У лютому завершилося багаторічне шоу з корпоратизацією НАЕК «Енергоатом», яке розпочалося ще за Януковича. Але тоді другим етапом передбачався подальший дерибан потоків нової компанії, з роздачею вершків і корінців у правильні руки. Нині все прозаїчніше: корпоратизація — один із маяків для кредитування країни Міжнародним валютним фондом. І загалом енергетиці від неї ні холодно, ні жарко… Особливої користі немає, але й шкоди теж, і здаля нагадує звичні для Заходу практики.
Сам «Енергоатом» (перед першим читанням у парламенті) намалював презентаційку, що «звична для великих інвесторів корпоративна структура «Енергоатому» залучить десятки мільярдів доларів» в анонсовані (влітку 2022 року) нові проєкти. Фраза була абсолютно ритуальною, та й згадані проєкти між першим і другим читаннями благополучно порізали до більш нормального рівня. Як щодо кількості, так і щодо термінів…
Замість міфічних прожектів будівництва дев'яти нових енергоблоків, причому перший обіцяли буквально через чотири-п'ять років, у прийнятому Кабміном плані фігурують наразі лише два-три нові реактори. Терміни теж стали реальнішими — тепер це 2030–2032 роки. Причому зі зрозумілим застереженням: «на терміни може вплинути перебіг воєнних дій».
Дев'ять блоків (спочатку йшлося про п'ять) — результат гарячого бажання керівництва НАЕК виручити свого стратегічного партнера компанію Westinghouse і затаритися в неї (фактично) неліквідом.
Американська компанія Westinghouse в 2010-х роках почала будувати в Штатах чотири атомні блоки. Організувати процес доладно не змогли, у результаті будівництво дуже затягнулося і стало багаторазово дорожчим. Два атомні блоки взагалі скасували, сама компанія опинилася на межі банкрутства та змінила акціонерів (замість японської Toshiba ним стала канадська інвесткомпанія).
За умовами врегулювання боргів, у Westinghouse було зобов'язання продати незадіяне обладнання для двох реакторів, які стали непотрібними в США, до кінця 2024-го, але покупців так і не знайшлося. От керманичі НАЕК фактично й визивалися допомогти.
При цьому виразно озвучити, що куплене обладнання вартістю в два-три мільярди доларів потім просто на десяток років зависне на складі, було некошерно. Звідси анонс планів, що ми от-от уведемо блок в експлуатацію, і нам треба терміново-негайно купувати. Папір усе стерпить.
Та виник нюанс. Своїх грошей не було, а на західні банки такі заяви не подіяли, не знайшлося охочих кредитувати дивну угоду. Кабмін України в результаті ідею теж зарубав.
В ідеальному світі рожевих поні (або зацікавлених менеджерів НАЕК) обладнання купити, звичайно, можна. Але й там із дуже великим дисконтом. Даруйте, хлопці, в нас війна й зайвих грошей немає навіть для таких гарних парубків, як ви. «Енергоатом» по самі вуха обвішаний зобов'язаннями дотувати тарифи для населення, а нові блоки спричинять значне зростання його тарифу.
У Westinghouse із фінансами теж усе складно. Торік компанія знову продала половину акцій і змінила частину акціонерів (власне, угода ще не завершилася). Тож їй не до знижок.
Сам же проєкт уведення в експлуатацію навіть двох-трьох нових блоків — дуже серйозний виклик, який потребуватиме вирішення найскладніших завдань (навіть без урахування війни). У Штатах, наприклад, побудувати швидко, недорого й запустити процес майже конвеєрного будівництва не вийшло, хоча в Китаю на таких же блоках американського дизайну вийшло.
У нас теж не 2003 рік, коли ще залишалася радянська будівельна база при АЕС, яка й дала можливість 2004-го добудувати блоки на Хмельницькій і Рівненській станціях, а раніше — на Запорізькій.
Ті підприємства, на жаль, давно розгромлені або деградували. Багато чого доведеться починати з нуля. Але для початку — перемогти у війні. Але починати готуватися треба вже зараз. Нещодавно Westinghouse виграла конкурс у Польщі, де з 2026 року почнеться будівництво (введення в експлуатацію з 2032-го). Це й наш шанс потренуватися. Та був би не зайвим і детальний аналіз причин провалу програми будівництва в США хоча б для розуміння, що саме слід усунути. Часу для повторного забігу по граблях у нас немає. Як і грошей на дво-трикратне подорожчання проєктів.
Westinghouse — наш стратегічний партнер на багато десятиліть, і варто відразу задати правильний тон. Це має бути саме партнерство, а не впихування неліквіду тубільцям.
