У Донецькій області неозброєним оком можна бачити сплеск інтересу до нетрадиційної енергетики. «Я планов наших люблю громадье», — писав Маяковський про масштабні й гарні задуми. Нинішня регіональна еліта Донбасу, енне покоління вихованих на радянській виробничій романтиці управлінців, приблизно так собі все це й уявляє. Далечінь, як звичайно, — світла, обрії — неосяжні, майбутні звершення — епохальні, героїзм — трудовий. Щоправда, існує можливість, що хвиля ентузіазму схлине, а в сухому залишку знову залишаться «проекти», «наміри» і перманентно вирішувані «питання».
Час від часу займатися пошуком дешевших видів електроенергії чи енергозберігаючих технологій, які дадуть змогу істотно знизити споживання, регіональну бізнес-еліту та представників влади змушує важкий спадок «антинародного режиму» — система управління енергетичною галуззю України за моделлю, впровадженою екс-президентом України Леонідом Кучмою. Сьогодні управління енергетикою монополізовано державою. Причому якоюсь дуже абстрактною державою, настільки абстрактною, що навіть «свій» прем’єр-міністр не є захистом від чергового підвищення відпускних цін на електроенергію. Або не гарантує повного завантаження теплових електростанцій, які розташовуються на території регіону та є власністю місцевих бізнесменів.
Фактично роботою енергетичної галузі управляє державне підприємство «Енергоринок», яке купує продукт у генеруючих станцій та роздає «наряди», кому і скільки електрики потрібно виробити, аби забезпечити потреби держави. Хоч би яким великим, могутнім і впливовим був Віктор Федорович, а скаже диспетчер «Енергоринку»: «Стояти», і всі стоять. Скаже: «Коптити», — коптять. Тарифною політикою цілком і повністю завідує Національна комісія регулювання електроенергетики (НКРЕ) і контролює свою сферу впливу дуже жорстко.
Також не нагадуватимемо про банальні й усім відомі речі — про складносурядну і складнопідрядну систему взаємозалежних між собою структур, які визначають ціну на природний газ. На той самий газ, який спалюють потім у топках теплоелектростанцій або котлах об’єктів комунальної теплоенергетики.
Тому в Донецькій області періодично виявляється тенденція до енергетичного «сепаратизму», а в необхідності диверсифікації виробництва електроенергії вже мало хто сумнівається.
Особливо потерпає від такого стану справ житлово-комунальне господарство. Усі пам’ятають, що зростання цін на енергоресурси змусило уряд Віктора Януковича починати «покращання життя» із підвищення комунальних тарифів по всій країні. Великі промислові об’єднання викручуються просто: купують теплову станцію, включають у свій виробничий цикл і «продають» електрику самим собі за якою завгодно ціною. Аби кінцевий продукт, наприклад, металопрокат, був рентабельним. У тарифах же на подачу води (холодної та гарячої) й тепла до наших будинків енергетична складова сягає інколи 60—70%. Причому в енергетиків із підприємствами-боржниками розмова коротка: немає грошей — «вимикаємо». Керівники водоканалів і тепломереж проводять дуже багато часу в приймальнях енергетичних компаній, намагаючись випросити чергову відстрочку чи розстрочку.
Тож недивно, що в Донецькій області нові ідеї почали з’являтися стосовно саме ЖКГ. За принципом — «що голіший, то мудріший», може, щось і вигадаємо.
У комунальній теплоенергетиці підхопили ідею когенерації. За задумом авторів ідеї, на кожній великій котельні потрібно встановити газопоршневу установку, у народі відому як когенераційна (приблизно така сама працює на Алчевському металургійному комбінаті в Луганській області, тільки як паливо використовується коксовий газ). Установка працює на тому самому газі, що й котельня, і виробляє електроенергію, яку нині не треба буде купувати в обленерго. Ще можна утилізувати залишкове тепло, щоб зайвий раз не гріти котлів. У перспективі, за оцінками фахівців, є можливість котельні на літо зупиняти повністю, а гарячу воду подавати за рахунок роботи газопереробної установки (ГПУ).
