Останні кілька років про Одеський припортовий говорять багато і часто. В основному списи ламаються в боротьбі за його приватизацію. Шоу вийшло яскраве, періодично виникаючі пристрасті кипіли в 2005—2006 роках на всіх рівнях. Усе-таки не щодо кожного заводу парламент долає президентське вето і врешті-решт забороняє приватизацію...
Проблеми самого заводу при цьому відійшли на задній план. Така байдужість пояснюється досить просто: на підприємстві все й так непогано.
В управлінні Фонду державного майна України нині залишилося 148 об’єктів. Лише кожне четверте з цих підприємств платить дивіденди, в основному на вельми скромні суми. Після приватизації «Криворіжсталі» цей бюджетний рядок доходів фактично присвячений двом підприємствам — «Укртелекому» й Одеському припортовому заводу: саме на них припадає 87% планових надходжень цього року. Одеситам доручили виконати майже третину «всеукраїнського» збору за статтею «дивіденди». Показник, який досить красномовно засвідчує і значення заводу, і якість управління ним...
Значення припортового для регіону переоцінити ще важче, особливо після того, як зупинився Одеський НПЗ, і показники роботи промисловості області «провалилися» майже на 20%.
За обсягами виробництва азотних добрив ОПЗ посідає друге, а за виробництвом аміаку й карбаміду — третє місце в Україні. Підприємство є містоутворюючим, забезпечуючи роботою близько чотирьох тисяч чоловік. Утім, берегти та плекати його за це ніхто не збирається. Навпаки, мало не весь минулий рік підприємство наполегливо намагалися порізати на шматки...
Територіально ОПЗ межує з морським торговельним портом Південний, через який і експортує свою продукцію. До складу заводу з моменту його створення входить термінал з перевалки аміаку потужністю 3,5 млн. тонн на рік і аміакосховище загальною місткістю 120 тис. тонн. Отож, у жовтні 2005-го з ініціативи Мінпромполітики пробивалося рішення про передачу цеху перевантаження аміаку підприємству «Укрхімтрансаміак».
Технологічно це руйнувало виробничий цикл, змушуючи Одеський припортовий нести додаткові витрати на створення резервуарного парку та підриваючи одну з основних його переваг — низькі витрати на транспортування.
Для вивчення питання про реструктуризацію створили робочу групу. Її висновки були взагалі-то проти «різунів». Експерти порахували, що ділити завод ані економічно, ані технічно недоцільно. Більше того, запропонована структура двох господарів на одному майданчику збільшує ризик техногенних катастроф. Висновки комісії лягли в основу прийнятого президентом України рішення про недоцільність поділу.
Утім, як у нас водиться, ідея щось порізати не вмерла й після цього. Улітку поточного року тодішнє керівництво Мінпромполітики бадьоро заявило про готовність знову запустити процес реструктуризації. Мотивувалося це просто зворушливо: завод дешевшає і невдовзі стане нікому не потрібний. Щоправда, відразу виникло запитання, а навіщо тоді ще більше знижувати його привабливість, чиновників не вельми непокоїло. За оцінками експертів робочої групи, витрати на реструктуризацію становитимуть приблизно 300 млн. дол. Очевидно, їх можна витратити й ефективніше.
Та й заклик негайно його продати кому завгодно звучав не надто переконливо: покупці мають звичку ретельно прораховувати ризики, і можливе зростання цін на сировину вони давно врахували.
Та й саме підприємство на банкрута не вельми скидалося. Торік його оборот становив 332,6 млн. дол., 89% продукції пішло на експорт. Чистий прибуток у 406 млн. грн. також досить непоганий для «нікому не потрібного» заводу.
Зі зміною Кабінету міністрів ідея нового запуску реструктуризаційного переділу трішки затихла. Нове керівництво Мінпромполітики наразі на «розчленування» не страждає. Принаймні публічно...
Проте прогнозувати винятково світле майбутнє заводу не варто, адже приватизація — далеко не єдина проблема. Нинішнього року різко зросла ціна на основну сировину для виробництва — природний газ. Причому вже очевидно, наступного року вона ще збільшиться і навряд чи востаннє...
