У світі відбувається жорстка конкурентна боротьба за ринки збуту між величезними, потужними концернами з виробництва традиційних видів палива та народжуваним виробництвом біопалива.
При значній енергозалежності Україна залишається в аутсайдерах у використанні біологічних видів палива.
Перед людством постійно стоїть проблема енергозабезпеченості свого існування. З кількісним і якісним зростанням комфортності життя людини збільшуються й енергетичні потреби. Протягом півтора століття (1860–2016) світове споживання енергетичних ресурсів у розрахунку на одного жителя планети збільшилося у 24,5 разу. Це зумовлює катастрофічне скорочення обсягів накопичених за мільйони років традиційних енергоресурсів (нафти, газу, вугілля). У зв'язку з цим об'єктивно загострюється проблема пошуку інших джерел енергії, одним із яких є виробництво біопалива з органічної маси у вигляді біогазу, біодизелю, біоетанолу тощо.
Слід зауважити, що Україна, як і переважна більшість країн Євросоюзу, є імпортозалежною в енергетичній сфері. У нашій державі обсяги сукупного енергетичного споживання перевищують обсяги енергії власного виробництва у 1,5 разу, в середньому по країнах ЄС - у 1,8 разу, зокрема, в Німеччині практично втричі, у Франції - вдвічі, у Польщі - у 1,5 разу. Для послаблення енергозалежності ці країни в останні роки розвивають виробництво альтернативних видів палива. Так, виробництво біопалива в ЄС загалом зросло у 2016 р. проти 1992-го у тисячі разів. У 1992 р., за офіційними статистичними даними, Німеччина і Польща не виробляли біопалива, а у 2016 р. обсяги його виробництва становили відповідно 3,9 млн і 1,1 млн т. У результаті частка біопалива у сукупному обсязі виробництва енергії в середньому по країнах ЄС досягла 1,6%, зокрема, у Німеччині - 3,0, у Франції - 2,1, у Польщі - 1,5%.
Ситуація з виробництвом біопалива в експортоорієнтованих країнах на енергетичному ринку протилежна, що є виправданим. Наприклад, у Російській Федерації на частку власного споживання енергетичних ресурсів припадає лише половина сукупного обсягу виробленої енергії, а виробництво біопалива у 2016 р. становило тільки 0,02 % цього обсягу. У Болівії зазначені показники дорівнюють третині та 0,3% відповідно.
У таких пострадянських країнах, як Україна та Білорусь, при їх значній енергозалежності (обсяг споживання енергетичних ресурсів перевищує їх сукупне виробництво у 1,5 та 12,5 разу відповідно) частка біопалива у сукупному обсязі виробництва енергії є мізерною. В Україні вона становить лише 0,05%, а у Білорусі виробництво біопалива на сьогодні взагалі припинене. Ця ситуація значною мірою зумовлена тим, що Україна упродовж тривалого часу перебувала, а Білорусь і нині розвиває свою енергетичну галузь у фарватері РФ - енергетично експортоорієнтованої країни.
У минулому нижчий рівень ціни імпорту нафти і нафтопродуктів для України з боку РФ порівняно із західними країнами був зумовлений інтересами не втратити ринку збуту та утримати Київ у сфері політичного впливу. А в Білорусі і нині ціни імпорту на ці види продукції є нижчими. Це відповідає позиції "нічого особистого, лише бізнес". РФ переслідує власні економічні інтереси, що і нам потрібно робити.
Для нашої держави це було однією із причин гальмування розвитку виробництва біопалива та виникнення такого негативного явища, як низький рівень впровадження енергоощадних технологій у національному господарстві в цілому і сільському, зокрема. Так, енергоємність України втричі вища порівняно із Польщею, Німеччиною і Францією. Тобто дешевизна енергоресурсів закономірно не сприяла їх заощадженню, що сформувало відповідну ментальність вітчизняних споживачів цих ресурсів.
Варто зазначити той факт, що у 50–70-х роках минулого століття видобуток, наприклад, газу на території України був одним із найбільших у колишньому СРСР. Тоді із газових родовищ Львівщини (Дашава) та Харківщини (Шебелинка) повністю забезпечувалися потреби України та дружніх республік, а також відбувався експорт газу за кордон. Після здобуття незалежності Україна, поділившись свого часу власним дешевим газом, стала значною мірою імпортозалежною від РФ. Це вкотре свідчить про те, що у світі вічної дружби не існує, існують вічні інтереси.
Нині для України ослаблення енергетичної залежності має відбуватися у тому числі через розвиток вітчизняної біопаливної галузі. Проте на сьогодні спостерігаються вкрай незадовільні темпи розвитку ринку біопалива.
