Хто сьогодні є лідером за темпами розвитку нафтопереробки на пострадянському просторі і в значній частині Європи? Напевно варіант відповіді: «Білорусь» багатьом і на думку не спаде. Де нафта, а де ця країна?! Проте це правильна відповідь. За останні десять років республіка інвестувала у два свої НПЗ близько 2 млрд. дол. і готується освоїти ще стільки ж у найближчі чотири-п’ять років. Приватний транспорт і тепловози їздять на бензині і дизпаливі стандарту Євро-5, на який Білорусь може повністю перейти вже наступного року, тоді як Україна ніяк не може попрощатися з паливом Євро-2. Звідки у Мінська така спритність? Як маленька країна, що не має своєї нафти, перетворилася на виставку досягнень нафтохімічної науки і прогресу, куди на екскурсії їздять нафтопереробники з багатих на вуглеводні Азербайджану, Казахстану і Росії? Вивчення історії успіху білоруської нафтопереробки дуже корисне і для України, тому що по суті йдеться про енергетичну безпеку. Хоча, безумовно, це й досить непогані гроші.
З поточного року білоруська «чугунка» (залізниця) їздить виключно на дизельному паливі стандарту Євро-5. До держрезерву і для Міноборони місцеві заводи виробляють паливо за якістю не нижче Євро-4. І це притім, що діючий технічний регламент дозволяє використовувати Євро-3 до кінця 2014 року. У свою чергу, в Україні все йде до того, що ходіння бензину стандарту Євро-3 буде пролонговано до 2017 року. Така норма записана в проекті Технічного регламенту з якості нафтопродуктів, який сьогодні проходить завершальну стадію узгодження у держвідомствах. Чиновники пояснюють це тим, що, мовляв, споживачам дуже потрібен старий бензин, а на дизпаливі Євро-4 і Євро-5 танк або тепловоз не поїде.
Наводяться і просто дивні доводи: нехай буде Євро-3, тому що виробництво Євро-4 обходиться дуже дорого. І хоча на українських колонках ціни на ці марки не відрізняються, запитаймо себе: а скільки коштує наше здоров’я, шановні?
«Якщо наші заводи (білоруські. - С.К.) відправляють європейцям і в Україну паливо Євро-5, чому ми повинні давати нашим громадянам якість гіршу?» - ставить резонне запитання Сергій Каморніков з «Белоруснефти», що володіє найбільшою мережею АЗС у Білорусі. Нещодавно його компанія разом із Мозирським НПЗ виступила з ініціативою перед галузевим регулятором - концерном «Белнефтехим» про перехід з 2013 року на поставку для внутрішньої роздрібної мережі нафтопродуктів виключно стандарту Євро-5. Це притім, що згідно з техрегламентом Митного союзу такий перехід має відбутися з 2016 року.
Як розповів Анатолій Купріянов, гендиректор Мозирського НПЗ, після запуску торік установки гідроочищення дизпалива завод повністю перейшов на випуск продукту з ультранизьким вмістом сірки (0,0001%, Євро-5). За фактом і весь А-95 на білоруських заправках уже також відповідає стандарту Євро-5. Той-таки Мозир освоїв виробництво цієї марки після здавання в експлуатацію 2010 року установки гідроочищення бензинів каталітичного крекінгу. «Наприкінці поточного року ми запускаємо установку ізомеризації, і весь випущений нами бензин А-92 відповідатиме екологічному класу 5», - повідомив А.Купріянов про фактичне завершення процесу виходу на принципово новий рівень якості за світлою групою нафтопродуктів.
Хто на що вчився
У чому секрет білоруського ринку на ниві модернізації нафтопереробки? Чому там переходять на Євро-5, а ми ніяк не можемо попрощатися з Євро-2? Чинників кілька.
Для початку подивимося, як минули останні 11 років для основних НПЗ, що відігравали у цей час найважливішу роль у забезпеченні України паливом (див. табл.). Як випливає з таблиці, в одному тільки Мозирі на будівництво установок, спрямованих на поліпшення якості та глибини переробки нафти, було витрачено коштів у 160 (!) разів більше, ніж на найбільшому українському НПЗ у Кременчуці. Там першу (і останню) за 11 років нову установку такого типу здали в експлуатацію у 2001 році. Сьогодні завод працює на 30% потужності.
У Лисичанську пульс розвитку проглядався до 2005 року. З трьох нових установок дві було побудовано в рамках приватизаційних зобов’язань. Надалі ТНК-ВР зосередилася переважно на енергозберігаючих та екологічних проектах, які, за всієї їхньої необхідності, не особливо додають економіки. Усього власник оцінює вкладення в Лисичанський НПЗ з моменту приватизації у 2000 році в 650 млн. дол. У 2012 році завод зупинився.
Литовський НПЗ «Орлен Летува» у м. Мажейкяє має багато спільного з українськими колегами. Лисичанськ і Кременчук були найновішими і найрозвиненішими в СРСР, а литовський завод і зовсім був наймолодшим - розпочав роботу 1980 року. Маючи єдиний у СРСР комплекс КТ-1 з глибокої переробки нафти, в «нульових» литовцям довелося зосередитися на підвищенні якості. Для заводу в Євросоюзі це питання життя і смерті - або працюєш за стандартами, або йдеш із ринку. На якість витратили трохи більше 200 млн. дол., сьогодні завод завантажений практично на 100%.
