Сьогодні в Києві 1100 багатоквартирних будинків на Дарниці та у Дніпровському районі не мають централізованого теплопостачання. І не матимуть до кінця опалювального сезону. Як мінімум.
Однак справжня пікантність ситуації полягає в іншому: Дарницька ТЕЦ, яка забезпечувала теплом і гарячою водою ці будинки, перебуває у приватній власності, тому ні уряд, ні влада міста не можуть взятися за її відновлення — брава Київська прокуратура миттєво відкриє справу про нецільове використання бюджетних коштів. Проти Віталія Кличка, а не проти Юлії Свириденко, зрозуміло.
І тут варто пояснити, що мова не про політичні прізвища, а про бюджетне законодавство: пряме фінансування приватного об’єкта за рахунок міського чи державного бюджету без спеціального правового механізму (викупу, тимчасового управління, рішення Кабміну або Верховної Ради в умовах воєнного стану) автоматично створює склад злочину для посадової особи, яка підписує платіж. Саме в цьому і полягає юридична пастка.
Що робити в цій ситуації дарничанам — будувати в квартирах груби, встановлювати буржуйки та газові котли чи тікати світ за очі? А що робити міській владі, яка, з одного боку, несе відповідальність за своїх виборців, але з іншого — якби й захотіла, формально втрутитися не може? А що взагалі робить власник ключового для столиці інфраструктурного підприємства? Будемо розбиратися.
Як ми втрапили в цю халепу
На сайті ТОВ «Євро-Реконструкція», яке є власником Дарницької ТЕЦ, розміщено таке повідомлення: «За попередніми оцінками, орієнтовні строки виконання відповідних робіт, за наявною офіційною інформацією, становлять не раніше ніж через два місяці. Водночас кінцеві строки відновлення можуть бути визначені лише після завершення робіт з розбирання завалів та ліквідації наслідків пошкоджень…».
Повідомлення плутане, з граматичними помилками, зліплене явно нашвидкуруч: хто робив «попередні оцінки», чия «офіційна інформація» — геть не зрозуміло. (Мабуть, спираючись на інформацію власника, про такі ж строки відновлення Дарницької ТЕЦ необачно, але публічно заявив і міській голова Віталій Кличко.) На жаль, з цього можна зробити лише один висновок: два місяці буде якраз у середині квітня, коли опалювальний сезон традиційно закінчується, а кінцеві строки можуть розтягнутися аж до другого пришестя…
Після цієї офіційної, умовно кажучи, інформації соціальні мережі вибухнули вимогою — націоналізувати Дарницьку ТЕЦ! І це змушує нас подивитися на першопричини цієї ситуації.
Сказати, що Дарницька ТЕЦ стара, це не сказати нічого. Насправді вона почала видавати тепло та електрику тоді, коли переважної більшості киян ще на світі не було, — 1954 року. Тому, коли в 1990-х роках почалися процеси приватизації та роздержавлення, влада зраділа, коли знайшовся потенційний інвестор в особі канадської компанії Northland Power Darnytsia Inc. Разом із нею Фонд держмайна створив 1997 року АТ «Укр-Кан Пауер» з благородною метою реконструкції (як писали тоді ЗМІ) Дарницької ТЕЦ, що забезпечувала теплом Дарницький і Дніпровський райони столиці. Канадцям до осені 2004 року належав 51% акцій АТ, але згодом контрольний пакет акцій перейшов до групи офшорок, кінцевим власником яких називали ексдепутата Анатолія Шкрібляка (колись депутат «Нашої України», що входив до 100 найбагатших людей України), і на сьогодні саме він і має непрямий, але вирішальний вплив у ТОВ «Євро-Реконструкція», що володіє Дарницькою ТЕЦ.
Щоб бути чесними, слід згадати і контекст тих років. У 90-х роках минулого століття держава масово відмовлялася від управління промисловими та інфраструктурними об’єктами, сподіваючись на «ефективного приватного власника». Бюджет не мав коштів на модернізацію зношених ТЕЦ, а приватизація розглядалася як чи не єдиний спосіб залучити інвестиції. Це була типова модель того часу, і Дарницька ТЕЦ не стала винятком.
