Стану справ навколо Таврійського гірничо-збагачувального комбінату (ГЗК), наш тижневик приділяв увагу неодноразово. Розташованому в Запорізькій області підприємству так і не вдалося розгорнути свою діяльність на повну потужність. У середині 90-х його визнали нерентабельним і ліквідували відповідно до постанови Кабміну. Хоча поклади Великотокмацького родовища марганцевих руд оцінювалися 1,5 млрд. тонн, із єдиною введеною в дослідно-промислову експлуатацію шахтою ГЗК вчинили по-варварськи. Мовою офіційних документів її піддали «мокрій консервації». А простіше кажучи — шахту затопили.
Це бумерангом вдарило по життю гірничого селища Степногорськ, яке, будучи монопрофільним населеним пунктом, втратило засоби до існування, а більша частина з майже 6 тис. його мешканців — роботу.
Протягом декількох років усі спроби вирішити проблему Степногорська залишалися безуспішними. Зрештою, влада змушена була визнати очевидне: рішення про ліквідацію комбінату було помилковим. Як водиться, про його ініціаторів вважали за краще не говорити, посилаючись на те, що, мовляв, немає сенсу ворушити минуле, головне зараз — відродити комбінат. Однак про самостійне поновлення видобутку руди не могло бути й мови. Після рішення про закриття комбінату шахтне устаткування демонтували й вивезли, а всі хоча б трохи цінні залишки «підмели» любителі брати те, що погано лежить. Одним словом, для осушення шахти, її ремонту, монтажу устаткування та початку видобутку були потрібні чималі кошти, які зміг би знайти лише зацікавлений інвестор. Бажаючих, на жаль, тривалий час не знаходилося. Напевно, тому з неприхованим ентузіазмом місцева влада поставилася до пропозиції донецької фірми «Візаві» реанімувати шахту. Причому Костянтинівський металургійний завод із задоволенням зайнявся б переплавкою видобутої руди. Було створено ЗАТ «Стептехсервіс», засновниками якого крім згаданої фірми стала держава, чий внесок склали основні фонди ліквідованого ГЗК. Новоявлені господарі отримали земельний відвід, однак розпочати роботу так і не змогли, оскільки не мали головного — ліцензії на користування надрами. І отримати її, судячи з негативних відгуків регіональних підрозділів Мінекології та Держнагляду з охорони праці, було непросто. Тим більше, що в статуті «Візаві» гірничовидобувна діяльність не була передбачена. Може, згодом формальності з ліцензією могли бути залагоджені. З надією на це донеччани і зайнялися вирішенням проблеми, одночасно ведучи підготовчі роботи на ГЗК. Але в середині минулого року степногорською шахтою зацікавився Запорізький феросплавний завод. На відміну від конкурента, статут заводу передбачав гірничовидобувну діяльність. Дуже оперативно, посилаючись на підтримку Мінекології, Держкомпромполітики, Мінпраці та соцзахисту, ЗФЗ уже на вересень минулого року отримав дві ліцензії — на користування надрами й експлуатацію родовища. У результаті навколо ГЗК склалася тупикова ситуація, за якої жоден із претендентів не міг приступити до роботи: власником шахти виступала фірма «Візаві», а ліцензію на право видобутку мав феросплавний завод.
На перший погляд, конфлікт, що виник, був явно надуманим. Адже Великотокмацьке родовище настільки багате, що його запасів цілком вистачило б не те що для двох, а ще кількох претендентів. Тому, здавалося б, не складало особливих труднощів розділити шахтне поле між бажаючими або ж надати їм можливість спільними зусиллями відродити шахту і вести видобуток руди. Однак про це потенційні інвестори і слухати не хотіли. У чому полягала причина — зрозумілої відповіді немає, на жаль, і досі. Залишається припустити, що біля витоків протиріч лежить приналежність претендентів до двох потужних фінансово-промислових угруповань — концерну «Індустріальний союз Донбасу» і промислово-інвестиційного консорціуму «Металургія», які, м’яко кажучи, симпатій один до одного не відчувають. Напевно, через це спроби обласної влади досягти компромісного варіанта розв’язання проблеми не принесли успіху. Залишався один вихід — оголосити конкурс. Саме так і вчинило Міністерство екології та природних ресурсів України, запропонувавши наприкінці травня всім бажаючим змагатися за ліцензію на видобуток марганцевої руди в Степногорську. Від потенційних претендентів було потрібно до 2 липня подати заявки з тим, щоб тендерна комісія визначила найкращі варіанти.
Майже місяць цей варіант розв’язання протиріч ні в кого не викликав заперечень. Однак 20 червня заступник глави Запорізької обладміністрації Володимир Пікінер заявив, що регіональна влада не зацікавлена в проведенні конкурсу. Основною мотивацією такого рішення було побоювання, що результат конкурсу виявиться оскарженим учасниками, а це призведе до неминучих судових позовів. Що ж, з урахуванням скандального досвіду недавнього конкурсу з продажу пакету акцій Запорізького алюмінієвого комбінату запропоновані облдержадміністрацією запобіжні заходи, мабуть, небезпідставні. Втім, трохи дивним був аргумент запорізької влади про те, що претендентами на участь у конкурсі можуть виступити «і треті, і четверті сторони». Що ж поганого в тому, що коло претендентів розшириться? Адже це спричинить загострення конкуренції, що дозволяє максимально задовольнити і державні інтереси, і потреби покинутого напризволяще гірничого селища. Але, виявляється, на цей рахунок обласна влада має сильний козир. За її словами, у ході проведених протягом місяця переговорів між конкурентами нарешті намітилося порозуміння. Вони зійшлися на попередній згоді про спільну експлуатацію ГЗК. Тож позиція обладміністрації цілком логічна — як то кажуть, краще вже синиця в небі...
І все б нічого, ось тільки ця орнітологічна схильність у спробах вирішити економічні протиріччя, як виявилося, таїть у собі загрозу вкотре відсунути вирішення проблеми на невизначений час. За тиждень після оприлюднення обласною владою своєї позиції щодо конкурсу по ГЗК стало відомо, що обидва претенденти дружно відклали ухвалення рішення про можливу спільну експлуатацію комбінату на два тижні. Саме на той період, коли має відбутися конкурс, який, судячи з усього, солідарно суперечить інтересам претендентів. І тому мимоволі напрошується висновок, що питання про відродження Таврійського ГЗК, інтереси Степногорська ще довго можуть залишатися без відповіді.