Уже кілька років підприємство реалізує програму ресурсозбереження. У результаті нині воно найбільше підготовлене до зростання цін на газ. За оцінками експертів, для виробництва однієї тонни аміаку ОПЗ використовує 1100—1200 кубометрів газу, тоді як у середньому по галузі цей показник дорівнює майже 1500.
Однак резерви для зниження є. За оцінкою Мінпромполітики, середньоєвропейський коефіцієнт у перерахунку на одиницю продукції — близько 1000 кубометрів. Із урахуванням того, що ціни в нас усе-таки будуть європейські, модернізація гостро необхідна. Тим часом навіть досить скромна модернізація одного агрегату обійдеться в 20 млн. дол., хоча порівняно з наслідками реструктуризації — це й справді копійки...
Амбіційніші плани передбачають значно більші видатки. І з джерелами фінансування наразі не дуже зрозуміло. Приватизація найближчим часом явно малореальна, тим часом конкуренти чекати не збираються.
Російські колеги щороку вкладають великі гроші в реконструкцію своїх підприємств. Ми на цьому тлі явно відстаємо, а після підвищення цін на газ такий дисбаланс лише збільшиться. За оцінкою Спілки хіміків України, котра об’єднує виробників добрив, «збільшення ціни на газ із 95 до 135 дол. призведе до збитковості операцій з виробництва й експорту мінеральних добрив і поставить під загрозу існування хімічної промисловості України». Виробники звернулися до уряду з пропозицією зменшити ціновий шок для галузі. Зокрема, пропонується на законодавчому рівні ввести поняття «природний газ як сировина», скасувати двовідсоткову надбавку до тарифу на газ і звільнити споживачів такого газу від сплати податку на додану вартість.
У березні на зустрічі з керівниками хімічних підприємств Віктор Ющенко порадив не скаржитися на підвищення газових цін, а зайнятися енергозбереженням і енергозабезпеченням. Хіміки вийшли із зустрічною пропозицією не оподатковувати кошти, спрямовувані на здійснення реконструкції виробництв і впровадження енергозберігаючих технологій.
Нині уряд вивчає ці пропозиції і, очевидно, піде на певні поступки. Хоча навряд чи всі вимоги виробників буде задоволено. Швидше за все, потопаючих в основному переведуть на самообслуговування. Тим паче що рівень рентабельності галузі впаде в будь-якому разі. Питання лише — наскільки.
Завдяки проведеній реконструкції в Одеського припортового трохи більший запас рентабельності. Проте його слабким місцем є проблеми з фінансовими ресурсами.
Усі інші підприємства галузі або приватизовані, або реалізують спільні інвестпроекти. Одесити, як і раніше, перебувають у держвласності. Грошей на якісь глобальні проекти в бюджеті немає і не передбачається. Навпаки, держава сама не проти отримати щось від підприємства (що, власне, і підтверджується її дивідендною політикою). Ну і, звісно, податки і збори — торік вони досягли 521 млн. грн., причому частину ПДВ не повернули досі.
Для реконструкції ОПЗ розроблявся і варіант створення спільного підприємства. Очевидно, така ідея породить чимало скептиків. Хоча відкидати її з ходу не варто. За умови грамотного створення СП вартість держпакета може навіть зрости. Інша річ, що для цього необхідний як грамотний бізнес-проект, так і чітке виконання його всіма сторонами, за обов’язкової наявності в держави контролю. Якщо згадане партнерство зможе забезпечити підприємство ресурсами, такий варіант справді має право на існування.
Нескінченно ж утримувати ситуацію в підвішеному стані не вийде. Ніхто з конкурентів не має наміру чекати. У Росії, хоч і з проблемами, будується альтернативний аміакопровід на Таманський півострів, що підвищить конкурентоспроможність росіян і вдарить по наших хіміках. Нині недалеко від кордонів України, на Кубані, збираються будувати новий хімзавод. Його продукція також потрапить на традиційні ринки збуту українського експорту. А сировина в Росії вже буде вдвічі дешевша.
Щоб конкурувати в таких умовах, доведеться вдаватися до радикальних заходів. Хіміки це вже зрозуміли, чи зрозуміють чиновники?..