Кажуть, ще Йосип Сталін, вислухавши доповіді своїх підлеглих про стратегію розвитку вугільних підприємств Донбасу, категорично заявив: «Видобуватимемо вугілля з глибин. Усе, що лежить близько поверхні… вважати стратегічними запасами!» Відтоді так і повелося — розроблялися енергетичні вугільні пласти, які залягають на великій глибині. І якщо для економіки колишнього Радянського Союзу вартість видобутого в Донбасі вугілля принципового значення не мала, то економіка незалежної України була вже не в змозі «спонсорувати» таку надпередбачувану хазяйновитість — великі витрати на технологічні особливості видобутку вугілля, утримання технічного парку шахт, соціальної сфери та деякі соціально-економічні нюанси стали вироком для більшості вуглевидобувних підприємств Донбасу. «Адміністративний саботаж», що триває уже впродовж кількох років, лише погіршив економічне становище у вугільній галузі, а реально загрозливі наслідки для соціумів вугільних регіонів ще тільки належить пережити…
Найяскравішим прикладом згубних наслідків непродуманих рішень про закриття шахт Луганщини є місто Брянка. Ще за часів генеральних секретарів ЦК Брянка була одним зі зразково-показових «полігонів» шахтарської праці — практично, місто-супутник Стаханова, Брянка не могла не брати «прикладу героїчної інтенсивності праці». Тим паче що й фактом надбання статусу міста Брянка все-таки була зобов’язана саме розвитку вугільної галузі.
Десятки шахт, що прохромили своїми стволами земну кору на майже кілометрові глибини, змусили відступити від поверхні грунтові води — висохли болота, які були невід’ємним атрибутом цих місць багато сотень років. Потужні насоси численних шахт без особливих зусиль відкачували з глибин тисячі кубометрів підземних вод щогодини… Та настала незалежність. Авторитет шахтарської праці «девальвував» під тиском прагматичності стурбованих майбутнім країни членів українського уряду — «відійшли в інший світ» практично всі вугільні підприємства регіону. Стаханов, який дав старт не зовсім зрозумілому нинішньому поколінню трудовому почину, втратив усі свої шахти. Місто Брянка теж стало заручником геополітичної гри — із восьми шахт закриті шість, ще одна доживає віку. І якщо в Стаханові альтернативних вугільним підприємств виявилося достатньо для того, щоб місто не відчувало виробничої абстиненції, то в сусідній Брянці практично весь міський промисловий потенціал базувався виключно на вугільній галузі. У зв’язку з цим майбутнє міста перебуває під великим запитанням. І останнім часом до дедалі глибшої соціально-економічної депресії, що паралізувала місто, додалася нова напасть — очікування екологічної катастрофи.
Наказом від 17.04.2000 р. № 22 Мінпаливенерго України вирішило закрити чергову шахту Брянки, «Краснопільську», у 2001 році. Розробити проект ліквідації шахти було доручено інституту «Луганськдіпрошахт». А оскільки на дев’ятому році побудови незалежної держави вже був напрацьований досвід із закриття підприємств, то й ця пропозиція міністерства не викликала якихось ускладнень під час розробки проекту — розрахунок проекту виконали відповідно до типових вимог, за шаблоном.
Але вже через кілька місяців з’ясувалося, що загальна ситуація в гідро-геологічних умовах Брянко-Стахановського регіону кардинально змінилася: ліквідація сьомої з восьми шахт за три роки внесла невраховані у проекті глобальні зміни в підземні «комори». Адже шахти Донбасу мають між собою аеродинамічний та гідравлічний зв’язок, тобто є єдиною гірничо-геологічною системою. Донбас, по суті, — одна з найбільших техногенно-геологічних систем. Фізична ліквідація шахт призвела до того, що підземні води стали повертатися на поверхню. У зв’язку з цим у складній ситуації опинилося ТОВ ПП «Карат», яке викупило частину шахти «Краснопільської», щоб продовжити видобуток вугілля (мабуть, не маючи можливості вникнути в «повний розклад» геоособливостей шахти). І вийшло так, що сьогодні «Карат» перетворився на регіональну водокачку. Відкачуючи воду з уже наполовину затопленої шахти й видобуваючи вугілля на верхніх горизонтах, підприємство відчуло загрозу, що виходила з надр: виробки «Краснопільської» прийняли близько 5 млн. кубометрів підземних вод, і цей процес розвивався з катастрофічною швидкістю. Незабаром розмови про рентабельність видобутку втратили будь-який сенс — близько 80% собівартості видобутого вугілля становила оплата електроенергії, яку споживали водовідкачувальні насоси. А жителі Брянки й навколишніх селищ уже виявили у своїх підвалах воду. Деякі ділянки міської території стали знову називатися «мочаками». Міська громадськість, помітивши негаразди, почала бити на сполох…
Після проведеної у вересні 2003 року технічної наради на тему «Оцінка впливу на навколишнє середовище» фахівці дійшли висновку, що в разі невжиття заходів з ліквідації допущених при закритті шахт регіону прорахунків місту загрожує затоплення близько 200 га територій, зокрема затоплення понад 550 житлових будинків, 13 промбудівель, понад 400 дачних ділянок, великої кількості інженерних комунікацій і водоканалізаційних споруд. У зоні можливого затоплення опиняться залізнична магістраль, цвинтарі, очисні споруди. Вже нині перші ознаки грядущої катастрофи — повернення підземних вод — виявляють у підвалах своїх будинків і жителі Південного мікрорайону Стаханова, і жителі сусіднього з Алчевськом адміністративного селища.