Держава якийсь час ще зберігала контроль над цим стратегічно важливим об’єктом міської інфраструктури (останнє неабияк відчули кияни цієї зими). Однак у січні 2011 року Фонд держмайна України потихеньку «уступив» свою частку в обсязі 34,34% (оскільки продажем це дійство назвати можна лише з натяжкою) за 30,37 млн грн. Як написало тоді ZN.UA, дешевше тільки задарма. Для порівняння: навіть за тодішнім курсом це становило менш як 4 млн дол. — суму, співставну з вартістю одного сучасного енергоблоку малої потужності.
Гадаю, що кияни мають знати своїх героїв, тому згадаємо передусім голову ФДМУ Олександра Рябченка, який благословив своїм підписом цю операцію (поцупити те, що погано лежить, це ж не крадіжка?). А мовчазну згоду на неї надали тодішні очільники столиці мер Києва Леонід Черновецький і голова Київської міської держадміністрації Олександр Попов. Саме їм трьом слід «подякувати» за ту тупикову ситуацію, в якій кияни опинилися сьогодні. Саме тоді столиця остаточно втратила контроль над стратегічним об’єктом, від якого залежить тепло сотень тисяч людей. І сьогодні ця втрата повернулася бумерангом.
Що краще — державне чи приватне?
У середині 1990-х у країні відбулася масова приватизація. Ціла когорта «риночників» переконувала українців, що приватний власник більш ефективно управляє власністю, ніж державний. Держава випустила майнові сертифікати певної вартості (доволі суперечливої), їх можна було «вкласти» куди завгодно, себто в будь-яке державне підприємство, що в результаті мало стати приватним. Через кілька років такої приватизації майже все державне майно перейшло у власність мізерної купки персоналій, прізвища яких можна побачити в різноманітних списках «100 найбагатших людей України», а решта «приватних власників» залишилися зі своїми сертифікатами-фантиками.
І тут постає ключове запитання: чи слід було приватизувати об’єкти інфраструктури, від якої залежить життя великих і малих міст? Водоканали, теплоелектроцентралі, теплові станції (котельні опалення), теплові та електричні мережі? Розберемо це на прикладі Києва.
21 грудня 2000 року Київрада ухвалила низку рішень, якими передала все теплове господарство міста (теплові станції та мережі), яке є комунальною власністю територіальної громади Києва, в управління акціонерній енергопостачальній компанії «Київенерго». Передала безоплатно, навіть не в оренду!
Ініціатором цього рішення, поза сумнівом, був тодішній міський голова Олександр Омельченко (жодний пацюк без його дозволу не міг пробігти по Києву). На словах проговорювали, що всі прибутки від експлуатації цього майна мають піти на модернізацію котелень і тепломереж столиці, які вже тоді перебували в доволі зношеному стані, однак у рішеннях цього не зафіксували. Лише згодом, коли стала зрозумілою неоднозначність такого рішення, місто призначило орендну плату у 200 млн грн — суму доволі символічну.
Слід зазначити, що Державна компанія «Київенерго» 1998 року перетворилася на акціонерне товариство, а 2011-го — на Публічне акціонерне товариство «Київенерго». Для чого це було зроблено? Для того, щоб туди міг зайти приватний капітал, оскільки «для відновлення потрібні величезні капіталовкладення», як писала газета «Хрещатик» 16 грудня 2011 року. Тодішній директор ПАТ «Київенерго» Іван Плачков зазначав: «На підтримку електропостачання необхідно мінімум 2,6 млрд грн, а по тепловому господарству — 4,6 млрд грн. Ні міський, ні державний бюджет цю проблему не вирішать. Саме тому назріла необхідність залучення стратегічного інвестора шляхом продажу йому частини державних акцій».
