну більш як на 60 млрд. куб. м на рік. Водночас розширення української газотранспортної системи за проектами, що реалізуються, може підвищити пропускну спроможність ГТС щонайбільше на 15—20 млрд. куб. м на рік.
Враховуючи, що прокладання нових газових трас у кілька разів дорожче, ніж розширення або повне завантаження існуючих (необхідно проводити додаткові геодезичні, проектні та інші дослідження, землевідведення тощо), можна стверджувати, що рішення Росії та ЄС обійти українську територію є економічно обтяжливим для кінцевих споживачів газу в Євросоюзі, значною мірою суб’єктивним і таким, що лежить швидше в політичній площині.
Досягнення ЄС стратегічних завдань у сфері транзиту газу, зокрема диверсифікації його напрямів за рахунок більш тісного політичного співробітництва України та ЄС, засвідчить реальне ставлення Євросоюзу до свого майбутнього безпосереднього сусіда.
Чутки про передсмертний стан української
ГТС дещо перебільшені
За своєю пропускною спроможністю, протяжністю та складністю споруд газотранспортна система України посідає друге (після російської) місце у світі. Її особливістю є, зокрема, наявність потужних підземних сховищ газу (ПСГ), що дає змогу покривати сезонні нерівномірності у газоспоживанні. Вартість української ГТС, за різними оцінками, становить 15—20 млрд. дол.
Протягом багатьох років ГТС дозволяла Україні отримувати за послуги з транзиту близько 30 млрд. куб. м російського газу (що дорівнює річній потребі в газі населення та комунально-побутових підприємств України) на суму близько 1,5 млрд. дол. Доходи від транзиту газу становлять майже 10% загальних доходів від експорту. Відчутні суми становлять відрахування до державного бюджету — на 2002 рік їх визначено в розмірі 2,24 млрд. грн.
Від стабільної роботи ГТС значною мірою залежить енергетична безпека не лише України, але й 18 європейських країн — споживачів російського газу. Сьогодні основне обладнання ГТС працює без значних перебоїв завдяки постійній роботі українських підприємств з його оновлення та модернізації.
Протягом останніх десяти років збудовано та введено в експлуатацію 5100 км магістральних газопроводів, 10 компресорних цехів. Лише 2001 року було завершено будівництво дотискуючої компресорної станції «Солоха» у Полтавській області; введені в експлуатацію дві реконструйовані компресорні станції — «Долинська» та «Ужгородська». Здійснюється реконструкція та модернізація магістральних газопроводів: Новопсков—Аксай—Моздок, Дашава—Мінськ, Шебелинка—Дніпропетровськ—Одеса, Долина—Ужгород—Держкордон та ін.
Національною програмою «Нафта і газ України до 2010 року» передбачено фінансування реконструкції та модернізації ГТС в обсязі 5120 млн. дол., причому майже 40% суми спрямовується на розвиток ГТС та нове будівництво.
Водночас ці процеси стримуються як значним податковим тиском, так і недоліками державного регулювання. Так, у сфері газотранспорту, попри її стратегічну важливість для держави, не використовуються такі методи, як надання пільгових кредитів на закупівлю сучасного обладнання, модернізацію та нове будівництво, надання гарантій і страхування кредитів, встановлення пільгових термінів амортизації обладнання, надання пільг при оподаткуванні тощо.
Розвиток ГТС не визнано пріоритетним напрямом економічного розвитку держави, зволікається її реформування.
Фізична та моральна застарілість обладнання української ГТС не дозволяє досягти проектної потужності 170 млрд. куб. м на виході (представник Президента у Кабінеті міністрів України В.Лановий вважає, що «технічний стан ГТС є незадовільним, а економічна модель її роботи є архаїчною, невідтворювальною та збитковою; і вже назріла необхідність реформування українського нафтогазового комплексу»).
Систематичне недофінансування робіт з реконструкції та капітального ремонту об’єктів транспорту досі не призводило до зривів транзитних поставок, але надалі їх переривання через вихід з ладу застарілого обладнання стає дедалі ймовірнішим.
Водночас стала динаміка роботи ГТС, наявність вільних потужностей транспортування та сховищ для зберігання газу свідчать про можливості більш широкого її застосування, перспективність модернізації.
«Никто не даст нам избавленья...»
