Найпопулярніший міф української атомної енергетики — це її надзвичайна дешевизна, в кілька разів дешевша за теплову. Власне, під цим гаслом на ній і їздять уже років п’ятнадцять. Байка пояснюється просто: якщо в собівартості теплової генерації на паливо припадає 80%, то в атомній — приблизно 30%. Тому якщо з теплової станції, як політкоректно пояснюють, «вивести» 50% ресурсів, вона зупиниться; якщо те ж саме зробити з атомною, то вона ще пофуричить.
Таке співвідношення й стало передумовою великої кількості бартерних і розрахункових схем 1990-х, коли станції в буквальному сенсі грабували. Це й поставки непотрібного мотлоху за багаторазово завищеними цінами, й розрахунки «фантиками» тощо. І так тривало років п’ять. Запас міцності і справді виявився колосальним: нічого не вибухнуло, а в країні й парламенті побільшало доларових мільйонерів.
От тільки п’ятнадцятирічне «доїння» дорого коштувало енергоатомній галузі...
На станціях практично повністю зникли запаси ядерного палива, і в середині 90-х робітники дізналися, що таке затримка зарплати. На АЕС виник передстрайковий стан. При цьому апетити фірмочок, які присмокталися, безупинно зростали.
Невідомо, чим усе це закінчилося б, але у 2000 році з першим приходом Юлії Тимошенко до влади вся «шара» для перекупників раптом закінчилася. Бартер заборонили, схеми поламали, за електроенергію почали платити грошима... Становище поліпшилося, на АЕС з’явилося паливо за графіком, зарплата та інші маленькі радощі.
У результаті атомні містечка на тривалий час стали опорою БЮТ. Проте благоденством і не пахло. Якщо початок 90-х років атомні станції зустріли з 15 діючими енергоблоками та трьома в стані будівництва, готовність яких становила 90—95%, то наприкінці минулого століття кількість діючих блоків скоротилася до 13, а з тих трьох, що будувалися, вдалося «довести до пуття» лише один — на Запорізькій АЕС.
Лише після наведення ладу на Енергоринку вдалося, нарешті, запустити два багатостраждальні блоки на Хмельницькій і Рівненській АЕС. Між іншим, із введенням цих двох блоків в енергосистемі України майже закінчилися заділи радянського періоду (залишилися лише два розпочаті майданчики в Нетішині). За ідеєю, вже у 2010—2011 роках з експлуатації слід вивести два блоки в Рівному, потім до 2020-го атомна енергетика теоретично повинна майже повністю припинити своє існування. Проектний строк експлуатації найновішого з наявних блоків ХАЕС-2 завершиться у 2034 році.
Звичайно, в реальному житті все буде інакше. Строки експлуатації старих блоків подовжать мінімум на п’ять-десять років. І все ж колись їх закриють. А нові блоки доведеться будувати за ринковими цінами, тобто по два-три мільярди доларів «за штуку».
Логічне запитання: а на які, власне, гроші? Доводиться згадувати те, про що останні п’ятнадцять років намагалися забути, — в собівартості ядерного тарифу левову частку становлять не паливні витрати, а капітальні.
Теоретично у тариф має бути закладена певна складова, яка забезпечує нагромадження коштів на будівництво нового блоку та на безпечне закриття старого.
На практиці інвестиційна складова нинішнього тарифу гранично мала порівняно з потребами. До чого це призводить, також зрозуміло. Класичним і трагічним водночас прикладом стала Чорнобильська АЕС, яка не залишила по собі практично нічого, окрім величезної діри в бюджеті України.
За 23 роки експлуатації Чорнобильська станція, виробивши понад 300 млрд. кВт.год електроенергії вартістю мільярди доларів, у результаті щербатої копійки не заробила на своє закриття. Тепер усі витрати з припинення її експлуатації десятиліттями тягтиме держбюджет.
