Солідні ювілеї областей, що останнім часом почастішали, мабуть, можна зарахувати до історичних парадоксів: ці адміністративні одиниці створювалися в одній країні, а тепер живуть, працюють і відзначають круглі дати у зовсім іншій. Крім того, землі, що входять до Хмельницької області, завжди належали чужим імперіям і майже ніколи — рідному народу. Лише останніх шістнадцять років споконвічно українська Хмельниччина — таки у своїй Україні, нарешті самостійній і нарешті незалежній.
Як же почувається 70-річна область у 16-річній державі, що їй болить і що вселяє надію, чим позначиться у її біографії нинішній надскладний час — про це наша розмова з головою Хмельницької обласної ради Іваном ГЛАДУНЯКОМ.
— Почну з ювілею як певної програми святкових заходів, — каже Іван Васильович. — Вона, всупереч сучасній моді, буде доволі скромною. Адже й сама дата досить умовна: 22 вересня 1937 року було створено нову адміністративну одиницю Української РСР — Хмельницьку область. А території, які увійшли до її складу, існували й до того, і на них жили люди. Проте, мабуть, виникла потреба організувати життя відповідно до вимог прикордонної території СРСР — жорсткіше, компактніше, керованіше.
Однак цей процес був перерваний війною, а після неї вже не прикордонна Хмельниччина мусила перейматися тим, що й уся Україна, — відбудовою народного господарства. А ось із початку 60-х років ХХ століття розпочалися процеси фактичної розбудови. У Хмельницькому зростали надпотужні підприємства військово-промислового комплексу, що дали грандіозний поштовх розвитку інфраструктури обласного центру і всього краю. Тоді й був закладений колосальний потенціал — індустріальний, науковий, соціальний.
Тож основна мета ювілейних торжеств — сьогодні, через багато літ, висловити вдячність людям, котрі зробили такий важливий внесок у розвиток області. І не має значення, що це робилося в іншій державі, бо все воно й сьогодні працює на край та його мешканців.
— Хмельниччина — типова «золота серединка» України, за якою сміливо можна виводити середньоарифметичні показники у галузях, поглядах, голосуваннях. Останнім часом за багатьма показниками вона навіть часом випереджає області значно потужніші і посідає престижні місця у всеукраїнських рейтингах. Однак іноді замість того, щоб пишатися, дивуєшся: якщо те, що діється в нас, добре, то наскільки ж тоді погано скрізь?
— Насамперед хочу погодитися, що Хмельниччина — справді золота серединка. Область без особливих політичних потрясінь, яка увібрала кращі риси заходу та сходу України. Економічно вона теж не належить до грандів, але й задніх не пасе. Особливо, як ви правильно зауважили, останнім часом. Ми справді вийшли з кризи, в якій перебували до 2004 року, а відтак вийшли й із-під критики секретаріату президента та Кабміну. Чому? Бо область розвивається злагоджено.
Запорука стабільного розвитку — те, що в області немає інтересів власників великого капіталу, так званих олігархів. У економіці Хмельниччини політику визначають насамперед великі державні підприємства: наприклад, атомна електростанція, обленерго, завод «Новатор» (це колись радіозавод, найбільше в області підприємство, яке після багатьох потрясінь змінило профіль продукції і тепер випускає апаратуру енергозберігаючих технологій, а також телевізори, аналогів яким немає ні в Україні, ні в країнах СНД. Уявляєте рівень конкуренції?).
І ще — присутність іноземного капіталу. Наприклад, контрольний пакет одного з найбільших у Європі цементного заводу — біля Кам’янця-Подільського — належить ірландській компанії будматеріалів. Цей завод нині переводять з газу на вугільне паливо: таким чином для України заощаджуються 360 млн. кубів газу, а в області його споживання зменшується на чверть! Плюс будуть зводити найсучаснішу піч із виробництва цементу: інвестиції в це будівництво — близько 200 млн. євро.
Або: найбільший виробник пивоварного солоду в Україні — Славутський солодовий завод, що з кінця 2004 року входить до складу виробника №1 солоду в світі — французької групи Soufflet. Завдяки модернізації підприємство майже вдвічі наростило потужності: сьогодні його сегмент — 10—15% харчової промисловості області.
Отож, критична маса державного та іноземного капіталу забезпечує прозорість його функціонування. Він не вміє іти в тінь, він дає великі чесні податки, нові високотехнологічні робочі місця. Іноземні інвестори займаються лише виробництвом і далекі від будь-яких політичних ігор. До того ж значна кількість освічених людей, більше, ніж у середньому в Україні, представників середнього класу і в основному збережений управлінський кістяк створюють на Хмельниччині досить стабільну економічну ситуацію, що позитивно впливає на ситуацію політичну.
— Стосовно управлінського апарату — можна посперечатися, проте факт зростання інвестицій в економіку області помітний. Однак як це позначається на житті пересічного громадянина? Може, інвесторів приваблює на Хмельниччину насамперед низька вартість робочої сили (адже середня заробітна плата в області — одна з найнижчих в Україні) чи можливість ігнорувати затратні екологічні технології?
— Переконаний: перше, чим приваблює їх Хмельниччина, — відсутність будь-яких поборів. Екологічні ж вимоги і в нас — закон. Конкуренція теж досить жорстка: промисловість спинається на ноги, активно розвивається малий та середній бізнес. Одне із підтверджень цього — нинішнього року експорт товарів та послуг уперше перевершив імпорт: позитивне сальдо зовнішньоторговельного балансу — понад 15 млн. доларів.