В контексті подальшого розвитку співробітництва між Україною та ЄС окремого розгляду потребує згадуваний вище проект будівництва газопроводу-перемички Польща—Словаччина.
Фактично він є єдиним в обхід нашої території, проти виконання якого Україна виступає. І лише в одному випадку — якщо будівництво не супроводжуватиметься нарощуванням видобутку та транспортування російського газу. У цьому випадку Україні загрожують збитки, і вона має право захищати свої інтереси — як сторона Договору до Європейської Енергетичної Хартії.
Як уже зазначалося, Росія та Білорусь не ратифікували ДЕХ, але сторонами Договору є інші учасники проекту газопроводу-перемички: ЄС, Італія, Німеччина, Польща, Словаччина, Франція. Тому Україна може апелювати до Конференції з Європейської Енергетичної Хартії на таких підставах.
Будівництво газопроводу-перемички суперечить принципам співробітництва сторін, сформульованим у розділі 1 Хартії. Зокрема — принципу недискримінації і координації енергетичної політики. Але ні ЄС, ні інші учасники проекту з числа тих, що ратифікували Хартію, не координували з Україною як політику диверсифікації шляхів транзиту взагалі, так і питання будівництва газопроводу Польща—Словаччина. Це можна розглядати як порушення договірних зобов’язань сторін.
Крім того, введення в дію зазначеного газопроводу до розробки газових родовищ на Ямалі (а реальна перспектива цього існує) призведе до переорієнтації частини експортного потоку російського газу з української ГТС на білорусько-польсько-словацькі мережі. Це можна розглядати як дискримінацію інтересів України.
Стаття 2 ДЕХ наступним чином формулює його мету: «Договір встановлює юридичні рамки з метою сприяння довгостроковому співробітництву в галузі енергетики на основі взаємодоповнення та взаємної вигоди…». Але, по-перше, з виконанням проекту газопроводу-перемички довгострокове співробітництво частково припиняється; по-друге, вигоду отримують усі учасники проекту, крім України, — їй буде завдано значних збитків.
Стаття 7 ДЕХ, трактуючи норми транзиту, проголошує: «Кожна Договірна Сторона вживає необхідних заходів для спрощення транзиту енергетичних матеріалів…». Але будівництво газопроводу-перемички збільшує довжину траси транспортування газу та ускладнює його постачання до Європи, оскільки потребує будівництва нової інфраструктури газотранспорту замість використання існуючої.
Отже, звернення України до механізмів міжнародного арбітражу в рамках ДЕХ було б умотивованим, є її правом як Сторони Договору, захищає її національні інтереси, відповідає правовому режиму ДЕХ і не має на меті погіршення відносин з будь-якою країною регіону та партнерами по «газовому трикутнику».
Зараз ЄС переорієнтує увагу на диверсифікацію джерел постачання газу, про що свідчить внесення до переліку пріоритетних проектів Євросоюзу проекту будівництва газової мережі з Близького Сходу та Прикаспійських країн. Така позиція відповідає інтересам України. Розбіжності між партнерами можуть бути врегульовані їх спільною участю в приватизації української ГТС (на думку О.Гудими, Україна має йти шляхом приватизації, як Чехія та Словаччина).
З метою наближення діяльності української ГТС до європейських стандартів доцільно визначити такі конкретні напрями співробітництва Україна—ЄС у сфері транспортування газу: реформування ГТС України, реконструкція та модернізація; створення сучасної єдиної системи обліку газу; впровадження високоточних засобів та систем вимірювання; оптимізація технологічних процесів транспортування газу; виконання ТЕО створення нових джерел постачання газу до України та через її територію до ЄС.
Перехід України та ЄС від енергодіалогу до стадії виконання спільних проектів у газотранспортній сфері залежить від знаходження балансу інтересів у трикутнику ЄС—Україна—Росія, а також успіху політичних та економічних перетворень в нашій державі.
Будь-яке зволікання з розвитком реформ у газовому секторі України та відсутність жорсткої та чіткої позиції щодо обхідних газопроводів залишать Україну поза загальноєвропейських процесів розвитку та лібералізації газового ринку.
