В середині наступного року в НАЕК «Енергоатом» можуть розпочатися чергові перетворення. Принаймні до цього періоду в цій компанії мають визначитися: чи потрібна їй корпоратизація, і якщо так, то виробити механізми її здійснення. Таку мету передбачено нещодавно презентованим проектом TACIS «Інституціональна підтримка НАЕК «Енергоатом».
Якщо повернутися років на п’ять назад, то під час створення «Енергоатому» основною метою ставилася концентрація фінансових потоків для забезпечення станцій свіжим ядерним паливом і вивозу відпрацьованого, а також добудування двох ядерних блоків на Хмельницькій і Рівненській АЕС та закриття Чорнобильської АЕС.
Тоді ж активно обговорювалася і структура компанії. Фактично пропонувалися два варіанти. Відповідно до першого, «Енергоатом» створювався як юридична особа, а окремі АЕС, що входять у НАЕК, такого статусу не мали, виступаючи як відокремлені підрозділи. Цінністю цього варіанта була оперативна керованість компанії із збереженням функціональної незалежності окремих АЕС.
Крім того, у цьому разі виникала можливість використати досвід корпоратизації британських АЕС. Перевага першого варіанта полягала в тому, що за рахунок зниження ставок тарифу на електроенергію, що відпускається, для потужних станцій (Запорізької і Южно-Української АЕС) можна було підвищувати його для слабкіших (Хмельницької, Чорнобильської і частково Рівненської АЕС), збільшуючи їхню рентабельність.
Другий варіант був складнішим — передбачав створення холдингової компанії. У ній, крім материнської компанії «Енергоатом», зберігалися (за кількістю АЕС) п’ять дочірніх підприємств. У результаті виходило шість юридичних осіб.
Основним його недоліком було те, що він суперечив ідеї концентрації коштів на ключових напрямах: податкове законодавство України не передбачає окремого оподатковування корпоративних груп. Отже, втрачалася можливість субсидувати за рахунок тарифу інші АЕС. Якби станції були самостійними юридичними особами, то це б розглядалося як кредитування і підпадало під оподатковування.
Проте у варіанта холдингу була і перевага. Зокрема, він полегшував подальшу приватизацію компанії. Крім того, у цьому разі станції могли належати (або контролюватися) різним власникам. І от цей пункт робив його особливо привабливим для багатьох зацікавлених.
Насамперед мова йшла про обласні держадміністрації. Вони без захвату ставилися до ідеї, що фінансові потоки станцій, нехай навіть частково, йшли з областей у Київ, адже кожна АЕС — найбільший промисловий виробник регіону. Рівненська АЕС — це взагалі майже три п’ятих промислового виробництва області. Та й в індустріальній Запорізькій області АЕС дає понад 20% загального промислового виробітку. Так що вже на стадії формування НАЕК «Енергоатом» обладміністрації заперечували проти позбавлення станцій «місцевої прописки», вважаючи, що це призведе до відпливу «місцевих» податків. Позицію губернаторів підтримала і більшість директорів станцій. Під час цієї боротьби з п’яти директорів станцій своє місце зберіг лише один.
Проте зрештою після дебатів, що затяглися майже на півтора року, був ухвалений варіант структури НАЕК як єдиної юридичної особи. Обидві сторони пішли на компроміс: станції зберегли високий ступінь самостійності й усі місцеві податки сплачують за місцем свого розміщення.
Навесні 1998 року перший період створення НАЕК «Енергоатом» завершився, але боротьба за контроль над АЕС далеко не закінчилася.
При створенні «Енергоатому» передбачалося, що дві найбільші станції — Запорізька (шість блоків по мільйону кіловатів) і Южно-Українська (три блоки) у Миколаївській області фінансуватимуть добудування блоків на Хмельницькій, де нині експлуатується лише один блок-«мільйонник», і Рівненській АЕС (1,8 млн. кВт).
Було ще одне завдання, що стало незабаром головним, — забезпечення атомних станцій свіжим ядерним паливом і вивіз на зберігання до Росії відпрацьованого палива.
Незабаром з’ясувалося, що «Енергоатом» самостійно не може вирішити поставлені завдання. Формально ця компанія була надприбутковою: у 1998—1999 роках її рентабельність перевищувала 100%. Проте прибуток був «паперовим», а «живих» грошей катастрофічно не вистачало. Проблеми виникали навіть з елементарною виплатою зарплати персоналу. У 2000—2001-му становище з паливом і оплатою виправили, але з модернізацією та іншим ситуація не змінилася. Добудування блоків ледь велося — ступінь їхньої готовності зупинився на позначці 80%. Витрати з виведення Чорнобильської АЕС у результаті благополучно «відфутболили» у бюджет.
Під час створення «Енергоатому» планувалося субсидування малих атомних станцій (Хмельницької та Рівненської) за рахунок тарифу, що й було зроблено. Але перші два роки вищий тариф був «паперовим». А цілком реальні запаси ядерного палива на цих станціях були вивезені здебільшого на Запорізьку АЕС. Серед іншого було вивезене і паливо, заготовлене для першого завантаження блоків, що добудовуються. Тепер його доведеться закуповувати знову.
