В Україні запущено велику ВЕС. Вважаєте, гроші на вітер?

Біля Тилігульського лиману на Миколаївщині добудували першу чергу великої вітроелектростанції. Дві третини установок монтували прямо під час війни зібраним майже на коліні краном, якого його творці й не думали використовувати для монтажу багатотонних вантажів на висоті близько двох київських висоток. Це Україна та її люди на другий рік великої війни…

Звично думати, що адаптивність — це про дрібних і середняків, а ось там, де інвестиції розпочинаються з семи нулів, сильно не адаптуєшся... Що ж, як завжди, узагальнення дуже несправедливі.

Так, ставлення до відновлюваної енергетики в Україні дуже неоднозначне. Починалася вона як цілком відвертий спосіб «розпилу» грошей на зеленому тарифі. Особливо її «сонячна» частина.

У вітру розмір наддоходів набагато менший, а самі установки складніші, тому розвивали цей напрям не надто швидко. Власне, модель «нагрівання» на зеленому тарифі зайшла в глухий кут ще до 2021 року, коли виявилося, що енергетиці та економіці країни складно нагодувати всіх охочих до нього «припасти». У результаті темпи введення в експлуатацію різко впали, а взаємні претензії (і борги) різко зросли.

І тут… прилетіли ракети, а на станції пішли танки. Вітрогенерація розміщується в основному на півдні — у Херсонській і Запорізькій областях. Там рівні степи, узбережжя Чорного та Азовського морів, сильний і постійний вітер. Загалом чудові природні умови. Не рахуючи довбанутого на всю голову сусіда, який вивчає історію XXI століття за картами XVII. Ну, і розмінованого Чонгарського перешийка (це привіт Києву). Тож області відразу опинилися в зоні боїв.

За даними «Української вітроенергетичної асоціації», з 1755 МВт потужностей вітрогенерації в зоні окупації опинилося 1317 МВт, тобто три чверті вітряків. Хоча прямі руйнування в цілому не критичні, але були розстріли артилерією та навіть пряме влучення в установку крилатої ракети. Втрати солярників виявилися меншими, хоча й вони лишися без більш як 20% потужностей.

Реальні втрати енергетиків набагато більші. На окупованій території триває безперервний грабіж станцій. Продовжуються й активні спроби перехопити управління ними. Але курочити в орків виходить краще, ніж управляти.

У вітряків вироблення струму впало в 2,3 разу, до 1,66 млрд кВт·год (див. табл.).

Виробництво сонячної та вітрової е/е за 5 років, млн кВт·год

Джерело: розрахунки автора.

Цифра погана, але більша, ніж могла би бути. Станції почали запускати ще минулого літа. Узимку вітряки вже зробили пристойний внесок у роботу гостродефіцитної енергосистеми півдня. І розпочали будувати нові: за підсумками року, ввели в експлуатацію вітроустановки потужністю 71 МВт у Миколаївській, Одеській і Івано-Франківській областях. Це разів у десять менше, ніж планувалося до війни, але тут важливий сам факт будівництва.

«Виробничі бойовики» — річ разюче нудна для всіх, окрім їхніх учасників. А от їм весело.

Уже згадана Тилігульська ВЕС — це станція «ДТЕК-ВДЕ» Ріната Ахметова. На початок війни було встановлено шість турбін із запланованих майже двох десятків першої черги. Загалом увесь проєкт на чотири черги передбачає понад 80 турбін. Очікувалося, що монтуватимуть їх чотири крани під контролем датської компанії Vestas. Досвід такої роботи у світі накопичено, неподалік уже стоїть ВЕС (хоча і менша) китайського виробництва. У цілому майже рутина.

А потім настав ранок 24 лютого… З початком вторгнення іноземці залишили будівництво, перспективи використання спеціальних монтажних кранів теж розтанули. Повітряні тривоги пішли з темпом до чотирьох на день і тривали годинами. А орки рвалися до недалекого Миколаєва та на шосе, що веде до зовсім близького Южного.