І такий інвестор дуже швидко знайшовся — приватний енергетичний холдинг… ДТЕК, який викупив 25% акцій. Як же він «підтримав» енергосистему Києва? Електрична система Києва дійсно оновлювалася та розвивалася, що зрозуміло, оскільки через неї йшла електрика з електростанцій того самого ДТЕК, а як теплова? Відомо, що «у 2013 році компанія замінила більш ніж 100 км теплових мереж — найбільший об'єм робіт, який виконувався в тепловому хазяйстві впродовж останніх років». Для порівняння, протяжність тепломереж Києва на той час становила близько 2,5 тис. км у двотрубному вимірі. Масштаби «покращення» вражають, чи не так?
Тут варто бути коректними і розділяти різні речі. Після початку повномасштабної війни саме приватні енергетичні компанії, зокрема ДТЕК, фактично власними силами відновлюють зруйновані енергооб’єкти, повертають у роботу електрогенерацію і довели, що в частині виробництва та передачі електроенергії можуть діяти швидко й ефективно.
Проте електрогенерація і міське теплове господарство — це не одне й те саме. Якщо в енергетичному сегменті приватний менеджмент продемонстрував спроможність працювати в умовах війни, то стан київських тепломереж і котелень свідчить, що в тепловій частині системної модернізації до війни так і не відбулося. І ці дві історії не слід змішувати.
Достеменно невідомі обсяги «надоїв» ДТЕКа із загальної енергосистеми Києва, але її занепад став очевидний усім. Тому 2015 року команда Віталія Кличка не стала подовжувати договір «передачі майна в управління» ПАТ «Київенерго» та повернула місту все теплове господарство столиці, точніше, те, що залишилося після управління «ефективним приватним менеджером».
Висновок із цієї історії не в тому, що приватний власник апріорі гірший за державу. Висновок у іншому: передавати критичну міську інфраструктуру без жорстких інвестиційних зобов’язань, без контролю та реальної відповідальності — це і є суспільне самогубство. Бо тепло в батареях — це не бізнес-експеримент, а питання життя.
Де вихід із глухого кута
Центральна влада навчилася робити це просто філігранно. Так, прем’єр-міністр Юлія Свириденко під час спілкування з журналістами повідомила, що уряд України закликає столичну владу якнайшвидше підготувати детальний план відновлення Дарницької теплоелектроцентралі… Київ має підготувати власний план відновлення Дарницької ТЕЦ, чітко вказавши, що необхідно для відновлення та скільки часу та ресурсів це потребуватиме. Прем’єр зазначила, що станом на 13 лютого Київ ще не надав уряду такого плану.
Фактично Юлія Свириденко штовхає владу Києва «під поїзд». З одного боку, вона не має права давати таке доручення виконавчому органу Київради, яким є КМДА (хіба що КМВА). З іншого — Київрада не може видавати кошти на відновлення приватної власності. Але є й третій бік — якщо Дарницьку ТЕЦ не буде відновлено, прем’єрка скаже киянам: ми доручали Віталію Кличку, а він не виконав, тому саме він винний, що ви другу зиму поспіль сидітимете без тепла. Зрозуміло також, що через десять днів після атаки ні порахувати збитки, ні розібрати завали, ні тим паче підготувати план неможливо.
Проблема тут не лише в політичних заявах. У правовому сенсі відновлення приватного об’єкта потребує або механізму тимчасового державного управління, або спеціального рішення уряду чи парламенту з чітко прописаною компенсацією власнику. Без цього будь-який «план відновлення» залишиться папером.
А насправді що можна зробити, щоб повернути тепло в оселі абонентів Дарницької ТЕЦ? На поверхні лежать кілька варіантів. Перший — залишити питання відновлення ТЕЦ на совісті власника, Анатолія Шкрібляка, з надією, що він це зробить. Зрозуміло, що сподіватися на цей варіант можуть лише марсіани, які жодного дня не жили в сучасній Україні. До речі, ми знайшли контакти пана власника, щоб розпитати про стратегію відновлення підприємства, але він не відповів ані на наші дзвінки, ані на повідомлення.
