Тези дисертації на здобуття звання кандидата економічних наук, які були опубліковані 1998 року в академічному виданні і належали тоді ще нікому не відомому Володимиру Путіну, нині повсюдно цитує західна преса. Факт перетворення Міністерства газової промисловості СРСР на державний газовий концерн «Газпром» у 1989 році висвітлюється провідними ЗМІ світу не настільки активно. Як і трансформація 1992 року ДГК «Газпром» на російське акціонерне товариство під тією ж назвою. Про те, що плани з лібералізації цієї компанії були остаточно поховані саме з приходом на президентську посаду Путіна, згадують дещо частіше, як, утім, і про те, що саме з його легкої руки частку держави в статутному капіталі компанії торік було доведено до 51%. Зате максимум уваги світової громадськості привернула нова стратегія «Газпрому», котра полягає в перенесенні основного акценту в діяльності найбільшої російської компанії з видобутку газу на його транспортування, переробку та зберігання.
Власне, логіка цього процесу цілком відповідає як світовим (і, зокрема, європейським) тенденціям розвитку Енергоринку, так і комерційним інтересам даної конкретної компанії (котра посідає, відповідно до останнього рейтингу журналу Forbes, 12-ту позицію у світі за обсягами ринкової капіталізації). Ось тільки проведення розділювальної лінії між державними інтересами окремої країни, політичними амбіціями її керівництва та корпоративними стратегіями нехай навіть і дуже великої компанії зазвичай потребує від західних аналітиків значно менших зусиль, ніж у цьому разі. Ідея про те, що «Газпром» виконує роль нової стратегічної зброї Москви, а також про плани Путіна обійняти пост глави цієї корпорації після завершення своєї президентської каденції мусується на шпальтах різномовної преси досить часто. Чого, на жаль, не скажеш про цілісне відстежування результатів переділу європейських газорозподільних систем.
Хоча, за даними PriceWaterhouseCoopers, частка угод за участю європейських компаній становила 2005 року 58% від загального обсягу злить і поглинань в енергетичній галузі. Вартість усіх таких операцій у межах Європейського континенту зросла утричі порівняно з попереднім роком. Середня ціна кожної з них зросла більш як удвічі: з 258 млн. до 542 млн. дол. Щоправда, далеко не всі заявлені операції відбулися через так званий енергетичний націоналізм. Проте враховуючи, що вже найближчим часом набере сили закон, який вимагає остаточної лібералізації європейського Енергоринку, тенденція щодо нарощування обсягів подібних угод не тільки не ослабне, а й багаторазово посилиться. І «Газпром», як видно, не має наміру прогавити цей воістину золотий час.
Більше того, зарубіжні аналітики стверджують, що саме ця російська компанія і стане головним гравцем на європейській енергетичній сцені. Причому не тільки завдяки володінню 16% світових резервів газу і 20% його виробництва (у цілому по Росії ці показники становлять відповідно 27 і 22%). Як свідчить статистика, рівень видобутку газу в цій корпорації за рекордного зростання попиту й обсягів експорту практично не зріс. Три чверті сировини видобувається на трьох основних родовищах, які неухильно наближаються до вичерпання своїх резервів. Попри колосальний прибуток — 2006 року від експорту газу «Газпром» планує отримати 33 млрд. дол. — коштів на освоєння нових родовищ бракує. Окупність активів компанії є однією з найнижчих у світі, а ринкова вартість, пропорційна енергетичним резервам, становить у нафтовому еквіваленті 1,3 долара за барель проти середніх для Заходу 15 доларів. Однак компанія впевнено нарощує плановані обсяги експорту російського газу.
Частково забезпечити виконання цих планів можна було б із допомогою незалежних газовидобувних компаній, які працюють на території Росії. На їхню частку припадає близько 20% обсягів «Газпрому», і найпомітнішою з них є англо-російська ТНК-BP, котра має ліцензію на розробку родовища Ковикта в Східному Сибіру. Ось тільки ліцензії на будівництво газопроводу звідти у неї немає, і в цьому питанні вона виявляється повністю залежною від «Газпрому», котрий і прагне вичавити максимум користі зі такої ситуації.
Втім, цієї ж логіки він дотримується і на території всієї Європи. Враховуючи, що прибуток у процесі транспортування газу та його розподілу кінцевим споживачам значно вищий, ніж при газовидобутку, «Газпром» кардинально змінив свою багаторічну тактику і націлюється на частку в газорозподільних мережах більшості європейських країн, іноді навіть ціною частки в освоєнні російських газових родовищ.
Як відомо, із липня цього року в Євросоюзі наберуть сили нові умови доступу до газотранспортних національних мереж у межах ЄС, які передбачають скасування виключного права доступу до них, а також до експорту й імпорту енергоресурсів із боку окремих держав. З 2007 року розподілом енергоресурсів, за основним задумом, займатимуться винятково енергокомпанії, котрі діють в умовах чесного і конкурентного європейського ринку. У тому, що він буде чесним, єврокомісари почали сумніватися вже зараз, з огляду на недостатню прозорість цих компаній, високі ціни, а також безпрецедентні зусилля, яких докладають великі компанії для недопущення на цей ринок нових гравців. А його конкурентність ще менш імовірна, позаяк експерти прогнозують, що в результаті наймасштабнішого енергетичного переділу незабаром на території Європи залишиться тільки кілька енергетичних монстрів, серед яких прагне опинитися і «Газпром».
