Для Тернопілля, що плентається у хвості іноземних капіталовкладень і хворіє на масове безробіття, потужні фінансові вливання у виробництво були б вельми доречними. За даними Держкомстату, на 1 жовтня минулого року в економіку області вкладено лише 60,9 млн. дол. прямих іноземних інвестицій. Ці цифри не витримують порівняння із показниками сусідніх областей. Наприклад, у різні галузі господарства Хмельниччини залучено майже 137 млн. дол., Рівненщини - 266,6 млн., Прикарпаття - 399,6 млн. дол.
А можливості для інвестування у Тернопільській області чималі. Тут не бракує мінеральної сировини: лікувальної води, пісків, піщаного каменю, суглинків. А розвідані запаси гіпсів у семи родовищах оцінюються у 45 млн. тонн. Однак бажання місцевої влади та громад сприяти розробці корисних копалин нагадує приказку - і сюди гаряче, і туди боляче.
У селі Бертники, поблизу райцентру Монастириська, виявлено значні запаси цементної сировини (вапняку, глини, суглинків) загальнодержавного значення. Лише запаси глини сягають 16% загальноукраїнських. Цінність цієї сировини у тому, що її можна використовувати для будівництва житлових і виробничих об’єктів, автодорожнього покриття та злітно-посадкових смуг аеропортів.
Бертниківське родовище було розвідано ДГП «Західукргеологія» ще у 1978-1986 роках, запаси затверджені в обсязі 97 тис. тонн. Їх вистачило б на півстоліття розробки. І глибина залягання доступна - на рівні восьми метрів.
Саме тому наявність сировини для виробництва цементу високої міцності (марки 500 і вище) і почала в останні десятиліття приваблювати на Тернопілля іноземних інвесторів. Мету вгадати легко - видобувати цементний матеріал і збудувати поблизу родовища великий цементний завод.
На сьогодні переговори про доступ до надроносних земельних ділянок проводять дві компанії з іноземним капіталом. Їх назви обласна влада надійно засекретила, очевидно, побоюючись навали конкурентів. Орієнтовний обсяг інвестицій у розробку родовища та будівництво потужного підприємства, згідно з цими проектами, коливається від 200 до 400 млн. дол. Потужний цементний завод міг би забезпечити роботою кілька сотень людей.
Однак суспільна вигода так і не вийшла за межі віртуальної реальності.
Ще наприкінці 1990-х років місцевий колгосп провів розпаювання землі, отримавши державний акт на право колективної власності на землю. Було затверджено списки людей, які мають право на земельну частку (пай). Процедура розпаювання правових сумнівів не викликала. У вересні 2002 року Бертниківська сільська рада прийняла рішення включити земельні ділянки і, зокрема, ті, під якими залягає цементна сировина (їхня площа - 62 гектари), до проекту поділу (паювання) земельних ділянок. Та оскільки земля з розвіданими надрами знаходиться поза межами населеного пункту і нею розпоряджається виконавча влада, то через рік схоже рішення прийняла Монастириська райдержадміністрація.
39 жителів села - пайовиків виготовили державні акти на право власності на ці земельні ділянки і передали їх в оренду сільськогосподарському підприємству та фермерському господарству.
Однак плата за 1,4-1,6-гектарну ріллю в межах 4-5 центнерів зерна на рік - занизька. І метикуваті селяни це чудово усвідомлюють. Тому, почувши про зацікавленість у приватних наділах із боку іноземних інвесторів, вони вирішили свою землю продати. Організатори такого процесу завжди знайдуться і будуть переконувати громаду, що можна добре поторгуватися.
Жителі села кілька разів влаштовували своєрідний земельний аукціон. Ціна стартувала від 7 тис. дол. за земельну ділянку, а зупинилася на позначці 25 тис. «зелених». І селяни програли: тодішні іноземні покупці підрахували, що купувати за такою ціною невигідно. А додайте сюди тривалий процес зміни цільового призначення землі, з траєкторією проходження від сільської ради до Верховної. Земля виходить золотою! Спакувавши валізи, представники великого бізнесу поїхали геть.
Місцева влада їхнім демаршем не особливо переймалася. Райдержадміністрація і райрада, які мали б думати про розвиток території, ініціативу втратили. Район продовжує задихатися від нестачі інвестицій. Смішно, що іноземці у його розвиток вклали менш як... 20 тис. дол.
У 2008 році Тернопільський міжрайонний природоохоронний прокурор Олег Галицький, діючи в інтересах Тернопільської облдержадміністрації, звернувся до окружного адмінсуду. Його вимогою було скасувати згадані документи, прийняті Бертниківською сільською радою та Монастириською райдержадміністрацією. Підстави? Кодекс про надра України гласить: «Надра є виключною власністю народу України і надаються тільки в користування» (ст. 4), тобто не підлягають приватизації.
