В’ячеслав Юткін |
…У п’ятисотий «мерседес» врізався велорикша. У власника машини не знайшлося навіть нецензурних слів. Розглядаючи вм’ятину на капоті, він лише судорожно розводив руками... А навколо щільною стіною стояли туристи, машини, торговці, таксисти й колеги винуватця події. Утворилася колосальна пробка. Це вам не традиційний «Запорожець» з анекдоту. Така історія справді відбулася в Алушті, у Професорському кутку.
Алушта сьогодні дуже нагадує своєрідне пристановище принців і злидарів. Здравниці, що дихають на ладан, й унікальний для України «Аквапарк», черги в який, попри найвищі ціни, немов до мавзолею за радянських часів. Розбита захаращена набережна закінчується віллами респектабельного елітного пансіонату «Море», що затишно вписуються в ландшафт. І цією набережною в прогулянковому темпі щільним потоком рухаються відпочиваючі, велорикші, кінні екіпажі й безліч машин. А по обидва боки натовпу — маса торговців усякою всячиною, варто лише руку простягнути. Тут активно продають, смажать-шкварять.. І курортників огортають пахощі моря, вина, тютюнового й шашличного диму.
При цьому при в’їзді до Професорського кутка із вас стягують кілька гривень муніципальної плати «за право відвідування».
Хоча сам по собі «Куток» — безумовно, унікальне місце. Ще від царських часів саме тут оселялася тодішня професура: Бекетови, Шмельови та багато інших. Їхні садиби видніються крізь зелень розкішної субтропічної рослинності, красу якої жодні соціальні зміни не зіпсують.
«Побори на кожному кроці», — скаржаться в листах наші читачі. І ремствують, що в тому самому «Аквапарку» інвестор, «певне, вирішив отримувати надприбутки й тримає найвищі ціни» («ДТ» від 28 серпня ц.р.). Про прибутки й ситуацію навколо цієї території в цілому наше інтерв’ю з представником згаданого інвестора, президентом банку «НРБ-Україна» В’ячеславом Юткіним.
НРБ — найбільший вкладник коштів у всю курортно-рекреаційну сферу України. Загальний обсяг вкладень перевищив 120 млн. дол., із яких 75 млн. освоюються в Професорському кутку. І об’єкти, побудовані фінансистами, — пансіонат «Море», «Аквапарк», суперсучасний медцентр — не мають аналогів в Україні. Їхні послуги користуються колосальним попитом.
— Нами підготовлені пропозиції з реконструкції набережної в районі Професорського кутка — це приблизно три кілометри завдовжки, — розповідає пан Юткін про подальші курортні плани «НРБ-Україна». — Намічено впорядкувати територію відповідно до європейських стандартів, зробити її комфортною, безпечною для людей і закритою для машин, упорядкувати курортну інфраструктуру. Тобто, йдеться про єдину некапітальну забудову виділеної владою ділянки для впорядкування торгівлі сувенірами тощо. При цьому всі побудовані точки пропонуємо взяти в оренду комерсантам, які працюють сьогодні на набережній в палатках.
Ми також готові в обмін на розширення наших пляжних територій упорядкувати муніципальний пляж і самотужки підтримувати його стан у кращому вигляді — на рівні нашого: із лежаками, парасольками й рушниками. Проте у відповідь на наші звернення впродовж двох останніх років виділити для кращого в місті комплексу «Миндальная роща» ділянку пляжу отримуємо відмову. Водночас власникам недобудованих будинків, що колись належали Спілці кінематографістів, пляж виділяють. Хоча послуги відпочиваючим вони не надають.
Вже впродовж двох років звертаємося до влади з проханнями дати нам можливість побудувати супермаркет, щоб здешевити продукти, які в Алушті на 20—30% дорожчі, ніж у Києві, й передусім через відсутність оптової та централізованої торгівлі. Пропонуємо також збудувати житловий будинок, і при цьому 8% метражу готові віддати місту (відповідно до ним же встановлених нормативів).
— Ви вкладаєте капітал виключно в елітні проекти?
— Ні. На мій погляд, такі комплекси в кримській курортній інфраструктурі мають займати не більше 10%. Зрозуміло, потрібні елітні місця відпочинку, але не менш важливі й курорти, доступні за ціною більшості.