Стратегія України у «трикутнику»
Подальша політика розвитку багатосторонніх відносин України з ЄС та Росією у сфері транспортування енергоносіїв має набути стратегічного і більш прагматичного характеру. Україна зацікавлена в розвитку цих відносин за такими напрямами:
— пошук балансу політичних та економічних інтересів у сфері диверсифікації газотранспортних шляхів, недопущення або усунення можливих негативних наслідків для української економіки, що можуть бути завдані процесами розширення ЄС та намірами ЄС і Росії будувати газопроводи в обхід України;
— формування та реалізація державної газотранспортної політики з урахуванням транспортних стратегій ЄС і РФ;
— державна координація використання дипломатичних механізмів стримування темпів введення в дію обхідних газопроводів, підтримки російських проектів збільшення видобувного потенціалу, з одного боку, і створення власних шляхів транспортування газу (які б доповнювали, а не суперечили існуючим маршрутам), розширення коопераційного співробітництва українських компаній з європейськими та російськими — з іншого;
— участь не лише в реалізації короткострокових проектів і контрактів у сфері газопостачання, а й у створенні та розробці довгострокової газотранспортної стратегії в євразійському регіоні;
— проведення консультацій та координація позицій сторін на рівні відповідних структур ЄС, Росії та України щодо питань будівництва транснаціональних трубопроводів;
— залучення європейських і російських капіталів до модернізації і розширення української газотранспортної мережі;
— включення України в кооперацію з розширення газових мереж Європейського Союзу за рахунок постачання обладнання, надання послуг з проектування, будівництва тощо;
— проведення приватизації газотранспортної системи (за умов збереження 50%+1 акція за українською стороною), створення на цій основі консорціуму за участю української компанії (транзитера), російського ВАТ «Газпром» (постачальника), західної ТНК (споживача).
Розвиток багатосторонніх відносин України в газовій сфері має бути гармонійно доповнений поглибленням двосторонніх стосунків ЄС—Україна, переведенням їх на рівень асоційованого членства України в Європейському Союзі, а також синхронним входженням України в СОТ. Лише за таких умов Україна матиме можливість на рівних відстоювати свої інтереси, запобігати та адекватно реагувати на загрози в енергетичній сфері, пов’язані, зокрема, з побудовою обхідних трубопроводів. Пріоритетами України мають бути:
— підтримка політики ЄС щодо якнайшвидшої ратифікації Росією та Білoруссю ДЕХ з метою сприяння конкуренції в експорті природного газу між країнами-видобувниками у СНД;
— узгодження за часом (результатами) та ресурсами процесів набуття асоційованого членства в ЄС, приєднання до СОТ та просування європейських проектів в енергетичній сфері, а також узгодження їх з аналогічними процесами в Росії;
— гармонізація законодавства України зі стандартами ЄС, створення законодавчих передумов, гарантованих правил приватизації і функціонування підприємств газової галузі (у т.ч. за участю іноземного капіталу);
— поширення на Україну програм допомоги (PHARE та інших), збільшення фінансування українських проектів за програмами TACIS та INOGATE за рахунок підвищення рівня їх обгрунтованості, реалістичності, привабливості для партнерів; підготовка техніко-економічних обгрунтувань під нові проекти, насамперед стосовно диверсифікації джерел постачання природного газу;
— включення питань транзиту енергоносіїв до переліку пріоритетних напрямів взаємодії між Україною та ЄС на рівні міжпарламентського співробітництва.
У стосунках з Росією Україна зацікавлена не стільки у її відмові від будівництва обхідних газових магістралей, скільки в прискореному нарощуванні РФ обсягів видобутку газу для нових трубопроводів за участі України. З цієї точки зору, наші зусилля мають бути спрямовані на: підтримку на міжнародному рівні російських проектів з освоєння родовищ Ямалу, шельфу арктичних морів; розвиток кооперації з «Газпромом» (розробка та постачання газовидобувного та іншого обладнання, надання послуг з проектування тощо).
Оскільки жодна інша підгалузь економіки ЄС, Росії та України не є так тісно пов’язаною та залежною від співробітництва, як транспортування газу, то партнери мають розглядати розширення співробітництва у цій сфері як один із чинників енергетичної безпеки всієї Європи. Розуміючи прагнення ЄС та Росії до пошуку інших шляхів транспортування газу, Україна очікує від партнерів, що нові варіанти транзиту газу формуватимуться, виходячи з економічної доцільності та ефективності.