Принципова відмінність звичайної електростанції та ядерної полягає в тому, що АЕС не можна просто зупинити й забути про її існування. У ядерників це складний, тривалий і дорогий процес. Наприклад, виведення з експлуатації реактора типу ВВЕР 1000 обійдеться в 300—400 млн. дол., а таких блоків нині 11. Закриття двох невеликих енергоблоків на Рівненській АЕС «потягне» на 200—250 млн. дол. кожен. У сумі виходить мільярдів п’ять-шість. Причому цифри досить умовні, бо про вартість таких робіт у 20-х роках XXI століття можна сказати тільки одне — дешевше не буде. Так що «дешевий» ядерний тариф може потім дорого обійтися. В принципі, всі це розуміють. У світі, як і в Україні, формально атомна енергетика також дещо дешевша за теплову, але цей розрив у ціні становить 20—30%, а не як у нас — подвійний, як було ще недавно.
З одного боку, це давало змогу стримувати зростання цін на електроенергію для промисловості протягом більш як 15 років, оскільки нівелювало вплив високих тарифів на електрику, вироблену на теплових електростанціях.
З іншого — низький тариф для електроенергії АЕС гранично ускладнював відносини атомників із представниками теплової генерації. Подвійний розрив тарифу робив електроенергію останніх інвестиційно малопривабливою. Адже теплова генерація працює на конкурентному ринку, і її старим електростанціям теж колись буде потрібна модернізація.
В Росії, яка експлуатує такі ж реактори, це зрозуміли років п’ять тому. В результаті різниця між ядерним і тепловим тарифом там становить 10—15%. І це при тому, що росіяни перебувають у кращому початковому становищі: дешевий уран, свої комплектуючі тощо. Та при цьому вони давно включили до тарифу витрати на розвиток і на виведення станцій з експлуатації. Близько 40% російського тарифу становить так звана інвестиційна складова. Тобто росіяни взяли чіткий курс на плавне виведення тарифів на інвестиційно привабливий рівень.
А в Україні штучне заниження «атомного» тарифу надто затяглося. В основному через політичний фактор. Атомна енергетика — становий хребет енергосистеми України. Половина електроенергії на оптовому ринку — ядерна. Підвищення її вартості означає збільшення ціни для кінцевого споживача. Якому прем’єру таке щастя особливо треба? Підвищення тарифу автоматично викликає чимало емоцій (в основному, негативних) як у промисловців, так і в політиків. А в країні кожні два роки — або президентські, або парламентські вибори, і прийняти рішення, нікого не зачепивши, просто неможливо.
Проблеми виведення блоків з експлуатації — це поки що далеко за лінією горизонту не лише для нинішнього, а й для наступного, й «післянаступного» уряду. І навіть наступного президента. А от якщо підвищити тарифи — це вже свіжий головний біль. Причому витрати почнуть давати віддачу у 2015—2020 роках, коли не те що прізвища нинішніх міністрів фінансів забудуть, а й трієчники почнуть плутати на екзаменах з історії, хто був першим, а хто третім президентом.
Це — реальна трагедія української ядерної енергетики. Горизонти інвестування в ній становлять у середньому 10—15 років, що вдесятеро перевищує «термін придатності» середньостатистичного українського уряду.
Атомники стали заручниками прагнення зберегти низькі ціни на електроенергію за будь-яку ціну. В результаті проблеми накопичувалися. Донедавна в тарифі враховувалося тільки підвищення вартості свіжого ядерного палива та послуг із переробки відпрацьованого ядерного палива в Росії. І практично все.
Через брак коштів уже майже не велися роботи з подовження строків експлуатації 1-го та 2-го енергоблоків Рівненської АЕС і 1-го блоку Південно-Української АЕС.
І це в умовах, коли споживання електрики в країні й без того нині зростає інтенсивніше, ніж її виробництво. Критична ситуація склалася на Ташлицькій гідроакумулюючій станції. Навесні цього року зазначалося, що на кошти, виділені на її розвиток, можна буде виконувати виключно проектні роботи, оскільки в бюджеті коштів на це поки що не передбачено. Між тим доведення її потужності до проектних шести агрегатів забезпечить енергосистему півдня України потужним джерелом пікової електроенергії.
