Звісно, на то є низка об'єктивних причин, натомість у випадку з комунальною сферою переважають чинники абсолютно суб'єктивні. Які?
Знов за рибу гроші
Найкраще це можна пояснити на окремому прикладі, приміром, на вартості водопостачання та водовідведення. Несподіване їх зростання в лютому цього року увігнало експертів і пересічних громадян у ступор, адже для 19 обласних центрів і Києва ці тарифи тільки підвищили у вересні-листопаді 2019-го (дані Мінрегіону). Чому це раптом через кілька місяців знов за рибу гроші?
Водоканали кивають у бік Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП), яка відповідно до законодавства визначає тарифи для підприємств, що мають понад 100 тисяч споживачів, а це приблизно 75% водопостачання країни. Справді, постановою НКРЕКП від 16 червня 2016 року №1141 (із наступними змінами) встановлюються тарифи для понад 100 водоканалів країни, причому можна сміливо стверджувати, що цей процес змін ніколи не переривається. За другу половину 2016-го до неї було внесено вісім змін, за 2017 рік - 13, за 2018-й - 15, за 2019-й - знову 15 змін. Як здогадується читач, ці зміни відбувалися лише в один бік - зростання. Тут ми підійшли до першого суб'єктивного фактора, за яким багато чого приховується.
Про чистюль і бруднуль
Водоканали уже давно поділили населення країни саме на такі категорії. Причому абсолютно законно - через рішення місцевих органів влади та відповідно до методики, затвердженої далекого 2005-го тодішнім Держжитлокомунгоспом.
Ще до того, як українці масово почали встановлювати прилади обліку холодної та гарячої води, місцеві виконкоми встановлювали розміри її споживання на одну людину на місяць, за якими і обчислювали плату за водопостачання та водовідведення. За цими нормативами, дуже полюбляють митися жителі Маріуполя, які використовують 11,4 кубометра води на місяць кожен, від немовляти до старої бабці. У Запоріжжі та Черкасах ще більше - 11,7 і 12,5 кубометра відповідно. Однак усіх їх "умили" львів'яни, які виливають на себе 14 кубометрів води щомісяця (звісно, нормативно), чим беззаперечно підтверджують: Львів - культурна столиця України!
На цьому тлі жителі столиці виглядають відвертими бруднулями, бо використовують щомісяця лише 7,5 кубометра, й єдине, що рятує киян від "остаточної ганьби", це те, що житомиряни мають ще менший показник - 6,2 кубометра.
Дехто може подумати, що із запровадженням масового обліку ці нормативи втратили актуальність. Аж ніяк. Як тільки споживач проґавив час повірки лічильника, йому тут же починають нараховувати плату за нормативами. А це в рази більше, ніж показує прилад обліку.
Виливання води у пісок
Кабінет міністрів України 2014 року встановив дещо інші нормативи споживання води, але лише для тих, хто має пільги та отримує субсидії. Це так звані соціальні нормативи. Уряд визначив, що людині цілком достатньо 2,4 кубометра холодної та 1,6 кубометра гарячої води на місяць, відповідно, водовідведення має становити 4 кубометри. Виходить одне з двох: або ці нормативи відповідають реальному споживанню води, або в такий спосіб уряд змушує українців, що потребують соціальної допомоги, менше митися.
Останнє, звісно, жарт, але виникає логічне запитання: а чому тоді не впровадити таких нормативів споживання води по всій країні? Відповідь проста: водоканалам це не потрібно, адже з допомогою нормативів можна ховати кінці у воду, себто її втрати при добуванні, транспортуванні та розподілі. Ці нормативи прикривають безгосподарність водоканалів, зношеність мереж, прожерливе електрообладнання, нецільове використання коштів тощо. Тому насправді в Києві та Житомирі виробничі втрати найменші, а у Львові, Черкасах і Запоріжжі - найбільші.
Зрозуміло, що водоканали що є сили опиратимуться впровадженню єдиних нормативів по країні, хоча це визначальний чинник (батіг!), який змусив би їх підвищити ефективність своєї діяльності.
На що йдуть наші гроші
Як водоканали аргументують необхідність підняття тарифів? За даними НКРЕКП, у структурі тарифу на водопостачання майже дві третини, або 62,3%, становлять витрати на оплату праці та електроенергії, а у тарифі на водовідведення на ці ж складові припадає 66,7% . Тому порівняємо динаміку зростання/зменшення витрат на оплату праці та електроенергії з власне виробництвом продукції - обсягами водопостачання та водовідведення (рис. 1 і 2). Зрозуміло, що у витратах на оплату праці ховаються зарплати, премії та різні соціальні пакети менеджерів і працівників водоканалів.
Подача води відчутно зросла лише в Рівному - на 14%, у решті міст і регіонів вона практично не змінилося або навіть упала. Витрати на електроенергію помітно зросли у 11 водоканалів, а у семи - відчутно скоротилися, але от заробітні плати відверто стрибнули в усіх водоканалів, особливо в одного. На першому місці за цим показником опинився водоканал нинішнього міста №1 в Україні - Кривого Рогу, де витрати на оплату праці, а отже, й зарплати підвищилися мало не вдвічі - на 94%! Привіт "95 кварталу" в офісі президента України. Може, пошуткуєте на цю тему?
