Гамлету, принцу Датському, жилося незрівнянно простіше, аніж українській вугільній промисловості України. Бо шекспірівського героя цікавило лише одне основне запитання: «Бути чи не бути?», а у вуглепрому їх значно більше: як бути? З ким бути? В якій формі бути? І як своє буття зберегти, коли дуже треба, але вже майже неможливо?
Мінвуглепром активно шукає відповіді на ці запитання. Опублікувавши власні розробки щодо стратегічного планування подальшого розвитку вугільної галузі, міністерство звернулося до регіональної влади України з вимогою надати свої рекомендації. Природно, державне вугільне керівництво передусім цікавить позиція Донецької області — основного плацдарму вітчизняної гірничодобувної галузі.
Донецькі не забарилися і досить оперативно видали на-гора документ під назвою «Пропозиції щодо розвитку вугільної промисловості України». У преамбулі вказано, що роботу над створенням своєї версії майбутнього галузі спеціальна робоча група почала ще рік тому. Губернатор Донеччини Володимир Логвиненко скаржився, що не всі запропоновані заходи знайшли підтримку у міністра вугільної промисловості Сергія Тулуба. Водночас у Мінвуглепромі кореспондента «ДТ» запевнили, що прийняли пропозиції Донбасу з великою радістю і величезним інтересом, і зараз над аналізом альтернативного варіанта вугільної стратегії невтомно працюють найкращі уми галузі — учені, керівники підприємств тощо.
Головний постулат донецької стратегії — неефективність держуправління вугільною галуззю. «Держдотації так і не вивели галузь із кризи. Не допоможе і подальше нарощування фінансування. Більше того, через 10—15 років, якщо не розпочати реформу, шахти вироблять підготовлені вугільні поля і видобуток палива в будь-якому разі припиниться. Вже без будь-яких перспектив. Грошей на капвкладення нагромадити не встигнемо. Ефективність держдотацій виявилася близькою до нуля», — обгрунтував цю тезу губернатор області В.Логвиненко. Можливо, звідси й легке невдоволення Мінвуглепрому: С.Тулуб теж дуже любить говорити про необхідність переходу від жорсткого управління до впровадження ринкових механізмів, та все ж займатися самокритикою значно приємніше, аніж чути те саме від інших.
Донецькі фахівці виходили з того, що «розпорошувати» бюджетні гроші на всі без винятку шахти — недоцільно. Якоюсь мірою це перегукується з позицією ще уряду Пустовойтенка, котрий ухвалив рішення про закриття нерентабельних підприємств, і цей процес триває дотепер.
Після деяких міркувань шахти було вирішено класифікувати не за традиційною ознакою — на ті, що видобувають коксівне й енергетичне вугілля, а з погляду їхніх перспектив. Найбільш перспективні підприємства мають, за задумом авторів «Пропозицій…», скласти так звану групу опорних шахт, здатних за будь-якої погоди забезпечити українську промисловість й енергетику необхідною та економічно ефективною кількістю вугілля.
До перспективних зарахували 21 шахту. Серед найбільших і найвідоміших — шахта ім.Засядька, «Краснолиманська», «Червоноармійська-Західна №1», «Комсомолець Донбасу», «Південнодонбаська №1». Щоб потрапити до лав вугільної еліти, підприємствам потрібно було всього лише мати можливість видобувати не менш як 600 тис. тонн вугілля на рік і при цьому на даний момент реально видобувати не менш як 70—80% від цього показника. Причому з гарантією, що після реконструкції шахта обов’язково видобуватиме 600 тис. тонн і більше. І ще матиме десятирічні запаси вугілля із пластами не менш як 0,9 метра. З двох десятків перспективних підприємств одна половина потребує капітальних вкладень для нарощування обсягів виробництва, інша — усього лише заходів із стабілізації.
Друга група — потенційно перспективні. До таких відносять 15 шахт. Тут кваліфікаційні вимоги значно м’якші — потрібно мати під ногами «чималі і якісні» запаси вугілля і можливість застосовувати і впроваджувати устаткування «нового технічного рівня». Із більш-менш знайомих широкій публіці назв тут присутня лише шахта «Жовтневий рудник». Та й то лише тому, що в робочому селищі біля рудника пройшло босоноге дитинство депутата і бізнесмена Ріната Ахметова.
Третя група — це шахти, яким уготована «повільна смерть». 17 шахт, вважають ініціатори «Пропозицій…», мають довиробити свої запаси і тихенько закритися. На це їм дається десять років.
І, нарешті, остання і найчисленніша група «смертників», куди ввійшли 33 вугільні підприємства. Серед них лише чотири можуть піднятися в цьому табелі про ранги за рахунок масштабної реконструкції. Іншим прописують або тимчасову консервацію, або негайну ліквідацію. Що характерно — серед шахт, які рекомендується негайно «засудити», багато підприємств не зі Сходу України: шахти «Вінницька», «Тернопільська», «Житомирська», «Полтавська».