Мозирський НПЗ хоч і не старий, розпочав роботу у 1975 році, але, на відміну від сусідів, йому не так пощастило з вторинними процесами. Тому довелося спочатку наздоганяти їх за базовою комплектацією (вісбрекінг і каткрекінг), а згодом переходити до принципово нових для «радянської» галузі процесів з облагородження. Будівництво нових установок, включаючи «периферійні» проекти на кшталт розширення резервуарного парку і герметичного наливання нафтопродуктів, потребувало за 11 років близько 900 млн. дол. І це не рахуючи витрат на поточні ремонти, які наші НПЗ часто відносять до інвестиційних проектів. Чи варто після цього дивуватися, що білоруси нарощують присутність в Україні, тоді як старіючі українські НПЗ віддають ринок без бою.
Виходу немає
Звідки такі гроші у Білорусі? Довго думати не доводиться: наявністю фінансів Мінськ багато в чому зобов’язаний Росії. Щоправда, часи шалених нафтодоларів уже позаду. З 2009 року Москва планомірно нарощує свою частку в прибутку білоруських НПЗ. Спочатку були «пільгові» експортні мита на нафту, потім - повна ставка на обсяг для подальшого експорту палива з республіки, згодом - премія до ціни на нафту. Здавалося б, ідилія очікує на Мінськ і з підписанням документів про Митний союз. Сьогодні поставки сировини з Росії не обкладаються російським експортним митом, але ним обкладаються експортовані білоруські нафтопродукти.
Усе б добре, якби не одне «але». Щоб замкнути бензин усередині країни під час паливної кризи, яка гримнула у квітні 2011 року, Росія запровадила тимчасові загороджувальні мита на вивезення бензину за ставкою 90% від мит на нафту. «Тимчасова» ставка діє й досі, ознак повернення до колишньої ставки в 66% поки що немає. Більш того, у Москві обговорюється варіант запровадження 90-відсоткової ставки мита на експорт мазуту - повністю експортної позиції білоруських НПЗ.
«Ми ще точно не знаємо, чим для нас обернеться таке мито на бензин, але таке саме мито на мазут нас точно покладе», - поділився навесні цього року білоруський галузевий функціонер, що попросив не називати його імені.
Заступник глави «Белнефтехима» Володимир Волков на пряме запитання про позицію білоруської сторони щодо таких високих мит намагається підбирати слова, даючи зрозуміти, що Мінськ не в захваті, але нічого не вдієш. «Точно відомо, що з 2015 року мито на мазут зрівняється з нафтовим, а це означає, що ми маємо скоріше позбутися випуску мазуту», - заявив він на нещодавній прес-конференції в Мозирі.
За словами А.Купріянова, ключовим проектом тут стане будівництво гідрокрекінгу H-oil проектною вартістю 1,2 млрд. дол. (фантастична сума навіть для нафтової галузі). «Акредитив на оплату реакторів японській фірмі нам наданий, є пропозиції щодо кредитування на 700 млн. дол., решту фінансуватимемо власним коштом», - повідомив гендиректор МНПЗ. До всього завод у вересні оголосив конкурс на вибір підрядника на будівництво комплексу з виробництва високооктанових компонентів бензину проектною вартістю 215 млн. дол…
Коли окупляться такі вкладення? Тим більше що нафтопереробка на планеті переживає не найкращі часи, а новини про банкрутство НПЗ - уже не рідкість. Кажуть, наприклад, що недавно розпочався демонтаж розташованого неподалік Лондона заводу Coryton, який входив у збанкрутілий швейцарський концерн Petroplus. Прямої відповіді у білорусів на запитання про окупність немає, Анатолій Купріянов лише говорить, що компанія розраховує на десятирічний період повернення інвестицій. Але загалом, схоже, такими думками тут особливо не переймаються, ставлячи зустрічне запитання: «А який вихід? Кинути все на півдороги?» Тим більше що сьогодні білоруси починають пожинати плоди своєї нескінченної інвестиційної програми.
Досягнута якість повністю знімає питання збуту продукції - всі ринки відкриті. Мало того, найближчим часом сябри обіцяють рушити на Росію, тому що високі експортні мита роблять ринок Митного союзу дуже привабливим. «Ми будемо готові піти на ринки Європи і Росії, якщо з якихось причин для нас закриється Україна», - стверджує Олександр Демидов, заступник керівника Білоруської нафтової компанії, коментуючи тему можливих торговельних санкцій проти білоруських нафтопродуктів, яка раз у раз спливає у Києві. (Хоча тут уже більше питання в тому, чим Україні замінити такий обсяг і таку якість?)
Другим відчутним результатом модернізації НПЗ стане підвищення їхньої прибутковості в міру збільшення глибини переробки. Але Мінськ, зважаючи на все, це цікавить у другу чергу. З глибиною переробки 92-93%, якої в Мозирі планують досягти до 2015 року, завод може переробляти найдорожчу нафту, залишаючись з прибутком. Іншими словами, якщо зовсім припече, можна обійтися і без російської нафти. А це означає, що в переговорах з російськими братами білоруси одержать новий козир. Може, з цим пов’язане зникнення з ефіру повідомлень про підготовку продажу росіянам білоруських НПЗ? Принаймні сьогодні це питання на порядку денному вже не стоїть, говорить Володимир Волков з «Белнефтехима».