Виживання в екстремальних умовах, можна сказати, звична річ, навіть в арктичну зиму, в лютий мороз. Цілі народи — чукчі за Полярним колом, ескімоси на Алясці та інші — спокійно живуть без централізованого теплопостачання та електричних мереж. Упродовж багатьох поколінь вони напрацьовували досвід життя у складних для інших, але буденних для них умовах. Щоправда, вони не створили могутніх цивілізацій, але… живуть.
Інша річ, коли звичні та необхідні блага цивілізації — вода, тепло, світло, унітаз — раптом зникають, і тисячі людей залишаються абсолютно непідготовленими до життя в новій екстремальній ситуації. Саме в такій опинилися нині жителі великих і малих міст України, й досвіду існування, чи то пак виживання в таких умовах у них нема, взагалі ні в кого. Після системних обстрілів Росією енергетичних об’єктів найбільшого резонансу набув київський масив Троєщина, де понад 700 багатоповерхівок кілька днів стояли без опалення. Однак не сьогодні-завтра таке може статися з будь-яким іншим масивом чи містом країни. Великі морози ще повернуться, а обіцянки Путіна припинити на цей час обстріли є сумнівними й можуть бути порушені.
Чи шукати винних, чи думати, що робити, — ці питання стоять зараз перед нами всіма.
В усьому винен СРСР?
Сьогодні багато експертів, блогерів, голів РДА та простих пустомель звинувачують київську владу в тому, що «вона чотири роки нічого не робила». Що не можна було зосереджувати виробництво тепла та електрики, від яких залежить життєздатність половини Києва, лише на двох украй вразливих, як «несподівано виявилося», ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6. Ну що ж, у нас завжди вистачало індивідів, міцних «заднім розумом», але слухати їх — те саме що звинувачувати українців, які народилися до 1991 року, в тому, що вони були громадянами СРСР і винні в усіх його гріхах.
Потужні київські теплоцентралі економічно найвигідніші — вони можуть видавати 1800 Гкал/год та 2070 Гкал/год відповідно й паралельно (в одному виробничому циклі) генерувати електроенергію: одна — 700 МВт, інша — 750 МВт. Так звані районні котельні, яких у Києві 12, видають лише близько 80 Гкал/год кожна, а півтори сотні менших, локальних котелень — іще менше. Отже, казати, що в Києві не було розподіленої генерації, як це роблять зараз окремі віцепрем’єр-міністри, — це просто незнання матчастини.
Питання може полягати лише в тому, якою мірою система теплопостачання об’єднана, як, приміром об’єднана система водопостачання столиці. Й тут треба сказати, що Троєщині не пощастило, бо вона вся грілася від найближчої ТЕЦ-6. Звинувачувати когось у цьому також неправильно — в умовах того, мирного, часу це було абсолютно логічно й економічно доцільно, настільки доцільно, що дешевше було гнати теплоносій по трубах на інший берег Дніпра, на Оболонь і Поділ, аніж будувати там іще одну ТЕЦ.
Однак перш ніж перейти до проблеми Троєщини, слід чітко розмежувати відповідальність у поточній ситуації. Історично склалося так (і закріплено законодавчо), що міська влада має опікуватися системами життєзабезпечення міста, які перебувають у комунальній власності та надають населенню житлово-комунальні послуги. Центральна влада відповідає за постачання електроенергії та безпеку столиці — саме для цього створено КМВА. Раніше ми детально описували, як підготувалася до зимових атак столична влада, а як — центральна, тож на цьому не зупинятимемося. Варто лише зазначити, що місто закупило й понад тисячу резервних генераторів, й 69 мобільних котелень, й багато чого іншого, натомість центральна влада, Міненерго та «Укренерго», побудували укриття лише для половини високовольтних трансформаторів енергетичної системи України. Щодо захисту критичних інфраструктурних об’єктів столиці від ракет і «шахедів», то центральна влада, вочевидь, не впоралась із цим завданням.
Чи могло місто підготуватися краще? Звісно, краще можна завжди, але не в цьому випадку. За чотири роки теоретично можна було б побудувати ще одне джерело теплогенерації, умовну «ТЕЦ-7», окремо для Троєщини, але навіщо тоді ТЕЦ-6? І чи не розбомбить її ворог так само, як інші ТЕЦ?