Та однією класифікацією донбаські уми не обмежуються — Донбас, самі розумієте, «порожняк не жене». Серед найрадикальніших перетворень для шахт, яким дозволено жити, — новий механізм ціноутворення та розширення фінансової самостійності. Зокрема ціну енергетичного вугілля планується прив’язати до ціни природного газу за ознаками теплопродуктивності. За підрахунками місцевих фахівців, якщо порівняти витрати палива на виробництво однакової кількості електроенергії на теплових електростанціях, то вугілля має коштувати не менш як 84 дол. за тонну. Зараз вітчизняне енергетичне вугілля коштує 46 дол. за тонну, але експерти стверджують, що його реальна собівартість загалом по галузі в півтора разу вища. Автори «Пропозицій...» дуже легко погоджуються з тим, що відпускний тариф для споживачів електроенергії зросте на 22%, і навіть зуміли підрахувати, що це спровокує зростання інфляції «всього» на 1,7%. Як втішливий приз енергогенеруючим компаніям пропонують компенсацію — на доставку вугілля й утилізацію продуктів згоряння. Причому енергетикам рекомендується виділити кошти, які раніше витрачали на підтримку збиткових шахт. Торік ця сума становила 975 млн. грн.
Нова схема закупівель гірничошахтного устаткування теж виглядає досить екзотично. Якийсь час тому всі органи центральної виконавчої влади дуже довго й завзято вибудовували систему централізованих закупівель чого завгодно, намагаючись усіма силами обмежити фінансову свободу підвідомчих структур при розпорядженні коштами держбюджету («не кради, держава не любить конкурентів»). Тепер ситуацію пропонується розвернути на 180 градусів: держкошти розміщатимуть на депозитах українських банків-резидентів (або навіть закордонних банків). Вугільні підприємства одержуватимуть їх на умовах кредитування під 6—8% річних, і за ці «кредити» купуватимуть обладнання за прямими договорами з постачальниками або через спеціалізовану лізингову компанію.
Мотиви «роздержавлення» звучать і тут. Шахти, котрі видобувають коксівне вугілля, передбачається на пільгових умовах приватизувати й продати металургійним компаніям. Підприємства, що видобувають енергетичне вугілля, пропонується злити в єдину структуру — Український паливно-енергетичний концерн (УПЕК). Губернатор Донеччини зізнавався, що організаційну структуру концерну «списано» з приватної компанії — Донбаської паливно-енергетичної корпорації, яка управляє енергетичними активами ахметовської компанії SCM.
Найцікавіше — після входження в новий концерн шахти вийдуть із прямого підпорядкування Мінвуглепрому. В ідеалі УПЕК має об’єднати вуглярів, виробників електроенергії та її продавців. А Мінвуглепром у цей час керуватиме галузевими інститутами та спеціалізованими підприємствами, до сфери діяльності яких належить консервація шахт.
Ініціатори «Пропозицій...» упевнені, що впровадження всіх перелічених нововведень не лише дозволить забезпечити Україну вугіллям, а й дасть позитивний економічний ефект у 200—250 млн. грн. на рік.
Керівники вугільних підприємств ставляться до подібних ініціатив неоднозначно. Зиновій Пастернак, директор шахти «Краснолиманська», двома руками «за». «Необхідно сконцентруватися на реконструкції, будівництві та технічному переозброєнні великих шахт, які задовольнять потреби народного господарства України в коксовому й енергетичному вугіллі. Справді, мають бути опорні шахти, що забезпечать потреби України у вугіллі. Нерентабельні шахти, я вважаю, немає потреби утримувати й витрачати на них гроші», — упевнений керівник шахти. Можливо, його оптимізм продиктований тим, що його підприємство віднесене до перспективних, більше того, на базі його підприємства почнуть будувати нову шахту — «Краснолиманську-Глибоку». В очікуванні початку будівництва Донецька обласна рада недавно своїм рішенням дала «добро» на те, щоб до «зони впливу» цієї шахти прирізали трошки пластів від сусідів, аби не простоювати.
З іншого боку, його колега по групі best of the best, заступник гендиректора шахти ім.Засядька Борис Бокій упевнений, що всі ці інтелектуальні екзерсиси не приховують головного недоліку — владі нічого запропонувати вугільним підприємствам, як успішним, так і тим, що перебувають у крайньому ступені кризи: «Там багато недоробок, і казати сьогодні про закінчену концепцію не має сенсу. Там щось є для шахт, які видобувають енергетичне вугілля, для «коксівних» — там нічого немає. Коли концепцію буде допрацьовано в усіх питаннях, її можна буде обговорювати. Поки рано», — заявив він.
У Мінвуглепромі теж вважають, що поки рано казати про якусь єдину, народжену в суперечці істину на тему подальшого розвитку вугільної галузі України. З огляду на досвід минулих спроб реформування, можна припустити, що суперечка ця триватиме в основному навколо двох чинників — соціального й економічного. Але така доля влади — на її плечі лягає відповідальність за всі непопулярні, хоча, можливо, й обгрунтовані з погляду прагматичного держменеджменту рішення. По інший бік барикад, вочевидь, знову опиняться шахтарські профспілки, котрі виборюють права робітників збиткових шахт, які раптом можуть стати чужими на святі ринкових відносин.