Або така деталь: Хмельницька маслосирбаза — один із п’яти найбільших експортерів твердих сирів до Росії. Чи ще про конкурентність: «Оболонь» споруджує солодовий завод у Чемеровецькому районі. Спершу він мав прив’язку на Київщині, але Олександр Слободян — наш земляк, ми його переконали, що тут будувати доцільніше. Можна згадати і про успішно завершений інвестиційний проект на 75 млн. гривень — сучасний цех із виробництва меблів для ванних кімнат ТОВ «Ювента» у Славуті. Цей перелік великий.
Робоча сила, звісно, дешевша, ніж у європейських країнах, та, з іншого боку, навколо стільки країн із зовсім дармовою працею... У нас же середня заробітна плата одного виробничника становить нині 1100 гривень — майже на третину більше, ніж рік тому (а рік тому вона теж зросла на третину, порівняно з 2005 роком). За темпами сплати боргів із зарплат ми у країні серед перших. Тягне область донизу лише низька оплата праці в сільському господарстві — лише 648 гривень.
— У аграрному секторі області справи взагалі не блискучі. Хоча визнавати це влада не хоче: пам’ятаю, на одній із сесій обласної ради начальник управління облдержадміністрації з питань села мало не хвалився успішним виконанням програми розвитку сільського господарства. Зокрема тим, що Хмельниччина — третя в країні, після Вінницької та Львівської областей, за поголів’ям великої рогатої худоби. На що один із депутатів парирував: та худоби в нас тепер менше, ніж 1940 року! І врожай зернових 2005 року нижчий, ніж перед війною.
— Провальні 90-ті роки і справді відкинули село до ганебного рівня. Роботи тут — непочатий край. Мільйон гектарів ріллі! Але й мільйон тонн намолоченого зерна нинішнього року. Врожайність зернових — у середньому по області 26 центнерів з гектара — звісно, залишає бажати кращого. Проте земля потребує зусиль не одного року.
Насамперед ми намагалися знайти господаря запущеним площам. Особливо активно сприяли створенню зон буряковиробництва поблизу цукрових заводів — щоб вони працювали. І ще — відповідно до потреб ринку переглянули структуру посівних площ, істотно — в рази — збільшивши посіви ріпаку, ячменю, кукурудзи та сої.
— Як же впливають обставини на керівника! Пригадую, після призначення головою облдержадміністрації у березні 2005 року ви були переконані, що виробництво — не сфера інтересів влади: вона повинна дбати про освіту, медицину, соціальне забезпечення, інвестиції...
— А роль влади я й тепер такою бачу. Але створити умови для нормального функціонування економіки вона повинна. І займатися питаннями максимально зручної організації життя людей зобов’язана. Пріоритет у питаннях охорони здоров’я та освіти — не механічне нагромадження сучасної апаратури чи комп’ютерів (хоч із цим у нас справи кращі, ніж у середньому по країні), а дитина, людина. Ви знаєте, нас дуже хвилювала трохи вища, ніж загалом в Україні, смертність малюків. Охорону здоров’я матерів і дітей було визнано основною турботою влади не на папері, а реально. І сьогодні — докорінне поліпшення становища. Назву ще такий факт: Хмельниччина вже четвертий рік поспіль — краща в Україні з оздоровлення дітей. Улітку працювали 872 дитячих табори, в яких відпочили понад 65% дітей. Повірте, такого показника не було і в найблагополучніші радянські роки.
Проте на місцевому рівні влада може далеко не все. Скажімо, з чинним законом про державні закупівлі школа чи лікарня навіть картоплі не можуть закупити — не те що сучасне устаткування або, скажімо, комп’ютери. Проте всі зі своїми проблемами — до місцевої влади. Он хмельницькі автоперевізники уже втретє страйкують: держава не виплачує їм субсидій за пільговиків. Але ж держава, встановлюючи безліч пільг, не запитувала місцеву владу, чи здатна вона ці пільги забезпечити. Ось ми вкотре й почуваємося буфером між верховною владою та народом. Бо ніякі закони про місцеве самоврядування не здатні переламати бажання столичних можновладців зосередити у своїх руках усю фактичну владу в країні.
— Зараз трохи вщухли розмови про адмінреформу. Але може статися, що соліднішого ювілею Хмельницька область уже не святкуватиме — якщо адмінреформа справді змінить адміністративне обличчя України, і наша область, скажімо, увійде до складу великого краю — Поділля.
— Така реформа давно назріла — якщо ми хочемо справжнього поступу України вперед. Адже ми дивимося на все ще радянськими очима. І мислимо своїми приватними інтересами: більше шансів, що саме я буду найвищим начальником у маленькій області, ніж у втричі більшому краї. Та коли реформувати суть самої влади, її функції, то не так важливо — у Хмельницькому, Вінниці чи в Тернополі засідатиме рада депутатів...
Проте реформа — надто важлива річ, аби віддавати її в руки політиків. Її мають проводити фахівці. Погляньте на Польщу — як далеко пішла вона після вдалої адмінреформи! А в нас і досі сушать голови, що будувати — соціалізм чи капіталізм, тоді як треба думати над тим, що слід негайно зробити, аби люди жили довше і краще. Коли ці питання стануть державними пріоритетами, то навряд чи хтось жалкуватиме за ювілеями.