Сьогодні можна з упевненістю сказати лиш одне — вся система життєзабезпечення та міської інфраструктури потребує переосмислення в сенсі забезпечення стійкості у воєнний час. А те, що країна ще довго житиме в умовах, наближених до воєнного стану, мабуть, ні в кого не викликає сумнівів.
Отже, все сказане вище дає змогу побачити, що ситуація на Троєщині — не поодинока аварія, а наслідок загального стану системи життєзабезпечення столиці.
Заради справедливості варто проговорити й позицію держави — але без ілюзій. Центральна влада в умовах війни справді мислить не районами й навіть не містами, а енергосистемою загалом. Її завдання — зберегти керованість, не допустити колапсу генерації та втримати країну від повного блекауту.
Проблема в іншому: ця логіка заходила у війну вже серйозно підваженою. Корупційні скандали, роки кадрових експериментів, ручне управління енергетикою, політичні призначення та хронічне проїдання ресурсів зробили систему формально централізованою, але фактично крихкою. Те, що в мирний час іще можна було латати, у воєнних умовах почало сипатись одразу.
Як наслідок, держава намагається керувати тим, що давно втратило запас міцності. Централізована модель, яка мала бути опорою, перетворилася на точку вразливості. Й коли черговий удар виводить із ладу великий об’єкт, локальні аварії швидко стають гуманітарною проблемою.
Троєщина тут — не випадковість і не чиясь окрема помилка. Це симптом того, як корупційно й управлінськи ослаблена система життєзабезпечення входить у війну, до якої вона просто не була готова.
Як не заморозити людей і будинки
По-перше, і це може здатися парадоксальним, проблема — не інженерна, не технічна й не бюрократична. Це питання відповідальності влади та чесності її комунікації з людьми.
Готуючи цей матеріал, неочікувано знайшов заяву київського мера Віталія Кличка ще від 1 грудня 2022 року. Тоді він прямо сказав: «Київ може залишитися без опалення до весни, якщо Росія вразить певні об’єкти критичної інфраструктури, роботу яких неможливо буде відновити протягом доби». І далі закликав киян за можливості домовлятися з друзями або родичами, які мають приватні будинки, щоб у разі найгіршого сценарію мати куди виїхати.
Тобто ще першої воєнної зими місцева влада реально оцінювала ризики й не приховувала, що держава фізично може не впоратися з наслідками масованих атак. Натомість центральна влада — НАК «Нафтогаз» і уряд — тоді були зосереджені передусім на закупівлі газу «для проходження опалювального сезону». Здогадуєтеся, чому? Бо в управлінській логіці це виглядало простішим і зрозумілішим, аніж чесно говорити з людьми про можливі сценарії.
А сценарії ці мали бути озвучені прямо. Не в заспокійливих формулюваннях, а чітко і без ілюзій: у разі масштабного ураження критичної інфраструктури держава не зможе забезпечити теплом усіх, і для частини людей тимчасовий виїзд стане не панікою, а раціональним рішенням. Такої розмови із суспільством не відбулося. Її підмінили оптимістичними заявами про готовність і звітами «про проходження сезону».
Ситуацію протягом тривалого часу згладжував іще один чинник — кілька останніх зим в Україні були відносно теплими. Це створювало хибне відчуття, що система загалом працює. Насправді ж вона витримувала навантаження не тому, що була стійкою, а тому, що їй просто щастило з погодою. Проблеми маскувалися м’якими зимами, а не розв’язувалися управлінськими рішеннями.
Варто було вдарити справжнім морозам — і вся ця конструкція, не розрахована на «мінус кілька градусів», почала сипатися. Те, що роками відкладали й не проговорювали, в умовах війни та холоду перетворилося з абстрактного ризику на реальну загрозу для мільйонів людей.
По-друге, робота з відновлення теплопостачання на Троєщині ведеться постійно, не знаю, яким дивом, але за день 28 січня тепло повернули в 98 будинків, однак іще 639 залишалися без нього (за даними на 30 січня без тепла залишилося всього 253 багатоповерхівки). Чи вдасться відновити в них теплопостачання, сьогодні, мабуть, не може сказати ніхто. Мобільних котелень, інших газотурбінних і газопоршневих установок, що виробляють тепло, на 700 троєщинських / деснянських багатоповерхівок не вистачить.
