Хоча про реформи в комунальній сфері, які могли б упорядкувати взаємини виробників і споживачів послуг, більше говориться, проте певні зрушення (скоріш психологічні, ніж економічні) все-таки проглядаються. Принаймні більшість споживачів змінює своє ставлення до платежів, починає сприймати комунальні послуги як товар, за який треба платити. Але каменем спотикання залишається різне розуміння того, в який спосіб і за чий рахунок виводити житлово-комунальне господарство з глибокої кризи. Комунальники, посилаючись на збитковість підприємств, хронічну несплату за послуги, бачать вихід у підвищенні тарифів. Споживачі проти механічного підвищення, вимагаючи, аби вартість послуг відповідала їхній якості, а кошти, що надходять у комунальні відомства, не «проїдалися», а йшли на реконструкцію систем, підвищення їхньої надійності.
У Кіровоградській області, де чотири найкрупніші міста, включаючи обласний центр, забезпечуються водою, яка надходить більш як за сто кілометрів водогону «Дніпро—Кіровоград», проблема якості послуг і їхньої вартості стоїть особливо гостро. Це повною мірою проявилося на початку літа, коли населення в багнети зустріло рішення міськвиконкому збільшити плату за водопостачання й водовідведення майже вдвічі. Кіровоградцям запропонували платити вже не 0,88 грн. за кубічний метр, а 1,63.
Дві позиції — два підходи
Якщо в попередні роки криза комунального господарства в Кіровограді загострювалася напередодні зими, то нинішнього року вона вибухнула посеред літа. Причому відразу захопила всі сектори міського господарства. Після тривалих переговорів, безлічі прохань і попереджень застрайкували працівники «Міськсвітла», котрі не отримують зарплату понад півроку. За ними пішов трудовий колектив «Кіровоградліфта». Оголосивши тижневий страйк, ліфтовики зажадали повернення боргів за надані послуги, які перевищили кілька сотень тисяч гривень.
Але найгостріше криза проявилася у водопостачанні. Літнє цвітіння води дніпровських водоймищ, доповнене дірявими трубами місцевих водоканалів, м’яко кажучи, не сприяє високій якості води, що тече з кранів у Світловодську, Олександрії та Знам’янці. Фахівці давно б’ють на сполох із приводу її низької якості, рекомендуючи бодай замінити зношені фільтри водогону. Але на це потрібно 3,5 млн. грн., які місцеві бюджети виділити не можуть. Коштів не вистачає навіть на те, аби оплатити ту воду сумнівної якості, що подається. Сума боргу водогону «Дніпро—Кіровоград» (як результат недоотримання коштів від місцевих водоканалів) перед «Кіровоградобленерго» часом наближається до 10 млн. грн. Вибиваючи борги, енергетики час від часу знеструмлюють устаткування, обмежуючи подачу води в міста. І попереджають, що готові піти на крайні заходи.
Таким чином, жителі Кіровоградщини мають додатковий «стимул» вважати проблеми водопостачання першочерговими. Перед тим, як зважитися на підвищення тарифів, Кіровоградський міськвиконком лише нинішнього року чотири рази виносив гостре питання на обговорення. Із тим, що проблема невідкладна, були згодні всі. Але підходи до розв’язання виявилися різні.
Прибічники підвищення цін на комунальні послуги гадають: це єдина можливість утримати міське господарство від розвалу. Їхні аргументи зводилися до того, що тарифи не змінювалися від початку 2001 року й у зв’язку із зростанням цін на енергоносії вже не покривають витрат експлуатаційників. За їхніми твердженнями, водоканал обласного центру щомісяця зазнає 600 тис. грн. збитків і покрити їх можна лише підвищенням тарифів.
Опоненти міського голови з середовища депутатів міськради, спираючись на не менш переконливі аргументи, переконані: потрібне не механічне підвищення тарифів, а реформа комунального господарства. І розпочинати її треба з наведення елементарного порядку в комунальній службі, слід також покласти край зловживанням і безгосподарності. Якщо цього не зробити, то кошти, які додатково надійшли, відомство просто «проїсть» і вони жодним чином не вплинуть на технічний стан міських систем.
Давно відомо, що водоканали наших міст максимально зношені й більшою мірою здатні заливати підвали та створювати рукотворні струмки й озера на вулицях, ніж поставляти воду до кранів споживачів. Але кіровоградські комунальники в цьому плані перевершили, напевно, усіх. Понад половина води втрачається в міській системі. Міськвиконком у середині минулого року затвердив воістину фантастичний розмір нормативних втрат, дозволивши комунальникам втрачати на шляху до споживача 42% (!) води. Але навіть у такий норматив комунальники не вклалися.
Здійснена контрольно-ревізійним управлінням перевірка виявила цілий клубок зловживань, які мають на меті отримання з бюджету більше коштів, ніж належить. На момент перевірки втрати води досягли 51,2% від її загальної кількості. Таким чином, більша частина води, яка з такими видатками доставляється з Дніпра, губиться в місцевих мережах. А ці ж таки споживачі мають сплачувати не лише за воду з крана, а й за безповоротно втрачену.