Попри те, що далеко не всі угоди й домовленості російського концерну відкрито обговорюють у ЗМІ, загалом цілісну картину все ж можна побачити. Отримавши різку відсіч у боротьбі за газорозподільні системи з боку нових урядів України та Грузії, «Газпром» усе ж продовжив свою агресивну тактику цінового шантажу. У випадку з Вірменією вона спрацювала досить ефективно, і тепер російському енергетичному гіганту належать більш як 75% акцій «АрмРосГазпрому», споруджувана 40-кілометрова ділянка газопроводу Іран — Вірменія, а також преференції в будівництві другої ділянки цього газопроводу протяжністю 197 км. Винагородою за таку поступливість із боку Єревана стало фіксування ціни на російський газ для Вірменії на позначці в 110 дол. (проти нинішніх 54) за тисячу кубометрів до 1 січня 2009 року. Хоча аналітики й зазначають, що уряд Вірменії до останнього сподівався на значно нижчу ціну. Однак тут уже відіграв свою роль той чинник, що російський газ надходить у республіку через територію Грузії, і якби ціна газу для Вірменії виявилася нижчою від тієї, котру правили з Грузії, то грузини його просто не пропустили б. Передбачається, що така висока ціна на газ для Вірменії буде компенсована або безпосередньо російською фінансовою допомогою, або поставками озброєння за заниженими цінами.
Щодо Молдови немає навіть і такого ступеня прозорості досягнутої домовленості. Відомо лише, що «Газпром», підвищуючи ціну на газ для неї до «європейського рівня, також зазіхав на більшу частку в компанії «Молдовагаз», у якій йому й так належать 50% плюс одна акція. А от чи отримав він бажані 75% акцій, учасники переговорів не розголошують. Відомо лише, що Кишинів, який володіє 35% акцій, вирішив розплатитися з Росією передусім часткою в 13,5%, що належить Придністров’ю. Подробиці цієї не зовсім зрозумілої угоди в пресі не обговорюють, відомо лише, що ціна на газ підвищилася до тих же 110 дол. (щоправда, поки терміном на три місяці).
Ще більш туманно виглядає ситуація з Білоруссю. Як відомо, через цю країну проходить 20% транзиту російського газу в Західну Європу. Здійснюється він по двох магістральних трубопроводах, один із яких належить «Газпрому», а другий — «Белтрансгазу». «Газпром», уже отримавши землю під другим газопроводом у довгострокову оренду, розраховував ще й на 50% його акцій. Президент Лукашенко начебто й не заперечував, однак оцінював ці акції в 2,5 млрд. дол. Москва ж більш як 500 млн. платити явно не збирається. Зате знову ж таки має намір підвищувати ціну на газ — як мінімум утричі, із нинішніх 46,68 дол. за тисячу кубометрів. Часу для роздумів «бацькові» дали небагато.
Болгарія, по території котрої російський газ йде в Македонію, Грецію та Туреччину, теж пройшла випробування «Газпромом» на міцність. Москва зажадала від Софії відмовитися від бартерних розрахунків за транзит газу (завдяки яким частину блакитного палива Болгарія купувала за ціною 83 дол.) і перейти на «європейські» ціни — 258 дол. Неофіційно ж повідомлялося, що можливість «відіграти» контракт назад може бути надана Софії за можливість участі «Газпрому» у приватизації «Булгаргазу». Болгари все ж знайшли в собі сили відмовитися від цієї пропозиції, заявивши, що контракт у них дійсний до 2010 року, а вже в березні знайшли альтернативу російському газу (від якого зараз залежать на всі 100%). Новий газопровід, котрий стане до ладу 2008 року, дасть можливість отримувати газ із Єгипту.
Особливо драматично розвивалися відносини між «Газпромом» і Польщею, котра почала диверсифікувати свій газовий ринок ще 2000 року, а продовжила в момент відключення поставок російського газу в Білорусь, обравши надійніші (хоча й дорожчі) поставки норвезького газу. Більше того, Варшава відмовилася передавати «Газпрому» контрольний пакет акцій PGNiG — оператора поставок російського газу на території Польщі.
Не дісталися в процесі первинної приватизації «Газпрому» й акції угорського постачальника газу MOL, котрі викупив німецький концерн E.On.
Щоправда, останнім часом у західній пресі з’явилися повідомлення про те, що E.On, партнер «Газпрому» по Північно-Європейському газопроводу, якраз і має намір розплачуватися з «Газпромом» акціями як цієї компанії, так і болгарських, польських і чеських компаній. А також акціями своєї «дочки» — E.On Ruhrgas AG, котра є найбільшим імпортером газу в Німеччині.
Враховуючи, що обсяг газу, імпортованого Євросоюзом разом із Норвегією (чиї власні запаси незабаром почнуть вичерпуватися), Швейцарією, Болгарією, Румунією та Туреччиною, може зрости з 200 мільярдів кубометрів газу 2001 року до 650 млрд. 2030-го, «Газпрому» є за що воювати. Хоча і Європа не може дозволити собі розслабитися, позаяк російським газом дуже активно цікавляться Китай, Індія та США. Тож найближчі кілька місяців обіцяють бути винятково насиченими «газовими пахощами».