Пансіонат «Море» — елітний комплекс. Хоча все відносно, звісно... Якщо брати сьогоднішній рівень статку в Україні, то це так. А якщо порівнювати зі світовими цінами, то «Море» — один із найдоступніших курортних комплексів. Переконаний, що в найближчі три-п’ять років у Криму почнуть будувати дво- тризіркові заклади, що прийдуть на зміну абсолютно не підготовленим для відпочинку приватним квартирам. Це будуть прийняті в усьому світі рекреаційні комплекси рівня двох-, трьох зірок за ціною 100—150 гривень із людини на добу, із хорошим сервісом.
Такі комплекси передбачають створювати на базі старих санаторіїв, де дотепер працює дуже високого рівня медперсонал, який за багатьма професійними параметрами спроможний скласти конкуренцію західним фахівцям. Як показує практика, такі здравниці зберегли медичну базу, яку, безумовно, потрібно вдосконалювати, у тамтешніх лікарів є хороші напрацювання. Та умови для відпочинку, як правило, жахливі: «зручності» наприкінці коридору, старі меблі, пліснява на стінах, грибок... Реконструкція таких здравниць вимагає не таких уже величезних коштів. Давно вже можна було в Криму створити п’ять-сім пробних комплексів. І інвестор знайдеться. Зрозуміло, люди вкладуть гроші в такі об’єкти за умови, що стануть їхніми власниками.
Ми вже розпочали роботу в цьому напрямі: купили санаторій «Слава», що знаходиться недалеко від «Моря». Це сім корпусів, що повністю стали непридатними. На їхній базі ми плануємо побудувати доступний за цінами комплекс на 500—550 номерів, із ціновим діапазоном до 250 гривень за номер. Номери будуть розраховані на сім’ю з трьох чоловік. І люди матимуть доступ до створеної нами інфраструктури: «Аквапарку», медцентру, обладнаних пляжів.
— Набережна, житлові будинки, супермаркет... Плани грандіозні. Чому ж, на ваш погляд, вони не знаходять відгуку в міської влади?
— Через те, що вони бачать в інвесторі виключно «дійну корову».
Треба чітко розуміти: є зобов’язання міста, що збирає податки, зобов’язання держави, яка теж їх збирає, та інвестора, який займається будівництвом. Проте влада вважає, що зобов’язання виникають лише в останнього... Та які ж обов’язки в міської влади? Вона має хоча б забезпечити порядок на Набережній, ліквідувати незаконні торговельні точки.
«Море» працює з 2000 року. Отже, лише за податковими платежами ми внесли до скарбниці десятки мільйонів гривень. Нещодавно підрахували: лише за нинішній рік з одного нашого пансіонату сума податків становить 650 тис., а за минулий рік — 1,2 млн. гривень. Я запитую в міської влади: «На що ви наші гроші витратили»?
Сьогодні у нас в оренді 8 га території під пансіонатом «Море», 10 га — під проектом «Миндальная роща». Земля, яку ми орендуємо, оцінюється в мільйони доларів. Відповідно до законодавства, 90% суми у випадку продажу залишається в міському бюджеті. Та чиновники нам кажуть: «Не настав ще час, ми поки що не хотіли б продавати землю. У майбутньому вона подорожчає». Дозвольте, але місту гроші необхідні вже сьогодні, і замість того, щоб обходити по колу інвесторів із простягнутою рукою та обвинувачувати когось у недостатній щедрості, чи не краще навчитися заробляти самим? Звичайно, це набагато складніше...
Бюджет Алушти становить нині близько 9 млн. гривень. Уявляєте, скільки можна було б вирішити проблем, задіяти кошти, що потрапляють до міської скарбниці від продажу землі! Проте щороку до нас приходять від 50 до 100 листів із проханнями виділити гроші, й дуже часто інвестор навіть не підозрює, що приховується за такими посланнями.
Наведу приклад, що трапився рік тому: міська влада попросила виділити 30 тис. гривень безвідсоткового кредиту у фонд військових для поліпшення їх житлових умов. При цьому були дані гарантії з повернення коштів. Минули терміни — гроші не повертають. І при цьому кажуть: «Ну що вам шкода якихось 30 тисяч?» Ми змушені були звернутися до суду, і за його вердиктом вдалося повернути гроші з міського бюджету. Пізніше з’ясувалося: кошти були витрачені на купівлю квартири для начальника міліції. Він уже в місті не працює, житло стало його власністю. Виникає запитання: при чому тут допомога місту?
