Крим, Ялта, Міжнародний енергофорум країн СНД. За останні п’ять років це словосполучення стало звичним. Щорічно сотні керівників галузей ПЕК з різних країн збираються тут, аби в неформальній обстановці обговорити проблеми, обмінятися досвідом їх вирішення. А це дозволяє заощадити й сили, і кошти для подолання труднощів, яких ще чимало на просторах як України, так і країн Співдружності.
Власне, заради цього і створювався п’ять років тому Енергофорум. Тоді ідея його засновника Геннадія Романова багатьом здавалася чистісінькою авантюрою. Процес поділу енергетики колишнього Союзу йшов повним ходом. Енергосистеми кількох країн (зокрема й України) регулярно залишали без світла цілі регіони. Чи до міжнародних тусовок у такій обстановці?
Проте ініціатори ризикнули й не помилилися. Проект вдався: на п’яту, ювілейну зустріч приїхало майже три сотні учасників із дванадцяти країн, зокрема зі США, Японії та КНР. Утім, якихось ювілейних торжеств не було — люди займалися справою.
Нинішній форум проводився в умовах відносної стабілізації енергосистеми України. Представники Мінпаливенерго, «Укренерго», Енергоринку, НКРЕ цілком звично говорили про рівень грошової оплати близько 90% — цифру, абсолютно фантастичну років п’ять тому. Южно-Українська АЕС недавно вперше в історії отримала цілковиту оплату відпущеної електроенергії. Правда, казати, що проблема неплатежів відходить в історію, ще зарано. Зібраних грошей, як і раніше, не вистачає, і боротьба за 100-відсотковий збір ще має бути «весела». Проте ера тотальних «віял» уже завершилася й не повинна повернутися.
Однак, як було зрозуміло з виступів чи не всіх учасників форуму, на поверхню відразу спливли проблеми стану устаткування, яке фактично на всьому пострадянському просторі практично десять років працювало на знос. Говорили про проблеми галузевої науки, стан якої важко змалювати без міцних висловів.
Загалом, проблем вистачить не лише на наступні п’ять, а й на всі п’ятдесят років. І у виграші буде той, хто навчиться краще та швидше їх розв’язувати.
Представницька аудиторія Енергофоруму дозволяла робити висновки. Деякі з них для представників українського ПЕК були не вельми приємні. Ми дедалі більше відстаємо від Росії на перехідному етапі. І річ не в організації чи побудові компаній, тут ми більш-менш адекватні, а в чомусь навіть попереду. Річ у ставленні до ринку. У свідомості наших сусідів уже відбувся перелом. Росіяни засвоїли: ринок — це назавжди й товар треба вміти не лише виробити, а й продати.
Особливо це стосувалося вугільників. Українські шахтарі, зібравшись пожалітися одне одному на те, як уперто злісний Мінфін не дає їм жадані 5,4 млрд. грн., зрізуючи суму майже вдвічі, були буквально ошелешені виступом представника «Росвугілля», що змалював становище у вугільній промисловості РФ. Якщо у вітчизняній вугільній галузі приватизація по суті перебуває в початковій стадії, то представник російських вуглярів «поскаржився», що цього року через опір тамтешніх губернаторів не вдасться довести її глибину до 100% і доведеться обмежитися скромними 94%. На здивоване запитання, як можна передати вугільну галузь у приватні руки, присутні почули: у світі в держвласності вугільні шахти перебувають лише в Китаї, та й там їх збираються приватизувати.
Торік виробництво вугілля в Росії вийшло на рівень 1995 року, коли в галузі розпочалися реформи. При цьому кількість працівників вуглевидобувної галузі скоротилася в 2,5 разу. Вуглевидобуток став рентабельним. Держпідтримка здійснюється на поворотній основі — держава може компенсувати дві третини кредитної ставки. Утім, безпроблемно існувати не вдається. Цього року вугільників накрила хвиля жорсткої кризи надвиробництва. Вугілля нiкуди подіти, і всі склади переповнені. Отож тепер тамтешні вуглевидобувники дуже розраховують на прийдешнє поступове підвищення цін на газ, обмеження імпорту з Казахстану, ну й, звісно, на збільшення експорту. Неважко вгадати, куди вони його експортуватимуть. Загалом, Україна вкотре переконалася: тактика обрубання собачого хвостика частинами не завжди найгуманніша й найефективніша.
