Повзучий рядок зі словами «потрібні кваліфіковані спеціалісти» сьогодні майже не сходить із харківських телеекранів. І коли недавно говорили про потребу в юристах, економістах, менеджерах, то сьогодні Харків, наприклад, шукає спеціалістів для промисловості. У дефіциті — токарі, фрезерувальники, слюсарі, електрики, технологи, інженери.
Тривалий час харківська індустрія перебувала в щонайглибшому спаді. Спочатку «трусило» військово-промисловий комплекс, який у перші роки незалежності України залишився без російських замовлень, потім один за другим почало «лихоманити» машинобудівні підприємства. Спад виробництва можна назвати безпрецедентним: якщо говорити про сьогоднішні обсяги виробництва, то вони становлять лише 60% продукції, виробленої 1990 року. Фахівці підрахували: щоб надолужити згаяне, харківським підприємствам треба не менше трьох-чотирьох років нарощувати обсяги виробництва по 12—14%.
За минулі роки харків’яни втратили інтерес до промислових підприємств. Зупинення заводів, затримки з виплатою зарплати призвели до відпливу кадрів. Багато вчорашніх учених, конструктори, технологи, робітники пішли на ринки.
Торік обсяги промислового виробництва в області зросли на 16,7%. За результатами чотирьох місяців 2002-го цей показник удвічі вищий, аніж у цілому по Україні. Збільшилися обсяги і... знадобилися кадри. Леонід Рубаненко, голова Харківської обласної організації роботодавців, зазначає:
— Десять років цим питанням не займалися, оскільки не було особливої потреби. Спочатку нестача кадрів компенсувалася шляхом переманювання фахівців з одного підприємства на інше. Скажімо, гірше працював завод тракторних двигунів або не працював «Серп і молот» — кадри йшли на завод ім.Малишева. Однак сьогодні з цих заводів відпливу робітників немає.
Першим із нестачею кадрів зіштовхнувся свого часу, отримавши пакистанський контракт, завод імені Малишева. Спроба повернути своїх спеціалістів із ринку закінчилася нічим — люди не пішли навіть на добре оплачувану роботу. Стало зрозуміло — той, хто хоч трохи попрацював «на вольниці», на завод, де жорсткий режим і дисципліна, вже не повернеться.
Не акцентуватиму увагу на тому, що ринки так і не почали працювати цивілізовано. Суть в іншому: на підприємства не повернуться не лише спеціалісти, котрі звідти пішли, а й їхні діти. Завдання сьогодні — не дати молодим дійти до базару. У Харкові близько 30 вузів, але чи затребувані їхні випускники, чи знають вони, який відсоток працює за фахом? Поки що між навчальними закладами і підприємствами стоять базари.
Харкову потрібні не просто спеціалісти, а спеціалісти високого класу, приміром, якщо це слюсар-ремонтник чи інструментальник, то п’ятого або шостого розряду. Якщо технолог і інженер, то добре підготовлений, який не лише знає теорію, а й вміє застосовувати свої знання на практиці, розуміється на хитросплетіннях нинішньої економіки. А таких спеціалістів за рік-півтора не підготуєш.
Генеральний директор АТ «Турбоатом» Анатолій Бугаєць задоволений: заводу певною мірою вдалося зберегти основний кістяк інженерів, конструкторів, технологів, економістів, а найголовніше — робітників, хоч їх чисельність і зменшилася, порівняно з колишніми часами. Однак...
— На жаль, іде процес старіння. В усіх ЗМІ даємо оголошення, що потрібні спеціалісти з виплатою пристойної зарплати, хорошими умовами праці. Проблема кадрів на турбінному заводі була завжди. У турбобудуванні кадри — це особлива стаття: щоб навчити кваліфікованого робітника, треба, щонайменше, п’ять-сім років. Дає збій система підготовки кадрів — колишні профтехучилища не готують їх, тому доводиться покладатися на власні сили (на заводі є спеціальний відділ підготовки кадрів, програми навчання). Щоб утримати кваліфікованих інженерів, працюємо з низкою вузів: політехнічним, інженерно-економічним, авіаційним.
Генеральний директор ХТЗ Петро Тодоров переконаний: державна система профтехосвіти має насамперед готувати фахівців для держпідприємств, а потім уже для комерційних структур:
— Акцент потрібно зробити на тісний зв’язок із заводами. Підприємство має чітко замовляти спеціалістів. Щоб якось прив’язати людей, підготовку треба вести на його базі. На ХТЗ є своя специфіка. На відміну від багатьох підприємств, нам потрібні спеціалісти в ливарні цехи, а це взагалі питання питань. Закінчуючи ГПТУ, хлопці йдуть в армію. І навіть якщо підприємство витрачає якісь кошти, підтримуючи цю підготовку, воно нічого не одержує — після служби хлопців уже не знайдеш. Раніше робітники йшли в ливарний цех, бо знали, що їхня зарплата на 20—25% вища, ніж у механічних, що на п’ять—десять років раніше підуть на пенсію. Колись ця пенсія давала можливість жити, тепер вона нікого не спокушає. Переваги, які були в ливарних цехах, сьогодні втрачені. А без них залучити людину на роботу туди дуже складно.