Жителі самої Брянки вже практично канонізували діяльність ТОВ ПП «Карат», яке, попри фінансовий тягар оплати електроенергії за перекачування підземних вод усього регіону, не згорнуло поки що своєї діяльності. Проте здоровий глузд підказує, що така «добродійність» приватного підприємства не триватиме вічно — рано чи пізно питання доцільності подальшої господарської діяльності порушать якщо не самі власники підприємства, то, можливо, його кредитори. І тоді місто сповна зможе відчути всі наслідки закриття шахт регіону.
Зо два десятки громадських організацій і політичних партій Брянки, забувши про «статутні» суперечності титульних ідеологій, пішли у спільну атаку на вищі відомства й міністерства, засипаючи їх купою запитів та звернень, проте так і не зуміли за останніх півтора року «пробити» стіну нерозуміння. Міністерство палива і енергетики, наприклад, в одному зі своїх листів «роз’яснило», що оскільки на ліквідованій шахті «Краснопільська» верхній горизонт був викуплений ТОВ ПП «Карат» і ним експлуатується, то й усю відповідальність за геоекологічні наслідки теж несе це підприємство. Мабуть, так і мало бути, але, з огляду на те, що в п’яти сусідніх шахтах відкачувальні насоси були фізично ліквідовані, а підземні води, скориставшись геологічними розламами, за принципом сполучених посудин затопили всі пустоти й вийшли до поверхні, створивши реальну загрозу підтоплення, то навряд чи це можна назвати «внутрішньою справою приватного підприємства», — це загроза регіональної екологічної катастрофи. І, напевно, лише моральна відповідальність власника ТОВ ПП «Карат» перед земляками змушує його «ще трохи почекати» із припиненням нерентабельного видобутку вугілля. А ось працівники міністерства поки що тільки вдосконалюються у складанні «обгрунтованих відповідей».
У річку Лозова, яка тече через Брянку, постійно зливалися підземні води, відкачувані з сусідніх шахт. Річка замулилася відходами вугільного виробництва. У ліквідованих шахтах спорудили природні водоскиди — з повністю затоплених шахт вода самозливом скидається в річку. А тут ще й «Карат» викачує майже 1500 куб. метрів води на годину. Взагалі, русло річки не може впоратися зі збільшенням навантаження, — річка не вміщає всього обсягу води, що скидається. Міська громадськість порушує питання фінансування очищення й поглиблення русла річки Лозова. З надр Мінпаливенерго приходить відповідь, що в засміченні річки ймовірно також винні (у таких-то відсоткових співвідношеннях) й інші, невугільні підприємства міста, у зв’язку з чим, посилаючись на постанову Кабміну від 15.02.2002 № 160, міській раді велять шукати гроші самостійно. І це при тому, що бюджет міста повністю дотаційний! Невеличкі суми все-таки були вишукані облдержадміністрацією і народними обранцями від Луганщини. Та все це — крапля в морі. Місту необхідна чітка відповідь: продовжувати боротися з підземними водами чи евакуювати деякі райони. На все це потрібні гроші, а це означає, що хтось із «батьків нації» має нарешті прийняти конкретне рішення.
Після Артемівська й Новобогданівки вже якось по-особливому сумно сприймаються будь-які «рухи» громадськості, спрямовані на привернення уваги керівництва країни до будь-яких проблем і «суфлірування» варіантів їх розв’язання. З одного боку, протеговані у владу персони особливо ефектно виглядають на тлі масштабних державних НП. З іншого боку — цілком логічно напрошується запитання: чому в злиденній Україні нечасто знаходяться кошти на запобігання таким катастрофам, але майже завжди вишукуються суми, які набагато перевищують потрібні, для усунення наслідків парадоксальної глухоти «слуг народу»? Чи не тому, що буденна робота керівників відомств менш помітна й не викликає бажаного визнання, і постать тріумфатора-рятівника необхідно піднести на п’єдестал людського нещастя?
Наближення виборів може благотворно позначитися на вирішенні деяких питань ряду проблемних міст — «розм’якшений» депресивністю електорат — особливо поступливий «матеріал», і подальшим розвитком подій у цілому регіоні можна буде керувати зі спритністю Коперфільда…