Ціна такого струму в кілька разів перевищує звичайну, й у світі такі станції непогано окупаються. Взагалі, якщо «Енергоатом» не встигне вчасно модернізувати устаткування цих енергоблоків, то вже у 2012 році західні та південні регіони відчують гостру нестачу електроенергії. Якщо своєчасно не прокласти ліній електропередачі від АЕС, то дефіцит накриє в найближчі три роки і Київ, і Київську область. Економіка — жорстка річ, і за нескінченні відстрочки комусь доведеться заплатити.
Треба віддати належне Юлії Тимошенко. Вона прийняла дуже важке, мало популярне, але життєво важливе для країни рішення й усе-таки почала приводити тарифи до нормального співвідношення. За це її не раз «закидають капцями» популісти, але це саме той випадок, коли меншість права.
У новому тарифі для АЕС нарешті вдалося отримати ресурси на подовження строків експлуатації вже згаданих
трьох блоків на Рівненській і Південно-Українській АЕС.
Крім того, в тарифі виділено кошти на розробку техніко-економічного обгрунтування добудування нових блоків: 3-го та
4-го на майданчику Хмельницької АЕС. До речі, оскільки коштів на будівництво блоків у тарифі досі не було, реалізація цього проекту вже відстає на півтора-два роки. І якщо все піде за планом, то в дію вони ввійдуть лише наприкінці 2016 року. Це про ціну відстрочок.
До речі, для будівництва 3-го та 4-го блоків ХАЕС Верховна Рада повинна буде приймати спеціальний закон «Про будівництво нових енергоблоків на майданчику ХАЕС».
У тариф для АЕС заклали й витрати на добудування лінії електропередачі від Рівненської АЕС до підстанції «Київська», що забезпечить додаткову подачу електроенергії до столичного регіону.
Нарешті зрушить з мертвої точки і створення централізованого сховища ядерного палива. Про нього багато говорять, але поки що пристрасті вирують в основному на папері. Між тим питання має цілком реальну ціну. За даними НАЕК «Енергоатом», поточного року вивезення відпрацьованого ядерного палива до Росії обійдеться в 685 млн. гривень. Фактично країна щороку втрачає понад сотню мільйонів доларів. Причому, оскільки російське законодавство не дозволяє захоронення цього палива на своїй території, то фактично ми оплачуємо тимчасове зберігання. До речі, за словами «атомного» заступника міністра палива та енергетики Юрія Недашковського, нині в Європі лише дві країни вивозять за межі своїх кордонів ВЯП.
А нам рано чи пізно його повернуть. При цьому ціна за вивезення постійно зростає, і росіяни дедалі частіше говорять про перехід на світові ціни. Це вже близько 1200 дол. за кілограм урану чи приблизно вдвічі більше за нинішні розцінки.
Зберігання у власному централізованому сховищі, за розрахунками, обійдеться в кілька разів дешевше. До нового тарифу нарешті заклали гроші й на адаптацію інфраструктури АЕС до технології для будівництва Централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива. Воно дасть можливість зберігати ВЯП із трьох АЕС — Рівненської, Хмельницької та Південно-Української (на Запорізькій уже діє своє) протягом ста років.
За цей час буде прийнято рішення про подальшу переробку чи захоронення ВЯП. Нині ведуться консультації з громадськістю щодо місця його спорудження.
Вдасться знизити гостроту і мало не найскладнішого питання — кадрового.
У найближчій перспективі в країні почнеться спорудження кількох реакторів. Окрім хмельницьких, «Енергоатом» у 2013—2021 роках розпочне будівництво на трьох нових майданчиках нових енергоблоків загальною потужністю 6 млн. кВт. Уже для цього знадобиться чимало спеціалістів. Тому необхідно терміново розв’язувати як проблему нестачі будівельних потужностей, так і дефіциту кваліфікованого експлуатаційного персоналу.
Із цим також, м’яко кажучи, непросто. Останніми роками Україна потроху втрачає кадровий потенціал. Фактично із середини 1990-х років у вузах майже не готували спеціалістів для атомних станцій.