Поки що в усій Донецькій області запрацювала лише одна така установка — у самому Донецьку, на котельні мікрорайону «Мирний». Перші результати обнадіюють — собівартість енергії власного виробництва виявилася набагато нижчою, ніж в обленерго. За словами мера Донецька Олександра Лук’янченка, уже розпочали монтаж ще двох таких установок.
Щоправда, у місцевих тепловиків ще була ідея виробляти електроенергію не тільки для себе, а й на продаж, щоб у такий спосіб частково компенсувати збитки від неплатежів населення — традиційної проблеми вітчизняного ЖКГ. Проте тут надто багато адміністративних перешкод: ліцензію на цей вид діяльності отримувати складно, обтяжливо й довго. Отже, наразі забезпечують тільки себе.
За всіх вигод когенерації в неї є один істотний недолік: установки, м’яко кажучи, шумлять. По суті, когенераційна установка — це величезний газовий двигун внутрішнього згоряння розміром з одноповерховий будинок. Причому без будь-яких глушників. Спробуйте подумки завести такий двигун і уявити рівень спричиненого ним шуму. Таким чином, можливість використання когенераційних установок на об’єктах, розташованих посеред густонаселених житлових масивів, практично дорівнює нулю. А майже всі об’єкти комунальної теплоенергетики саме там і розміщуються — котельні спеціально будують поближче до споживачів, щоб зменшити втрати тепла при транспортуванні. Тому залишається можливість того, що в пакеті з економією електроенергії комунальники одержать пікети обурених досягненнями інженерної думки городян.
Водночас влада шахтарської столиці демонструє надзвичайну ідіосинкразію до участі в когенераційних проектах приватних інвесторів — як вітчизняних, так і іноземних. Нещодавно одна з енергокомпаній звернулася до муніципалітету з подібною ініціативою, кажучи про готовність своїм коштом купити, привезти й змонтувати установки на донецьких котельнях, вклавши в такий спосіб у довгостроковий проект понад 40 млн. євро. Проте Олександр Лук’янченко заявляє, що бізнесмени ще не зробили йому пропозиції, від якої він не зміг би відмовитися. «Приватні інвестори виявляють інтерес, але тільки в питаннях зняти пінку і залишити комунальні підприємства біля розбитого корита. Це рівнозначно тому, щоб когось стороннього впустити до своєї оселі. Не було комплексних пропозицій, а були такі: дайте мені котельню, а я тут зароблятиму. Такого не буде», — сказав мер Донецька, коментуючи свої відносини з приватним капіталом, які допоки ще не склалися.
Когенерацію, судячи з усього, у регіоні збираються використовувати широко. В обласному об’єднанні «Донецьктеплокомуненерго» заявляють, що теж мають намір найближчим часом розпочати монтаж газопереробних установок у кількох містах області. Тим паче, що в когенерації на Донеччині є простір для зростання: наприклад, використання коксового газу з металургійних заводів чи шахтного метану як палива дасть змогу ще більше здешевити електроенергію власного виробництва.
Серед інших фантастичних і не дуже можливостей розв’язати енергетичні проблеми регіону розглядають і традиційні види відновлювальної енергетики — вітрові та сонячні електростанції. Проте очікувати бурхливого розвитку цієї сфери, певне, ще зарано. На думку Юрія Жабського, генерального директора ВЕО «Вітроенергопром» (державна компанія, яка управляє єдиною в Донецькій області вітровою станцією в Новоазовську), за всіх екологічних переваг фінансова привабливість вітряків залишається досить низькою. Крім почесної грамоти від «Гринпісу», іншої очевидної вигоди вітрова енергетика запропонувати інвесторам не може. «В Україні завжди, традиційно, з огляду на те, що країна в нас небагата, державний регулятор прагнув установлювати соціальні тарифи, щоб це не було болісно для споживачів. Досі поки що так і відбувається», — зазначив Ю.Жабський. Відповідно, вітрова електростанція може принести своєму власнику дохід, достатній тільки для обслуговування самої себе.