Другий варіант — відновити ТЕЦ за рахунок державного та міського бюджетів (от Шкрібляк зрадіє). При цьому будь-які розмови про націоналізацію відпадають апріорі — власник миттєво звернеться до Лондонського суду його Величності (він якраз у Лондоні і проживає), а вердикт суду абсолютно передбачуваний: приватна власність (навіть металобрухт) священна й… далі по тексту. При цьому ніхто не дасть гарантії, що наступної зими ТЕЦ знову не буде розбомблена росіянами.
Третій — збудувати десяток теплових станцій середньої потужності, які замінили б 1080 Гкал/год теплової потужності Дарницької ТЕЦ, як пропонувало ZN.UA. Це непоганий, як на мене, варіант, однак реалізувати його за 6–8 місяців навряд чи можливо.
Четвертий — забезпечити 1100 будинків мінікотельнями, які нашвидкуруч встановити у дворах чи на дахах багатоповерхівок. Вочевидь це більш реалістичний варіант, хоча так само вочевидь — вкрай витратний.
Нарешті, є п’ятий, доволі екзотичний, варіант — встановити в усіх квартирах індивідуальні газові чи електричні котли. Тут виникне безліч організаційних, фінансових і технічних складнощів, але такі прецеденти в Україні вже мали місце. Навіть під Києвом є житлові масиви, де в кожній квартирі — індивідуальний газовий котел, хоча витяжка спільна, на дах, що убезпечує жильців від дихання продуктами згорання від сусідів знизу та з боків.
Усі ці варіанти мають різну вартість, різні строки реалізації та різний рівень ризику. Але жоден із них не є швидким і дешевим рішенням. Тому вибір не між поганим і добрим, а між довгостроковою реконструкцією системи теплопостачання Лівобережжя та тимчасовими аварійними заходами, які лише купують час. А час у цій історії — це ще одна зима.
Поки ж столична влада на наше питання щодо розвитку подій дала таку відповідь: «Після чергового масованого обстрілу об’єктів критичної інфраструктурі міста Києва у ніч проти 3 лютого 2026 року без централізованого опалення залишилася частина житлових будинків у зоні обслуговування ТОВ «Євро-Реконструкція» (Дарницька ТЕЦ) у Дарницькому та Дніпровському районах міста через пошкодження теплоджерела. Наразі роботи з відновлення тривають, враховуючи рівень уражень внаслідок ворожої атаки.
ТОВ «Євро-Реконструкція» здійснює координацію з профільними державними установами, для проведення відновлювальних робіт надається необхідна ресурсна допомога, враховуючи функціональне значення цього об’єкта. Лише за результатами проведених робіт з ліквідації та ретельного обстеження станції фахівцями будуть сформовані більш ґрунтовні висновки. Основним завданням наразі є відновлення роботи теплоенергетичного обладнання».
Із цієї відповіді зрозуміло лише одне — рішення поки що немає.
Якщо ж держава справді хоче розв’язати цю проблему, а не перекидати «гарячу картоплину», вона має діяти не через заяви, а через рішення. Кабінет міністрів повинен невідкладно розробити, а Верховна Рада невідкладно ухвалити спеціальний закон про тимчасове державне управління об’єктами критичної інфраструктури в умовах воєнного стану з чітко визначеним механізмом взаєморозрахунків із власником. Кабінет міністрів також має запровадити окремий правовий режим для стратегічних теплоенергетичних об’єктів, визначити джерела фінансування їхнього відновлення та граничні строки ухвалення рішень. Інакше будь-які «плани відновлення» так і залишаться на папері, а відповідальність розчиниться між рівнями влади.
Дарниця стала заручником старих приватизаційних рішень, воєнних ризиків і управлінської невизначеності. Але тепло повертається не пресрелізами. Воно повертається конкретними правовими рішеннями або щодо статусу ТЕЦ, або щодо альтернативної системи теплопостачання.
Питання вже не в тому, хто винен. Питання в тому, чи з’явиться у влади сміливість ухвалити рішення, яке буде дорогим, складним і політично невигідним, але необхідним.