Загалом — багаж ще той. Нині створений консорціум з реалізації проекту. До нього ввійшли британська «Бритиш Енерджи» та іспанська «Мерсер Менеджмент консалтинг». Як субпідрядники задіяні українські «ЮрЕнергоКонсалтинг», «ЕнКо» і «ІПЕ АЕС». Враховуючи попередній досвід роботи за подібними проектами, можна припустити, що вони виконають відсотків 90 роботи, отримавши за це менш як третину оплати. Сумарно коштуватиме це «задоволення» 1,5 млн. євро. Ці кошти пообіцяли надати Україні в межах програми TACIS. Загальний бюджет проекту становить 1,5 млн. євро. Роботи почалися наприкінці минулого року, так що до липня наступного року щось має бути надане.
Передбачається, що консорціум проаналізує фінансове, правове й економічне становище компанії «Енергоатом», оцінить її управлінські ресурси і можливості подальшого розвитку. Оскільки якось багато що з вищезгаданого вже робилося, то існує (і не теоретично) небезпека, що будуть просто підняті і відтерті від пилюки і сумлінно перевидані старі розробки. У цьому разі ефективність роботи знову дорівнюватиме нулю.
Проте якщо фахівці не полінуються, а справді займуться аналізом існуючої структури і виробітком нової, вони, по-перше, набудуть безліч ворогів, але, можливо, щось змінять. Поки про фінансові потоки «Енергоатому» можна сказати одне — за всі роки не було складено жодного балансу, з яким усі б погодилися. Були спроби наведення порядку, останні кілька років багато що робилося для розставання зі славнозвісним минулим і приведення компанії до пам’яті. Але загалом розбіжність у цифрах на сотню-другу мільйонів гривень стала нормальним явищем. Приміром, переглянувши звіт про стан атомних боргів у Мінпаливенерго й у самому «Енергоатомі», можна зрозуміти, що йдеться про цілком різні компанії. А для повної «краси» на станціях є ще третя версія того, що відбувається.
Так що фронт роботи — забезпечений. Чи буде бажання, побачимо через рік. Гроші, на щастя, не наші, а західні кошти і проблеми їхнього витрачання — справа тамтешніх платників податків.
По суті, нинішній проект має остаточно визначити, що буде?
Поки основними проблемами на шляху корпоратизації НАЕК «Енергоатом» розробники проекту визначили, зокрема, нерозвинені конкурентні відносини в енергоринку, необхідність поступових нормативно-правових змін, відсутність комплексної методики оцінки вартості активів.
Після завершення цієї роботи консорціум надасть пропозиції щодо адаптації українського законодавства для здійснення подальших кроків.
Якими вони будуть, питання, звісно, цікаве. Принаймні до 2008 року приватизація АЕС в Україні заборонена.
Теоретично статус корпорації дасть змогу компанії залучати додаткові довгострокові інвестиції для фінансування проектів капітального будівництва. Логічне запитання — а хто їх дасть? Проте можна справді спробувати оптимізувати управління і нарешті розібратися у відносинах між станціями. Зрештою росіяни на тому самому устаткуванні мають вищий коефіцієнт його використання за вдвічі меншого штату персоналу.
«Енергоатом» уже має певні ознаки корпорації (окремі підрозділи — АЕС, єдине управління виробничою і фінансово-господарською діяльністю). Проте цілком проблему відносин не врегульовано. Станції ще «пам’ятають» часи незалежності і періодично «брикають». Особливо цим полюбляє займатися ЗАЕС, що справедливо припускає, що вона без «Енергоатому» проживе краще, ніж він без неї. Втім, запорізький сепаратизм останнім часом здорово вщухнув і вилиняв — уже зрозуміло, що ніхто і нікуди їх не відпустить. Так що доведеться жити разом і надалі.
Хоча життя в будь-якому разі обіцяє бути ненудним. Дуже зворушливо було слухати, після представлення президентом НАЕК «Енергоатом» Сергія Тулуба, виступ глави спостережної колегії Андрія Деркача. Він довго скаржився на те, що колегію ніхто не слухає, законодавства немає і що особливо заважають йому окремі, втім неназвані, чиновники РНБОУ. На щастя, організатори завбачливо посадили між Сергієм Борисовичем і Андрієм Леонідовичем кількох іноземних консультантів. Але що працюють вони душа в душу, було помітно.
Між іншим, хоча завжди потрібно пам’ятати (з огляду на його досвід спостереження в «Укрнафтопродукті»), що пан Деркач насамперед бізнесмен, а вже потім усе інше. Багато що з того, що він каже, «має місце бути». Звісно, можна (і потрібно) вираховувати, чому кілька останніх місяців майже кожен виступ голови колегії НАЕК «Енергоатом» розпочинався і закінчувався юридичною невиписаністю будівництва сховищ для відпрацьованого ядерного палива в Україні. Звідси випливала необхідність організації його вивозу до Росії.
Над цим можна іронізувати. Але проблема справді існує, і її справді треба розв’язувати. Сховища в Україні будуть, хоче цього Андрій Леонідович чи ні, але в тому, що юридично все має бути абсолютно чисто, він правий.
Взагалі проблеми, що нині вирішуються за старими звичаями, потрібно приводити в законодавче поле. І непогано б цим зайнятися саме тепер. Тим більше, начебто і гроші з’явилися. Зрештою, не пропадати ж їм?..