А так можливостей вистачить. До війни успішно просувався проєкт збільшення потужності реакторів. Наразі на 1,5–2% (із можливим збільшенням до 5–7%). Із 13 реакторів-мільйонників шість уже переведено на американське паливо. Розпочався процес переходу на нього і ще на одному на Рівненській АЕС. Війна зробила питання палива ключовим, адже, природно, поставки російського відразу ж припинилися (остання поставка прибула у Вараш на Рівненську АЕС якраз за два-три дні до війни).
Катастрофи в переході на американське паливо не видно. Остання його модифікація цілком успішно відпрацювала на АЕС уже десяток років. Крім того, на станціях є запаси для великих ректорів на два-три роки, а можливості шведського заводу Westinghouse цілком дозволяють випускати паливо і для наших реакторів, і для болгарських, і для чеських. Тобто вже в 2024–2025 роках на західноукраїнські АЕС завозитиметься не російське, а шведсько-американське паливо.
Звичайно, все буде непросто. Наприклад, на перший блок Південноукраїнської АЕС (там є відмінності в конструкції) раніше американці не хотіли поставляти паливо. Один реактор ВВЕР-1000 виробляє 6–7 млрд кВт∙год на рік — споживання кількох областей. Доведеться думати, як вирішити питання, причому без шкоди для безпеки.
Між іншим рашисти захопили на Запорізькій АЕС і запаси палива від Westinghouse для чотирьох її блоків. Є інформація, що частину паливних касет вони вивезли для несанкціонованого вивчення в Росію.
Є й складніше запитання: як швидко замінити паливо на двох маленьких блоках Рівненської АЕС (ВВЕР-440). Нині паливо для них на всій планеті випускає один-єдиний завод у Підмосков'ї… У нульових роках була цілком успішна спроба випускати таке паливо для фінської АЕС спочатку в Британії, потім в Іспанії. Росіяни тоді заворушилися, модернізували своє паливо, скинули ціну й… витиснули з ринку можливого конкурента. Лінію іспанці демонтували, але компетенції та креслення залишилися. Тож за два-три роки налагодити таке виробництво можливо.
Звичайно, заради нас хороших ніхто особливо смикатися не став би. Але, на щастя, ринок ВВЕР-ського палива значно більший. У Європі, крім наших, нині налічується 15 реакторів типу ВВЕР (у Словаччині один став до ладу буквально щойно, ще один — на підході). А 18 реакторів — це набагато смачніший шматок ринку, ніж два-три рівненські. Для нас цей варіант безальтернативний. І залишилося два, максимум два з половиною роки, — саме на стільки в нас запасів для «440-х».
За цей час Європі треба буде відновити виробництво ядерного палива цього типу, а нам його ліцензувати. Просто так засунути паливо в реактор ніхто не дасть — це питання безпеки.
А от озвучені «Енергоатом» плани щодо будівництва в нас заводу ядерного палива трохи туманні.
У грудні «Енергоатом» призначено оператором планованої установки для виробництва тепловиділяючих збірок (ТВС) для ВВЕР-440, погоджено дорожню карту проєкту будівництва технологічного комплексу. Голова НАЕК Петро Котін повідомив: «Ми вже виробляємо голівки й хвостовики паливних касет, які пройшли ліцензування американською компанією. Тобто половину ми вироблятимемо самі, а другу половину поставлятиме Westinghouse». Журналістів навіть звозили на Південноукраїнську АЕС показати частини обладнання. Наскільки це варто було робити під час війни на станції, над якою проходить траса ворожих «калібрів», питання.
Загалом ідеться про часткове складання. Повного циклу виготовлення не буде. Його обіцяли 2012 року росіяни. Суто «випадково» при цьому вони хотіли налагодити випуск касети, повністю несумісної з американською. Тобто бетонували левову частку ринку (мінімум 10 із 13–15 реакторів ВВЕР-1000) назавжди. Але не вийшло.
Тепер плани скромніші й точно реальніші, але, ІМХО, наразі краще менше галасувати. Все це плани на після війни. І роботи попереду багато. Та ж компанія Westinghouse навряд чи в сильному захваті від ідеї, що в неї купуватимуть менше готових касет. Комплектна ТВЗ із паливом — це більш як мільйон доларів.
Утім, для нас питання не в ціні, а в наявності. Рік війни вже минув. До переходу на нове паливо залишилося близько двох. Небагато. І що менше зробимо помилок, то ліпше. Думка банальна, але якщо ми про неї забудемо, ціна виявиться занадто високою.
Більше статей Ігоря Маскалевича читайте за посиланням.