Будівництво призупинилося. Та щойно окупантів відкинули від Миколаєва, розпочалося знову. Через нестачу обладнання та людей викручувалися як могли, обходячись зовсім непрофільним краном, роблячи перерви на повітряні тривоги та інші радості. А монтаж 120-тонної гондоли з шестимегаватним генератором і 80-метрових лопатей на висоті 125 метрів — і без війни річ не надто нудна.

Невеселим ноу-хау стали бетонні укриття для робітників, які перевозили.

Задля справедливості, датчани продовжували допомагати будівництву, але з безпечного далека. Загалом же до весни першу чергу добудували. Очікується, що це дасть майже 400 млн кВт·год електроенергії.

Найцікавіше, а що ж буде далі. ДТЕК уже заявила, що добудує станцію до намічених майже 500 МВт. Це вже 1,7 млрд кВт·год виробітку, або понад половина споживання всієї Миколаївської області.

Заділи є, левову частку підготовчих робіт уже виконано, у тому числі зведено десятки фундаментів під установлення веж для нових турбін.

Потрібна суща дрібниця — гроші, близько 450 млн євро. Більш як сотню мільйонів (30%), мабуть, доведеться вкладати своїх, решта — це зовнішнє фінансування. Його й шукають.

І тут на тлі війни сталася непримітна, але цілком епохальна подія. Нові об'єкти вводитимуть уже без спеціального тарифу (для «нового» вітру його вже немає). Тобто станції працюватимуть за поточними цінами ринку, при цьому тариф відпускання енергії ВЕС уже нижчий від середньоринкових цін. Зелений тариф у цій галузі йде в минуле, — туди йому й дорога.

Шанси знайти інвесторів виглядають цілком оптимістично. Хоча, природно, уже після війни.

При цьому ДТЕК продемонструвала своє бачення розвитку альтернативної енергетики до 2030 року. Презентувати подібне під час боїв за сотню кілометрів — річ невдячна, але як оцінка безпосередньо від ринку згодиться. Тим паче там чесно кажуть, що вводитимуть в експлуатацію після 2025 року. На 2030-й очікується наявність 5,7 млн кВт тих самих вітряків. Приріст у понад чотири рази. А от на перспективи будівництва нових сонячних електростанцій, причому всіма гравцями, у ДТЕК дивляться набагато песимістичніше. Лише 2,7 млн МВт. Причому сама компанія (раптом) нічого нового «солярного» будувати не збирається. Вочевидь, уже «набудувалася».

У планах є навіть трохи морських (офшорних) ВЕС — сумарно 300 МВт, причому менш як через десяток років. Трохи оптимістично, але радує саме прагнення. Принаймні воно точно реальніше за маячні прожекти від «Енергоатому» про дев'ять нових атомних реакторів. Плани ще відкоригують залежно від ситуації. А цього року введення нових потужностей залежатиме в основному від успіхів ЗСУ з деокупації.

Нового буде небагато, хоча на територію України різні компанії вітроенергетики завезли обладнання приблизно на 200 МВт. Частину його пізніше було змонтовано, частину розміщено на складах. А з недовезеного до нас обладнання навіть будується невелика ВЕС (60 МВт, 10 турбін) у Румунії, і там же — невелика сонячна.

І в центральній Україні є проєкт вітрової електростанції — Полтавська ВЕС біля Кременчуцького водосховища. Там майже морський вітер, та й до споживачів ближче. Установки теж плануються потужніші, 7,5–8,0 МВт кожна (подібні хочуть ставити болгари).

Утім, усе це вже після перемоги. Але до початку зими на півдні в енергетиці стане трохи тепліше. Невелика, але перемога. У неї багато батьків, але вирішальну роль відіграли ті хлопці, які монтували все це там, на висоті. Удачі їм!

І стороннім спостерігачам, адже така самовіддача — ще й дуже важливий приклад не так для героїчних енергетиків, як для іншого великого бізнесу. Нескінченно чекати на перемогу — не завжди правильна стратегія. Як і нескінченно списувати на війну і бездіяльність, і невдачі. Якщо сидітимемо склавши руки й нічого не робитимемо, очікуючи завершення бойових дій, то не факт, що вони закінчаться нашою перемогою.