Сьогодні Новоазовська ВЕС віддає вироблену енергію все тому ж «Енергоринку» по 0,32 грн. за 1 кВт. При цьому собівартість виробництва енергії коливається (разом із трояндою вітрів) від 0,32 до 0,5 грн. за кіловат. Керівник «Вітроенергопрому» переконує, що дати поштовх розвитку вітроенергетики може тільки прийняття законопроекту про так званий зелений тариф, який давно припадає пилом у Верховній Раді. Цей документ передбачає, що екологічно чисті види енергії «Енергоринок» закуповуватиме за вищою ціною, ніж іншу електрику. За словами Юрія Жабського, на ціні для споживачів це практично не позначиться: у загальному балансі країни вітрова енергетика займає значно менше за 1%, тому загалом тариф зросте на частки відсотка.
Державних зусиль вистачає лише на те, щоб вітрова енергетика не зникла як клас, не більше. Та приватні інвестори в нинішніх умовах до перспективи витратити гроші на «вітер» ставляться досить скептично.
Співробітники однієї з приватних енергокомпаній, яка свого часу подумувала про освоєння цього ринку, показали кореспонденту «ДТ» свої розрахунки: при використанні довгострокового банківського кредиту термін окупності витрат практично дорівнює терміну експлуатації самих вітроагрегатів. Крім того, вітер — стихія непостійна та примхлива, тому вітрові електростанції впродовж року використовують свої потужності в середньому на 20—21%. Є і приємний подарунок природи: найсильніші вітри бувають, як правило, у періоди пікового споживання енергії, отже, піклуватися про збут своєї продукції не доводиться.
Наразі ж іноземні інвестори переважно вкладають кошти в традиційні теплові станції. Наприклад, нині з участю іноземців реконструюють Слов’янську ТЕС. Попри те, що теплові станції за екологічними параметрами дуже брудні й надто залежні від дуже примхливої останнім часом ціни на паливо — газ чи вугілля.
Губернатор Донецької області Володимир Логвиненко зазначає, що фахівці Академії наук вважають регіон досить перспективним і для розвитку вітрової енергетики, і для виробництва електрики з допомогою сонячних батарей. «Донецька область можливості для цього має, хоча є проблеми із собівартістю», — вважає голова облдержадміністрації.
Фахівці поділили Донецьку область на дві частини: на південь від Донецька та на північ. У міру наближення до узбережжя Азовського моря можливості з використання енергії вітру збільшуються. На півночі області особливих перспектив немає, але й там зустрічаються цікаві ділянки, наприклад, у районі міста Селідова, де могутність стихії поки що використовують тільки дельтапланеристи.
На берегах Азовського моря також виявлено шість тисяч точок, де можна використовувати сонячні батареї. За кількістю сонячних днів у році Приазов’я не поступається Криму, тому тут є перспектива розвитку сонячної енергетики.
Найголовніше, вважають експерти, що вигідно відрізняє Донецьку область від того самого Криму в плані можливостей використання відновлювальної енергетики, — це наявність практично безмежного ринку споживання. Промислові гіганти Донбасу з руками відірвуть кожну іскру, особливо якщо вийде висікти цю іскру хоч трохи дешевше за галузеву ціну. Перспективним вважають і проект обладнання вітроагрегатами великих об’єктів водопостачання в містах області — водопровідних вузлів і очисних споруд. Проте обережний інвестор, вочевидь, чекатиме того моменту, коли екологічно чисті галузі енергетики дозволять заробляти екологічно чисті гроші. А доти можна й небо покоптити.