Тим часом у світі почалася нова хвиля будівництва АЕС. Одна за одною країни повідомляють про початок програм розвитку ядерної енергетики.
«Атомна пауза» закінчилася, і спеціалісти галузі знову стають затребуваними, і вже тепер українців переманюють до Росії, Китаю, Болгарії, Індії, де дефіцит кадрів іще гостріший. Заодно ці країни можуть запропонувати вищу зарплату. Дійшло до того, що Росія відкривала свої представництва з набору українських спеціалістів (благо, там прийнято закон, що сприяє переселенню спеціалістів, котрі мають російське коріння). Це реальна проблема. Якщо країна не збереже кадрового потенціалу, будувати нові блоки просто не буде з ким — на підготовку висококваліфікованого спеціаліста потрібно більше десяти років.
Щоб забезпечити належний рівень енергетичної безпеки країни, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко за узгодженням із профспілками АЕС доручила включити до «атомного» тарифу кошти на підвищення заробітної плати ліцензованим спеціалістам АЕС на 25% порівняно з 2007 роком і кошти на соціальний розвиток компанії. Врешті-решт, цього вдалося домогтися.
Керівництво НАЕК «Енергоатом» сподівається, що це стимулюватиме персонал атомних станцій залишитися в Україні. «Енергоатом» розробив довгострокову програму збереження персоналу. Вона передбачає поступове підвищення рівня заробітної плати спеціалістам АЕС до рівня їхніх закордонних колег з урахуванням кваліфікації та набутого досвіду.
Сказати, що всього цього достатньо, — не можна, цього все ж замало. Наприклад, нині в «Енергоатомі» працює 5,3 тисячі осіб. Майже кожний сьомий співробітник стоїть у черзі на поліпшення житлових умов. І щоб їх утримати на станції, однієї зарплати недостатньо. Потрібні програми з кредитування, розвитку будівництва (в тому числі молодіжного).
Гостро стоїть проблема самих міст-супутників АЕС. Популярна ідея передачі об’єктів соцкультпобуту на баланс міст-супутників АЕС викликала чимало проблем. Міська влада нездатна експлуатувати ці об’єкти через брак кадрів і фінансів.
А наявність стадіонів, будинків культури — це зовсім не іграшки, а важливий фактор умов життя для експлуатаційників і додатковий чинник збереження кадрового потенціалу.
Прем’єр уже заявила, що категорично проти передачі цих об’єктів із балансу станцій. Однак і на це потрібні гроші.
І тим паче не варто думати, що підвищення тарифу гарантує миттєве розв’язання всіх проблем галузі. Навіть після підвищення до 14,5 копійки він залишається одним із найнижчих у світі. Між тим купувати устаткування для АЕС доведеться саме за світовими цінами.
Вже перші прикидки з реалізації Енергетичної стратегії України виявили безліч проблем. Наприклад, розгортання будівництва АЕС у сусідів призводить до дефіциту виробничих потужностей (передусім не вистачає потужностей по реакторах). Це не лише створює ризик тривалого очікування виконання замовлення, а й загрожує зниженням темпів реалізації програм.
Складна ситуація і навколо колишніх управлінь будівництва станцій. Після їхньої приватизації розпочалася захоплююча процедура гри «нумо, забери». Там тривають безупинні конфлікти. Це точно не підвищує їхніх можливостей з будівництва нових блоків.
А згідно з Енергетичною стратегією до 2030 року, виробництво електроенергії в країні має зрости більш як удвічі. При цьому частка АЕС має становити ті самі 50%, що й нині. І це з урахуванням виведення блоків з експлуатації. Тобто необхідно будувати набагато більше, ніж було збудовано за весь період існування ядерної енергетики України. Сказати, що завдання важке, — це дуже оптимістично. Легкого життя його вирішення точно не обіцяє. Тим паче, що чарівників у країні мало, всі тільки вчаться.
Проте цього року нарешті почалися перші зрушення у справі перспективного розвитку ядерної енергетики. Не на словах, а на ділі. Тепер головне — не спіткнутися й витримати темп. Час для фальстартів уже минув. Треба рухатися.