На «ФЕДі», як і на турбінному, є свій центр підготовки кадрів, заводчани тісно співробітничають із вищими навчальними закладами, технікумами й училищами. Безпосередньо на підприємстві створено три кафедри вузів — ХПІ, авіаційного й інженерно-економічного інститутів. Валерій Фадєєв, головний інженер цього підприємства, розповідає:
— На заводі є можливість вести студента з першого курсу до випуску, а отже, й отримати потрібних фахівців. У нас комплект кадрів, нестачі немає, хоча теж є проблема підготовки токарів, фрезерувальників, слюсарів. Ми готуємо спеціалістів на майбутнє, хочемо розширювати виробничі потужності. Рівень підготовки високий.
Недавно наше підприємство і політехнічний університет відвідали американці, маючи на меті поділитися досвідом підготовки кадрів. Ознайомившись із нашими програмами, вони були здивовані — по суті, вони збіглися з американськими. У нас розроблено систему підготовки кадрів, кожен інженер, за умови виконання поставлених перед ним завдань, знає свій темп професійного зростання, яку службову сходинку займе через рік, п’ять, десять років. Можливості для зростання є. Приміром, торішній випускник ХПІ, попрацювавши рік інженером, став заступником начальника цеху. Середній вік спеціалістів-керівників, начальників цехів — 35 років. На заводі хороший соціальний захист молодих кадрів. Ми виділяємо безкоштовні путівки, використовуємо разові доплати за житло (якщо це іногородній), за проїзд, харчування, граємо за кошти підприємства весілля — цього року їх було вже два. Ці соціальні програми залучають молодь. Середня зарплата на підприємстві близько 500 гривень, однак деякі інженери та робітники одержують і по 900, і по 1000.
Міф про те, що на харківських заводах не платять, потроху відходить у минуле. Якщо взяти середню зарплату ряду підприємств на початок нинішнього року, то в еквіваленті повної зайнятості вона така: «Світло шахтаря» — близько 700 грн., ХДПІ, «Потенціал» — понад 500 грн., до рівня 500 грн. наближаються і «Південкабель», «Автрамат», «Метизний завод», «Зміївметалосервіс», автогенний завод, ВАТ «Конектор» та інші. Середня зарплата, звісно, не відбиває реальних зарплат; спеціалісти одержують удвічі, а то й утричі більше, та як бути з початківцями? Ось думка з цього приводу Леоніда Рубаненка:
— Зарплата у спеціаліста-початківця 300-400 грн. Звісно, цього замало, але якщо провести паралель із минулим — це можна порівняти з кінцем 80-х. Тоді випускники вузів, прийшовши на підприємство, теж шукали приробіток, стаючи іноді за вільний верстат. Приклади харківських заводів свідчать: у молодих спеціалістів є перспектива кар’єрного зростання, а отже, й матеріального: майстер, інженер, начальник цеху чи відділу — сьогоднішня ситуація на ринку праці така, що вчорашній випускник вузу може пройти ці сходинки дуже швидко і, скажімо, у 27 років стати головним інженером стабільно працюючого підприємства. Приватне підприємство в матеріальному плані може іноді запропонувати більше, але зробити кар’єру там проблематичніше. А в цілому, з огляду на зростання конкуренції, якщо купити палатку, взяти в батьків стартовий капітал і починати підприємницьку діяльність — чи прийти на завод, то зарплата майже на одному рівні.
Сьогодні досвід стабільно працюючих підприємств, таких як «Турбоатом», ДП ХМЗ, «ФЕД» і низки інших, свідчить: проблема нестачі кадрів пов’язана навіть не з зарплатою, а з фізичною відсутністю спеціалістів узагалі. Останнім часом втрачено школи підготовки кадрів як на підприємствах, так і в профучилищах. Втрачено зв’язок із виробництвом і в багатьох технічних вузів.
У міру економічного зростання дефіцит кадрів загострюватиметься не лише на машинобудівних підприємствах. Вже сьогодні можна почути нарікання на нестачу кваліфікованих технологів у переробній промисловості та поліграфії, інженерів і майстрів у будівельних компаніях. В оголошеннях поруч зі словами «потрібні спеціалісти» дедалі частіше з’являється рядок — «у зв’язку з розширенням виробництва».