Тому єдиним дієвим способом обігріву будинків і квартир є електроприлади. Хоч як це ризиковано, бо невідомо, чи витримають трансформатори на вході до будинків і автомати на квартири. Отже, КМУ, «Укренерго», влада Києва, ДСНС та інші служби мають зробити все можливе й неможливе, щоби забезпечити Троєщину цілодобовим електропостачанням. А також підтримкою зовнішніх і будинкових мереж.
На це треба кинути всі резервні потужності «Укренерго», задіяти тисячі генераторів, які є в розпорядженні влади та, за можливості, бізнесу.
По-третє, районна влада сьогодні має дійти буквально до кожної людини, щоб ніхто не виявився покинутим чи забутим. І це не перебільшення. Цієї зими в Києві вже був публічно відомий випадок, коли літня жінка замерзла у власній квартирі після відключення опалення. Вона не перебувала в лікарні, не була безхатченком і не зникла з поля зору — просто залишилася сама в холодному помешканні, без тепла й допомоги.
Формально самотні літні люди перебувають на соціальному обліку. Але війна давно зруйнувала цю ілюзію контролю. У багатьох родичі сьогодні на фронті, за кордоном або в інших містах. Є й ті, хто ніколи не звертався по допомогу й не вважається «проблемним» у звітах, але фактично опиняється сам на сам із холодом.
Смерть цієї жінки — не «нещасний випадок» і не примха погоди. Це наслідок того, що районна влада не дійшла до конкретної квартири вчасно. Саме тому в таких ситуаціях має йтися не про списки й статистику, а про поквартирний обхід, реальний контакт і взяття на контроль кожного будинку та квартири, де є ризик.
Бо в умовах війни та морозу питання виживання — не абстрактна соціальна політика. Це конкретні двері, за якими може бути людина, котра вже не має сил ні подзвонити, ні попросити про допомогу.
Четверте. Районна та міська влада мали готуватися до таких сценаріїв не в режимі авралу, а системно й завчасно. І тут постає логічне запитання: чому за чотири роки війни школи й дитсадки, які стоять у кожному мікрорайоні, так і не стали повноцінними центрами тимчасового прихистку для людей?
Саме ці будівлі для цього й призначені за своєю природою: великі приміщення, санвузли, кухні, спальні блоки, можливість розмістити людей із ночівлею. Але для цього вони мали бути підготовлені — з автономним живленням, генераторами, запасами води й елементарною логістикою. Це завдання не ДСНС і не волонтерів, це пряма відповідальність місцевої влади.
Особливо дивно виглядають фотографії «пунктів незламності» у наметах ДСНС на подвір’ях, де на задньому плані стоїть школа або дитячий садок, які не можуть прийняти людей на ніч. У такій картинці є щось символічно хибне: держава демонструє героїзм у наметі, тоді як стаціонарна інфраструктура поруч виявляється «непридатною до використання».
Саме місцева влада мала ще з першого року війни не лише реагувати на кризу, а й системно ставити перед центральною владою питання ресурсів: генераторів, фінансування, змін у «нормативці». Не тоді, коли морози вже вдарили, а роками раніше — фіксуючи проблему, плануючи сценарії й добиваючись рішень.
Бо школи й садки як тимчасовий прихисток — не екзотична ідея й не надзвичайний захід. Це базовий елемент стійкості міста під час війни. І якщо в мороз люди гріються в наметах, тоді як поруч стоять темні, холодні, але формально «цілі» будівлі, то проблема не лише у війні, а й у якості управління на місцях.
…Троєщина сьогодні — це не про один район і навіть не про Київ. Це дзеркало, в якому відбивається стан українських міст під час війни. Міст, побудованих для мирного життя, але змушених виживати під ударами, до яких вони просто не готувалися.
Якщо й після цього держава та місцева влада обмежаться авральними рішеннями, наметами й іншими тимчасовими латками, наступна «драма Троєщини» — лише питання часу. Бо війна не закінчується з потеплінням, а зима не пробачає самообману.
Саме зараз влада всіх рівнів має перейти від реакції до планування, від оптимістичних заяв — до неприємної, але чесної розмови з людьми. Інакше міфічна київська Троя так і залишиться містом, яке обороняли символами і яке не витримало зими та підступності ворога.