— І на яку суму ви вже розщедрилися, крім офіційних податків?
— Ми відремонтували місту лазню — це 50 тис. гривень. Випустили медаль до століття Алушти — 22 тис. гривень. Місту потрібно було презентувати Алушту як курорт у Москві, і ми виділили 25 тис... І так перераховувати можна тривалий час. А виконання технічних умов при будівництві комплексу «Миндальная роща»? Понад два мільйони гривень, витрачених на поліпшення стану міських мереж.
Крім того, пішли на зустріч проханням про будівництво церкви у Великій Алушті для трьох селищ: Рибальське, Сонячногірськ, Малореченське. У кожному живе близько 10 тис. чоловік, і немає свого приходу. Нині ми будуємо там унікальну церкву. Обходиться вона нам у мільйон доларів. Скажіть, хіба це не внесок у духовну інфраструктуру району, всієї Алушти? І це лише частина прикладів.
Крім того, ми опосередковано вже вклали в Професорський куток не один мільйон доларів. Наприклад, відповідно до поставлених перед нами технічних умов, простягли до пансіонату три кілометри газової труби — а це наші 1,7 млн. грн. Усі користувачі на даній ділянці одержали можливість підключитися до неї. На сьогоднішній день ми вже створили понад тисячу постійних робочих місць із зарплатою від 100 до 300 дол. Плюс забезпечили роботою 500 будівельників, теж місцевих жителів. І це в Алушті, де рівень безробіття, особливо в міжсезоння, високий.
Постійно виділяємо наш транспорт для спортивних дитячих команд і на потреби різноманітних культурних заходів.
— Що ще заважає інвестору?
— Якщо одним словом, то спекулянт. У кожного об’єкта вже є власник, який придбав його лише для перекуповування. Тобто щосили працює спекулятивний ринок. І коли втілюється в життя інвестпроект, право на його реалізацію здебільшого віддають організаціям, які не можуть підтвердити свою фінансову спроможність. У них про це просто ніхто не запитує. Причому власник часто ціни собі не складе — ні в прямому, ні в переносному значенні цього висловлювання. У результаті процес переговорів займає кілька років, і за цей час об’єкти, якими ніхто не займається, стають непридатними. Іноді їх уже неможливо відновити.
На державному рівні особливо відчутна безперервна зміна правил гри. Законодавча база України постійно змінюється. У Криму, де ми працюємо в рамках ТПР, на нашій пам’яті за останні три роки зміни в закони й нормативні акти вносилися близько п’яти-шести разів, причому настільки кардинальні, що рентабельність проекту, яку спочатку ми планували на рівні 13—15%, знизилася до 7%.
Особливо болючими в цьому плані виявилися кілька поправок: скасування пільг на ПДВ і мита на ввезення імпортного устаткування і меблів. Адже в нас у країні для чотирьох-п’ятизіркових готелів їх не виробляють. Далі — на сантехнічне устаткування (зрозуміло, що в Україні оснащення такого рівня знову-таки не купити), потім — на холодильники, ліфти....
А якийсь час потому взагалі оголошують мораторій на реалізацію всіх нових проектів. Слава Богу, його вже скасовано.
Добре проявила себе в цій ситуації Держадміністрація з туризму, яка розпочала лобіювати готельний бізнес і підняла питання про пільги на ввезення вищезгаданого устаткування. Валерій Цибух про це на всіх рівнях каже — і цілком правильно. Адже побудувати готель хорошої якості з нормальною п’ятирічною окупністю без пільг хоча б на устаткування практично неможливо.
— Часто позиваєтеся з усіх цих питань?
— Постійно, та який сенс? Зайняли принципову позицію з питання неповернення ПДВ, але це обертається додатковими судовими витратами. Навіть маючи позитивне рішення суду з повернення ПДВ, грошей можна чекати роками.
— До чого призвели ваші процеси?
— Всі судові суперечки ми виграємо, та грошей від цього більше не стає.
— Не ставили запитання: чи варто витрачати сили й гроші на боротьбу з податковою, якщо наперед відомий результат?
