Заборгованість по виплачуванні заробітних плат для Запорізької області, як, утім, і для інших, залишається однією з найгостріших і хронічно нерозв’язних соціальних проблем протягом кількох останніх років. Проте донедавна місцева влада звертала на неї увагу переважно лише в тій частині, коли справа стосувалася ставок працівників бюджетної сфери. В інших же випадках натяк на невдоволення гасився непорушним аргументом: ваше підприємство самостійне — от самі свої проблеми й вирішуйте.
Подібний аргумент хоча й не був позбавлений логіки, все ж містив у собі неабияку частку лукавства. На той час самостійність більшості перетворених на акціонерні товариства держпідприємств була швидше ілюзорною, ніж фактичною, оскільки основним власником у них, як і раніше, була держава. Проте влада переважно не звертала на це уваги, поки в місцеві бюджети закладалася «частка мала» податку на прибуток підприємств. Однак коли стовідсоткові надходження від податку на прибуток були закріплені за центром, регіони стали відразу ж по-іншому ставитися до проблеми заборгованості по заробітних платах. Інакше просто й бути не могло, якщо надходження в обласний бюджет на дві третини складаються з прибуткового податку, тобто податку на зарплату. І що принципово важливо — на фактично видану, а не формально нараховану.
— Надання регіонам можливості формування своїх бюджетів за рахунок прибуткового податку є дійовою формою зближення інтересів місцевої влади й громадян, — вважає голова Запорізької облдержадміністрації Олексій Кучеренко. — Принаймні населення тієї або іншої території зможе усвідомити, що його життєвий рівень прямо залежить від того, наскільки ефективно працює влада на місцях.
Поки що немає особливих підстав стверджувати, що дана ідея оволоділа широкими масами. Однак те, що нею переймається місцева влада, уже важливо. Підсумки минулих років наочно продемонстрували, наскільки згубним для області є нагромаджений борг по заробітній платі, що становив до початку 2000-го в цілому по народногосподарському комплексу близько 242 млн. грн. Це спричинило скорочення купівельного попиту і, в остаточному підсумку, зменшило дохідну частину обласного бюджету на 4 млн. грн.
Обласній владі не залишалося нічого іншого, як терміново вжити заходів по подоланню несприятливих тенденцій. З ініціативи обладміністрації був розроблений графік повного погашення заборгованості, який керівники підприємств-боржників зобов’язалися виконати до кінця 2000 року. Почасти позитивні зрушення намітилися, але в цілому проблема актуальності не втратила — до середини листопада загальна сума боргу зменшилася лише на третину. Це явно вказувало на те, що про виконання графіка під кінець року не може бути й мови. Та й самий механізм його реалізації, який ввели в практику підприємства, виявився, м’яко кажучи, неприйнятним. Майже 10 відсотків від фактично виплаченої зарплати (105,5 млн. грн.) становили бартер і натуроплата. Природно, при цьому платіжні доручення на сплату прибуткового податку були направлені на картотеку, внаслідок чого дебіторська заборгованість місцевих бюджетів збільшилася на 21 млн. грн. Це змушувало дати більш реалістичну офіційну оцінку випереджаючим темпам промислового виробництва у регіоні, що колись поціновувалися як безсумнівні досягнення.
— Приріст валової продукції в економіці області за 11 місяців становив 19,4 відсотка, але це не вплинуло на зростання добробуту працюючих, — зазначив на одній із недавніх нарад О.Кучеренко. — Спостерігається дуже небезпечна тенденція, коли зростання заробітної плати суттєво відстає від темпів приросту промислового виробництва. І попри те, що з початку 2000 року номінальна зарплата збільшилася на 22 відсотки, її реальна сума зменшилася на 6 відсотків.
За темпами економічного розвитку Запоріжжя традиційно займає одне з провідних місць у країні. Насамперед це зумовлено високим рівнем промислово-виробничого потенціалу: у регіоні налічується близько 350 крупних підприємств — в основному, чорної та кольорової металургії, електроенергетики, машинобудування і харчопрому. Високі заробітки на них і дозволяють області займати друге місце в країні за рівнем середньомісячної зарплати. Приміром, у жовтні вона становила майже 316 грн., перевищивши середньоукраїнську на 20 відсотків. Проте за узагальненим показником криється дуже серйозна соціальна проблема — так званої галузевої диференціації номінальної зарплати, коли заробітки на одних підприємствах перевищують середньообласний рівень у 1,7—3 рази, а на інших — менше його на третину, а то й наполовину. А якщо взяти до уваги, що за 11 місяців минулого року індекс роздрібних цін на споживчі товари в торговельній мережі збільшився майже на 20 відсотків, а на платні послуги населенню — на третину, стає очевидно, що інфляція дає фору зростанню заробітків. І навіть на тих підприємствах, де матеріальну винагороду за працю прийнято вважати відносно високою, насправді ситуація не така вже й благополучна. Скажімо, середні заробітки на запорізьких підприємствах чорної металургії перевищують 700 гривень. Проте питома вага зарплати в структурі собівартості продукції, що випускається, як і раніше, залишається мізерно малою — близько 5 відсотків. Тоді як у світі цей показник утроє-вчетверо вищий.
Отже, гідна винагорода за працю — це проблема не лише сьогоднішнього дня, а й майбутнього. В області усвідомлюють, що вона робить вирішальний вплив на економічний розвиток — адже не створивши платоспроможного споживача, марно сподіватися на вихід із кризи цілої низки галузей. Тому політика обладміністрації в цьому питанні зводиться не лише до вимоги регулярної виплати заробітної плати, а й до її підвищення, приведення у відповідність із мінімальним життєвим рівнем.
У принципі, механізми реалізації даного завдання лежать на поверхні. Виходячи з того, що основним джерелом підвищення зарплати є дохід, перед підприємствами ставлять завдання відмовитися від практики заниження цін на продукцію, реалізації її через будинки торгівлі або філії за собівартістю. Проте в рамках сформованих економічних реалій це може виявитися під силу і до смаку далеко не кожному. Адже сприятливий період для підприємств базових галузей, що мав місце з кінця позаминулого і протягом минулого року, на жаль, закінчився. Ціни на продукцію, що випускається, різко знизилися, а на енергоресурси і сировину — зросли. І це відразу ж позначилося на результатах господарювання. Якщо, приміром, протягом 10 місяців 2000 року прибуток «Запоріжсталі» обчислювався сотнями мільйонів гривень, то вже в грудні комбінат наблизився до нульового рівня рентабельності. А до підвищення зарплат це, природно, не спонукає.
Яким чином розв’яжеться конфлікт інтересів, що намітився, поки що можна лише припускати. Одначе те, що місцевій владі наодинці з ним не справитися — очевидно. Тому до рядів своїх союзників вона активно залучає профспілки, роблячи ставку на їхню роль у колдоговірному процесі, де умова підвищення зарплат повинна стати однією з основних.