Суд позов задовольнив. Але мешканці села та сільська рада оскаржили постанову. Вони посилаються на те, що право власності громадян поширюється тільки на передані їм земельні ділянки, а не на надра. Адже надра, згідно з тим же кодексом (ст. 1), - «це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння». І немає іншого спеціального закону, який розділяв би землю та надра під нею і забороняв би приватизовувати такі земельні ділянки.
З моменту подання скарги минуло близько року, але Львівський апеляційний адмінсуд, на жаль, не розглянув її й досі.
Загалом, правову колізію можна розв’язати в інший спосіб. Уже майже рік, із 15 грудня 2009 року, діє Закон «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності». Законодавці надали право органам виконавчої влади та місцевого самоврядування викуповувати земельні ділянки для розміщення та обслуговування об’єктів, пов’язаних з видобутком корисних копалин. А для тих, які мають загальнодержавне значення, передбачено, як виняток, примусове відчуження за рішенням суду.
Викупна ціна, як записано в законі, повинна включати вартість ділянки, збитки, завдані власникові внаслідок її викупу, та втрачену вигоду. І має вона визначатися на підставі експертної оцінки, а не просто кадастрової. А Кабміну належить передбачати певні кошти для цих потреб у держбюджеті. Тоді люди, в яких викуповують земельну ділянку, краще усвідомлять оту «суспільну необхідність» і не протестуватимуть грізно, як це бачимо останнім часом поблизу Львова. Бо там влада викуповує у громадян землю для будівництва доріг, паркінгів, пов’язаних із підготовкою та проведенням Євро-2012, за сміховинно низькою ціною - 625 гривень за сотку.
У тому, що судова тяганина найближчим часом завершиться і «цементний» інвестор на Тернопілля таки прийде, впевнена обласна влада. Вона готова створити комісію, яка вивчить проекти двох інвесторів і особливо те, як кожен із них розв’язуватиме екологічні проблеми району, бо місцеві жителі особливо бояться екологічних катаклізмів. У кожному разі, економічну вигоду не можна протиставляти інтересам громади.
Не менш депресивним є й інший район - Підгаєцький. Коли були написані ці рядки, він залишався єдиним в області, де втратили силу всі ліцензії на розробку родовищ корисних копалин. Недавно у село Носів зайшла одна з фінських компаній. Попередньо пробуривши дослідні свердловини (ну, потрібно ж переконатися, чи є сировина!), фірма отримала ліцензію на геологічне вивчення 36-гектарного родовища вапняків, які використовуються у будівництві та сільському господарстві.
Фіни зареєстрували в районі своє перше в Україні підприємство і готові вкласти в освоєння родовища 20 млн. грн. Щоб у перспективі експлуатувати його і побудувати завод з виробництва вапнякових матеріалів. Але частина громади села активно протестує проти майбутньої розробки родовища та будівництва заводу. Мешканці бояться, що в результаті робіт вапнякова гора накриє городи та кладовище, а виявлені підземні води підійдуть близько до поверхні і підтоплять село.
Чи й справді є підстави для тривоги, має підтвердити чи спростувати подальша геологорозвідка. Та у страху очі великі. Люди не хочуть бачити поблизу села вапняковопереробного заводу. На їхню думку, населений пункт тоді накриє хмара пилу та інших шкідливих викидів.
Сумніви в великій екологічній шкоді від таких проектів намагається розвіяти фахівець - начальник державного управління охорони навколишнього природного середовища в області Орест Сінгалевич:
- Проекти проходять жорстку експертизу: екологічну, санітарно-епідеміологічну та інші. Інвестор знає екологічну політику держави, тенденцію до збільшення плати за шкідливі викиди, інакше йому буде просто невигідно виробляти кінцеву продукцію. Міністерство екології та природних ресурсів планує оголосити конкурс на розробку родовища цементної сировини у Бертниках. Але позиція нашого управління така: інвестор має бути зареєстрований в області і сплачувати тут більшість податків. Бо коли на території області з’являться великі заводи, ми матимемо більше коштів для вирішення важливих екологічних проблем, наприклад реконструкції каналізаційно-очисних споруд. Нарешті, Тернопільщина першою серед областей України розробила концепцію розвитку екологічної мережі, яка пов’язана з європейською. І використання надр на згаданих територіях не йде в розріз із цією концепцією.
Поки питання про корисні копалини та інвестора залишалося на Тернопіллі відкритим, не дрімали сусіди. Влада Івано-Франківщини вже встигла переманити фінську компанію у свою область. Іноземці побудують вапняковопереробний завод на Прикарпатті, поблизу Галича. Що ж, маємо добрий урок: сидіти у гордій самотності, упиваючись мріями про екологічно чисте довкілля, - це день позавчорашній.