— Ми думали над цим і дійшли висновку, що варто. По-перше, тоді не так «за державу образливо». А по-друге, це своєрідна юридична практика по боротьбі з податковими структурами, спроба все-таки змусити їх виконувати зобов’язання, як виконуємо ми свої.
Хоча в такий спосіб привертаємо до себе надто пильну увагу податкової. Інспектори, що приходять до нас щомісяця, кажуть: «У вас діагноз — «підвищена судимість». У нас же стосовно до вас така установка — розбиратися з кожною дрібницею, щоб не захотілося більше нас по судах тягати...»
Доходить до смішного. Ми в пансіонаті «Море» купили яхти та ввели такий вид послуг, як їх прокат. До речі, дуже популярний на заході сервіс: так проводять уїк-енди, святкують весілля, дні народження. Ідеальний вид відпочинку! Та ми не могли довести податковій, що покупка судна, витрати на його утримання — це витрати, які можна віднести на валові витрати.
«Яка яхта?! — обурювалися податківці. — Ви що, з глузду там усі з’їхали? Може, вирішите ще й космічний корабель придбати?!»
— Після законодавчої яку інвестпроблему ви б назвали?
— Корупція. Та боротися з нею неможливо. Адже поки чиновник отримує триста гривень і має можливість впливати на розподіл благ, хабарництво викоренити не можна. Необхідно на порядок підняти рівень зарплати працівників держапарату, як це зробили в Росії.
— Який загальний відсоток корупційних витрат?
— Реально на сьогоднішній день — не менше 15%.
— Чи захищають ваші інтереси, як структури з російським капіталом, на міждержавному рівні?
— У цьому плані й у РФ, і в Україні важко будь-чого домогтися.
Хоча певні спроби були. Коли неповернення ПДВ уже перевищило 10 млн. грн., президент НРБ у Росії, а нині — депутат Держдуми Олександр Лебедєв офіційно звернувся до Конституційної ради з іноземних інвестицій. Однак отримав лише лист-відписку.
— Що ж до людського чинника...
— Це ще один головний біль... Вперше з проблемою ми серйозно зіштовхнулися при будівництві пансіонату «Море». Набраний нами штат будівельників примудрявся не тільки працювати абияк, а й періодично красти все, що під руку попадеться. Зазнавши значних збитків, ми вирішили не ризикувати й скористатися послугами турецької фірми, із якою співпрацюємо дотепер.
Не менше турбот і з набором персоналу готелів. Основна причина — людям у тій самій Алушті просто ніде було цьому всьому навчатися. Ми вирішили поступово виховувати свої кадри. Чимало коштів і часу витрачаємо на підготовку персоналу, залучаємо закордонних консультантів і фахівців. Наприклад, на найближче майбутнє є певні плани й щодо навчання менеджерів у закордонних школах готельного бізнесу, куди їздить навчатися весь світ.
Плинність кадрів колосальна. Далеко не всі можуть до нових умов адаптуватися. Та нині з боку клієнтів зауважень дедалі менше, а подяк — дедалі більше.
— Яка при всьому цьому окупність ваших об’єктів?
— «Аквапарку» на сьогодні — п’ять-сім років. А пансіонату — всі 13—15. Спочатку планувалося вдвічі менше.
— Попри такі ризики й перешкоди, ви продовжуєте вкладати гроші в рекреаційну сферу...
— Так, у перспективі ми розглядаємо цей сектор як один із найдохідніших. Капіталізація та ринкове зростання ціни цих об’єктів за останній час — наочне цьому підтвердження. Саме інвестиційний напрям розвиватимемо. Навіть попри те, що, на відміну від традиційної банківської справи, у ньому набагато більше ризиків, ми все одно у виграші.
А в якому — стане відомо років через десять, коли нерухомість у Криму зрівняється за вартістю з нерухомістю в тій самій Ніцці.
Безумовно, за правильної економічної політики під інвестиційні можливості Криму вже сьогодні можна й позики випустити, і правильно розпорядитися землею, продаючи її з аукціонів. Взагалі, люди, які живуть на півострові, — потенційні мільйонери. Просто ті, хто ними керує, не знає, як усім цим скористатися.
Отже, інвестування в курортно-рекреаційну сферу України — це якийсь «економічний мазохізм». Роки мук — і величезне задоволення від того, що все-таки бачиш реальні результати.