Коротко розглянемо цю ситуацію на прикладі біодизелю. Основною сировиною для його виробництва, зокрема, в країнах ЄС, є ріпак. В Україні протягом 2006–2016 рр. на його посіви припадало лише 1,5–3% ріллі (0,5–1 млн га), тоді як у Франції - 8–9% (1,5 млн га), Німеччині - 11–12% (1,3–1,5 млн га), Польщі - 5–9% (0,7–0,9 млн га). Причому сировинна база для виробництва біодизелю в зазначених країнах формується ще й за рахунок імпорту насіння ріпаку, в тому числі з України. Протягом зазначеного періоду експорт насіння ріпаку з України в Польщу збільшився вдвічі, у Німеччину - в 2,3 разу, у Францію - більш як у 200 разів.
Таким чином, маючи економічні і політичні проблеми через глибоку імпортозалежність в енергетичній сфері, не розвиваючи власного виробництва біодизелю, Україна, хоч як це парадоксально, є донором для розвитку біопаливної галузі країн ЄС. Експорт насіння ріпаку з України загалом становить 83–97% обсягів його виробництва. При цьому слід наголосити, що при відповідних інвестиціях та інноваціях, особливо в переробку сільськогосподарської сировини у біопаливо (на рівні Франції, Німеччини, Бельгії), в України є безперечні потенційні можливості для розвитку біоенергетики.
Нами визначено економічні параметри, за яких є доцільним виробництво біопалива. Відправними позиціями для визначення цих параметрів є рівень цін: на нафту та види пального, виробленого з неї (дизель, бензин, мазут); на відповідну біосировину; на побічну продукцію при виробництві біопалива; а також рівень витрат на виробництво біопалива тощо.
Варто зазначити, що на початку минулого століття, коли вже була відома технологія виробництва біопалива, питання розвитку цієї галузі практично не виникало. Аналогічно воно не виникало і у 1960 р., коли ціна на нафту, наприклад на сорт Saudi Arabian Light, за даними ОПЕК, становила 1,63 дол. за барель. Зовсім інша економічна ситуація мала місце у 2008–2012 рр. при її ціні 93–108 дол. за барель. Конкурентоспроможною ціна на біопаливо стає тоді, коли вона нижча за ринкову ціну на традиційні бензин, дизельне паливо з урахуванням екологічної складової.
Враховуючи ці позиції, під керівництвом одного з авторів статті розроблено алгоритм визначення параметрів економічної доцільності переробки різних видів сільськогосподарської сировини (ріпак, соняшник, соя, пшениця, кукурудза, цукровий буряк тощо) на біопаливо (біодизель, біоетанол) залежно від ринкової ситуації у відповідний період часу і місця виробництва біопалива. При переробці, наприклад, насіння ріпаку на ріпакову олію або біодизель (побічна продукція - макуха, гліцерол), враховуючи рівень собівартості сільськогосподарської сировини, витрати переробки її на біопаливо та ціни на традиційне дизельне паливо тощо, алгоритм дає можливість співставлення економічної доцільності переробки ріпаку за двох умов. Перша - переробка власної сільськогосподарської сировини. Друга умова - переробка сільськогосподарської сировини, придбаної на ринку. В межах кожної з умов передбачено три варіанти. Перший - реалізація виробленого ріпаку на ринку, другий - переробка ріпаку та реалізація на ринку продуктів переробки (ріпакова олія, макуха, гліцерол) або реалізація лише ріпакової олії. Третій варіант передбачає виробництво біодизелю з реалізацією (або без неї) макухи та гліцеролу.
Розрахунки на конкретному об'єкті засвідчили, що за ринкових умов 2017 р. при урожайності насіння ріпаку на рівні 3 т/га, з якого отримано тонну біодизелю, найвигіднішим був варіант переробки власного насіння ріпаку на біодизель і реалізації побічних продуктів переробки. У цьому разі вартість біодизелю у 1,8 разу нижча порівняно із ринковою ціною дизпалива. При досягненні урожайності ріпаку на рівні 5 т/га за аналогічних умов собівартість біодизелю у 2,5 разу менша. При цьому в країні створюється додана вартість, додаткові робочі місця, а не вивозиться за кордон сировина, виробляється необхідний нам товар.
Таким чином, у нас, на жаль, вкрай незадовільні темпи розвитку ринку біопалива, незважаючи на прийняття урядом цілої низки законодавчих актів, які спрямовувалися на вирішення цієї проблеми. Це зумовлено несистемністю і непослідовністю в організаційних і економічних механізмах розвитку біопаливної галузі, породженням недовіри до їх повноцінної реалізації, відсутністю політичної волі, недоліками управління у вітчизняній енергетичній сфері.
Україні потрібно приймати рішучі та системні політичні рішення, в яких будуть враховуватися власні економіко-політичні інтереси, що сприятиме розвитку виробництва біопалива та послабленню енергозалежності. В іншому разі збільшення частки біомаси у структурі первинного постачання енергії до 11,5%, як це закладено в Енергетичній стратегії України на період до 2035 р., не буде досягнуто. При цьому насторожує те, що, наприклад, у Австрії і Данії ці рівні на сьогодні уже досягнуті, а у Фінляндії та Швеції - перевищені вдвічі. Безперечно, розвинені країни розвиватимуть власну біоенергетику, а ми і надалі лишатимемося в аутсайдерах.