Приємно, що це розуміють і в Донбасі, де процес акціонування та залучення інвестиційних грошей потихеньку розпочався. Про це говорили і представники Донецької облдержадміністрації, і колишній керівник однієї з перших приватизованих шахт країни народний депутат Байсаров. Проте час, поза сумнівом, упущений, а наздоганяти завжди важче. Багато говорилося і про поточний стан шахт, і про необхідність коштів на їхню модернізацію. Правда, за рахунок чого це відбуватиметься, незрозуміло. Про торішню програму «Вугілля України» казали, як про небіжчика, — або добре, або нічого. Утім, із її невиконанням, схоже, якщо не змирилися, то вже звикли до нього.
Традиційно широко на форумі були представлені атомники. З Росії приїхав глава концерну «Росенергоатом» Олег Сараєв. Були директори АЕС і провідні фахівці галузі. В обох країнах атомна енергетика опритомнює після жаху неплатежів і починає працювати на перспективу. У Росії намітилося стійке зростання виробництва атомної енергії. До речі, цього разу й українським атомникам було що сказати, тим більше, що їхня роль в енергосистемі країни незрівнянно більша, ніж у російських колег. Якщо в наших сусідів частка АЕС у виробітку всієї електроенергії становить приблизно 15%, то в Україні — практично половину.
Оскільки устаткування більшості станцій практично однотипне, досвід роботи колег був вельми корисний. Повчитися було чого. Приміром, якщо в українських атомників у середньому на блок потужністю мільйон кіловатів припадає приблизно дві тисячі робітників, то на російській Балаковській АЕС (чотири реактори ВВЕР-1000) — лише тисяча. При цьому собівартість російської атомної електроенергії 0,5 цента, а ще 0,4 цента — інвестиційна складова. Відверто кажучи, нашим є над чим подумати. І якщо знизити вартість ядерного палива ми, очевидно, поки не можемо, то вартість витрат на вивезення відпрацьованого ядерного палива — цілком.
Скоротити витрати можна і шляхом оптимізації фінансових потоків. На форумі з цікавим повідомленням про зміну режиму списання відпрацьованого ядерного палива, що може скоротити податкове навантаження, виступив керівник компанії «Ефективна енергетика», у минулому один із керівників НАЕК Михайло Ватагін.
Утім, основним методом скорочення витрат усе-таки буде скорочення закупівель за кордоном. Давно висувалося й завдання зі збільшення частки вітчизняного устаткування в поставках на АЕС (у перспективі до — 85%). В Україні безліч заводів здатні виконувати найскладніші замовлення. На форумі не без цікавості прослухали повідомлення Сумського НВО імені Фрунзе.
Велике зацікавлення викликає й досвід модернізації та подовження ресурсу Нововоронезької АЕС. Найближчими роками він придасться Рівненській і Южно-Українській АЕС.
До речі, найближчими роками атомникам доведеться жити в зміненому середовищі. Приміром, теплова генерація вже не збирається покірно віддавати їм так звану базову (незмінну) складову графіка навантаження енергосистеми. За неї доведеться поборотися. Про це вже чітко говорили представники першої в країні приватної генеруючої енергокомпанії «Східенерго». Проблеми нових відносин на енергоринку порушував і голова правління «Дніпроенерго», голова ради ГК «Енергоринок» Сергій Попов. Він також зачепив найболючішу для енергетиків тему — нагромаджених 15-мільярдних боргів (дорівнюють приблизно року безплатної роботи станцій). Без її розв’язання перспективи енергетики вельми туманні. Загалом, тем для обговорення вистачало.
Не так вдало був представлений нафтогазовий комплекс. Але даремно. Низка доповідей цілком могла викликати дискусію. Так, з озвученої на форумі доповіді почесного голови ВАТ «Укрнафта» Олега Салміна випливало, що він бачить проблему створення вертикально інтегрованої нафтової компанії в Україні інакше, ніж НАК «Нафтогаз України». Проте представників НАКу не було, отож ця точка зору зависла в повітрі.
А загалом форум удався. Організаторам вдалося провести його в дружній, неформальній атмосфері, розумно поєднуючи роботу й короткий відпочинок. Усе-таки даються взнаки п’ять років практики...