Аналогічна ситуація з водовідведенням.
Суттєво воно зросло лише у Львові - на 17%, у решті міст і регіонів - незначно чи навіть скоротилося. Використання електроенергії відчутно збільшилося лише у п'яти підприємств, а в деяких скоротилося, особливо в тому самому Кривому Розі - на 45%. Логічно було б очікувати, що витрати на оплату праці через таке різке скорочення виробництва продукції впадуть, однак ні, вони підвищилися майже в усіх підприємств, найбільше - до 54% - у Миколаєві, Рівному та Львові.
Таким чином, маємо абсолютно парадоксальну, з економічного погляду, ситуацію: виробництво продукції не зросло, а подекуди впало, але прибутки усіх без винятку водоканалів України збільшилися. Адже завдяки підвищенню тарифів при зменшенні витрат зростають саме прибутки.
Чим пояснюється такий парадокс? Водоканали, як і теплокомуненерго та більшість підприємств галузі, є природними локальними монополіями, і саме своїм позаконкурентним становищем усі вони користуються сповна. Поняття локальної монополії давно відоме в дослідженнях науковців, але не відображене в українському законодавстві. Держава в особі національного регулятора - НКРЕКП, замість обмежити апетити цих монополій, відверто їм потурає.
І вовкам, й вівцям, і битим, й небитим…
Обґрунтування нових, підвищених, тарифів, подані голові та членам національного регулятора 4 лютого 2020-го, виглядають як відверте знущання над здоровим глуздом. У них є, приміром, такий пасаж: "На зміну тарифів вплинули в першу чергу такі чинники:
1) обсяги реалізації не змінилися;
2) збільшилися витрати на оплату праці: на 37,73% з централізованого водопостачання; на 19,36% з централізованого водовідведення".
Це аргументація від КП "Облводоканал" Запорізької облради, але подібна логіка має місце в обґрунтуваннях решти водоканалів. Лише цифри змінюються. Приміром, у місті Ірпінь під Києвом місцевий водоканал зазначає:
1) збільшились обсяги реалізації, що враховані в діючих тарифах, на 0,01% (! - О.С.) з централізованого водопостачання, з централізованого водовідведення обсяги залишилися без змін;
2) зросли витрати на оплату праці: на 22,33% з централізованого водопостачання; на 36,41% з централізованого водовідведення.
Однак є ще один пікантний момент, присутній практично в усіх обґрунтуваннях. І тут справа не в інфляції або скрутному фінансовому становищі працівників водоканалів. Як показує життя, в роботі найманого менеджменту переважає, на жаль, одна мета - отримання прибутку. Особливо якщо підприємство не має реального господаря, належить усім і нікому конкретно, тобто комунальне. Керівництво не хоче думати, що буде з водоканалом через 10 або 20 років, адже тоді воно вже піде на пенсію, ну а мера точно переоберуть.
Однак у НКРЕКП є встановлений законом обов'язок - примушувати комунальні підприємства до інвестицій у власні капітальні фонди, щоб підтримувати їх у робочому стані. Понад те, спонукати до розвитку, що за логікою має приводити до… зменшення тарифів.
Підприємства зобов'язані виконувати щорічні інвестиційні програми, затверджувані національним регулятором, причому за рахунок власних прибутків, які вони отримують через платежі споживачів, тобто фінансування закладено у тариф. І тут найманий менеджмент опиняється перед дилемою: витрачати кровно зароблені прибутки на купівлю насосів, труб та іншого чи виписати працівникам і собі премії? Зрозуміло, яким буде вибір. Однак доблесна НКРЕКП не спить і за невиконання інвестпрограм накладає суворі штрафи на підприємства.
Так має бути в теорії, тобто згідно із законом, а насправді відносини нацрегулятора та підприємств нагадують дитячу гру у піддавки. Левова частка водоканалів (як випливає з обґрунтувань) своїх інвестпрограм не виконали, НКРЕКП їх дійсно оштрафувала, але при впровадженні нових тарифів ці "збитки" до них і закладаються.
Ось приклад: "У структурі тарифу КП Дніпропетровської обласної ради "Аульський водовід" передбачено (виділено мною. - О.С.) вилучення коштів на суму невиконаних заходів інвестиційних програм за 2017 та 2018 роки у розмірі 6 144,69 тис. грн". Тобто менеджмент підприємства не виконав інвестпрограми, поклав кошти, передбачені на це, собі у кишеню, НКРЕКП його оштрафувала, але цей штраф заплатять жителі Дніпропетровської області - через новий тариф. Що називається, й вовки ситі, й вівці цілі, а биті й далі везуть небитих… І подібне повторюється щодо практично всіх ліцензіатів Нацкомісії.
Відверто кажучи, не знаю, що тут можна ще додати. Монопольне становище комунальних підприємств без будь-яких антимонопольних обмежень, понад те, відверте потурання держави в особі НКРЕКП усім забаганкам цих монополістів і є причинами того, що комунальні тарифи в Україні постійно рухаються лише вгору.