Маленькі хитрощі й великі втрати
Віднедавна те, що робилося й робиться на місцевому водоканалі, уже не є секретом. В органи влади та ЗМІ надійшли повідомлення, зокрема й письмові, із конкретними підписами. Вони розкривають хитромудрі схеми викачування коштів як із бюджету, так і зі споживачів. Скажімо, деякі підприємства, працюючи на повну потужність, проте (якщо брати офіційні звіти) споживають води набагато менше, ніж їм потрібно. І річ тут не в якійсь особливій увазі до проблеми ресурсозбереження. Усе набагато простіше. Вода, слідом за іншими матеріальними цінностями, стає «тіньовим» товаром і поставляється, так би мовити, нелегально. А підвищення тарифів (для промислових підприємств віднедавна вони зросли ще більше, ніж для населення) лише прискорило ці процеси.
З’ясувалося, така «хімія» уможливилися тому, що в комп’ютерну систему комунальники вносять далеко не всі дані. Інвентаризація, запевняють фахівці, охоплює лише 30—35% споживачів, взаємини з іншими роками залишаються непрозорими.
Тривалий час керівництво міськводоканалу практикувало маленькі хитрощі. Скажімо, були випадки, коли під час продажу квартир борги за комунальні платежі фіксувалися за колишніми господарями. І навіть коли ті розплачувалися, нібито існуюча недоїмка переносилася на нових мешканців. Ще один, не менш хитромудрий прийом. Чимало житла в зв’язку з розвитком малого бізнесу перекладається з житлового фонду в нежитловий. При цьому за рахунок різниці тарифів на водопостачання різних секторів утворювався відповідний «навар». І ті, хто опонує міськвиконкому, котрий підвищив тарифи, мають усі підстави стверджувати, що лише чітка, добре контрольована інвентаризація дозволить визначити справжній фінансовий стан міськводоканалу.
Встановлення лічильників
як момент істини
Проблема неплатежів — це не лише й не стільки «шкідливість» споживачів, котрі звикли до комунальної «шари», а й вина комунальників, котрі прагнуть звалити всі витрати занехаяної галузі на городян. На ранній стадії перетягування каната здавалося: суворий облік шляхом встановлення лічильників стане тим моментом істини, який розв’яже всі суперечки. На жаль, ці надії, принаймні в Кіровограді, не виправдалися. Пощастило лише першій нечисленній хвилі споживачів, котрі наважилися піти на додаткові витрати заради того, аби платити за реальні послуги, а не лише за наміри їх надати.
Установка приладів обліку споживаної води в загальноосвітніх школах № 16, 18, 35 спричинила те, що тут почали платити за послуги в сім-десять разів менше, ніж раніше. Приблизно в таких самих масштабах вийшла економія й у інших споживачів, котрі придбали лічильники. Але коли встановлення пристроїв обліку почало перетворюватися на масове явище, комунальники першими натиснули на гальма.
Із підозрілою регулярністю стали виходити з ладу вимірювачі води, встановлені мешканцями в деяких будинках. Раніше, реагуючи на звернення громадян, комунальники ремонтували їх. Але з часом така співпраця поступово перевелася нанівець. З’ясувалося, для налагодження пристроїв обліку в місцевому водоканалі немає ні фахівців, ані копійчаних запчастин. Місцеві ЗМІ переповнені скаргами мешканців на комунальників, котрі під різними приводами відмовляються ремонтувати та здійснювати технічне обслуговування приладів.
Варто нагадати, що два роки тому міськвиконком, виходячи з найкращих мотивів, ухвалив рішення, яке зобов’язує комунальників прийняти на баланс лічильники води, забезпечувати їхню справну роботу. На жаль, рішення це залишилося на папері, а час від часу виникаючі конфлікти навколо пристроїв обліку закінчуються, як правило, на користь виробників. Тільки особливо наполегливим споживачам вдається захистити право на оплату реальних послуг, визначених із допомогою лічильників. Іншим доводиться повертатися до старих порядків і нормативів. А це означає: кожен мешканець, незалежно від того, чи бачив він живу воду чи ні, зобов’язаний щомісяця оплачувати витрати за її подачу в кількості 9 метрів кубічних.
Як «виплив» такий фантастичний норматив у місті, де щодоби трапляється від 50 до 60 поривів водомережі, цілі мікрорайони тижнями не одержують вологу, а безліч багатоповерхівок «посаджені» на голодний пайок графіка, відповідно до якого вода подається дві-три години на добу? А дуже просто. Обсяг води, що постачається з далекого Дніпра, ділиться на кількість споживачів. І край. Вони платять за все, зокрема й за воду, яка впродовж діб витікає з поривів. По суті, місцеві підприємства й населення посаджено на своєрідний водний «податок». Для обох категорій споживачів це непомірний тягар. Першим він не дає розвиватися, а іншим — жити.
P.S. Після того, як проти підвищення тарифів виступила депутатська більшість міськради, а низка членів виконкому заявила про вихід із її складу, непопулярне рішення було скасовано. Кіровоградці продовжують платити за неякісні, а то й не надані послуги, але бодай у подвійному розмірі...