Регіони України розвиваються по-різному, навіть сусідні області, де, здавалося б, і природні умови, і промисловість, і людські резерви однакові, часто мають різні економічні показники. Ось чому мас-медіа завжди з підвищеною увагою вдивляються в образ того, хто волею долі опинився в ролі керівника області. Можливо, справа в очевидній і нехитрій залежності: особливості особистості й професіоналізм глави облдержадміністрації безпосередньо впливають на соціальне самопочуття величезної кількості людей.
Микола Рудченко своє життя пов’язав із Житомирщиною. Тут народився й навчався, працював головою колгоспу, у 1992—1994 роках був представником Президента України в Малинському районі, потім чотири роки — народним депутатом України від виборчого округу № 163, 1998 року призначений першим заступником, а в серпні 2001 року очолив Житомирську облдержадміністрацію.
Наш край унікальний
— Миколо Миколайовичу! Зі словом «Житомирщина» завжди асоціювалися величезні, від обрію до обрію, плантації хмелю. А як тепер?
— Область давала 75% союзного виробництва хмелю. У нас навіть працював НДІ з хмелю, всеукраїнське об’єднання «Укрхміль» було не в Києві, а в нас, у Житомирі. Але після 1991 року ринок збуту зник, і плантації хмелю скоротилися до мінімуму. А тим часом Захід і Китай за демпінговими цінами завалили український ринок хмелем. Розумієте, відновити цю культуру не просто. Це зерно пшениці посіяв, а восени вже зібрав урожай. Хміль росте повільно. Потрібно висадити живець, який тільки на п’ятий рік дає врожай — шишку. А щоб одержати цю шишку, потрібно вкласти в гектар землі мінімум 100 тисяч гривень — поставити стовпи, натягнути шпалери, угноїти грунт. Хміль — високозатратна культура. Але й, певна річ, вельми прибуткова. Щороку наші плантації хмелю збільшуються на 300 гектарів, не менше.
— Житомирська область славилася раніше порцеляною, самоцвітами, лицювальним каменем...
— Край наш — бідний, багато чого в нас немає. Та коли вже є, то більше та краще, ніж у будь-якому іншому регіоні України. У нас величезні запаси ільменіту й апатитів. Наші каоліни, за висновками французьких експертів, є найкращими в Європі. За нами перше місце й за лісовими ресурсами. Ліс займає майже 35% нашої території. Запаси деревини — понад 180 мільйонів кубометрів. І тільки за шість місяців нинішнього року виробництво деревини збільшилося на 42,6%, а обсяги виробництва меблів — на 39%. Загалом, ліс і його розробка — дуже рентабельна справа. Для зернових, приміром, важливі кліматичні та природні умови, а ліс не боїться граду чи посухи. Ліс дає «врожай» у будь-яку пору року.
У кожної галузі — своя специфіка, свої проблеми
— Судячи зі зведень, Миколо Миколайовичу, справи області за багатьма показниками у промисловості, у сільському господарстві не блискучі. Та й люди живуть бідно — середньомісячна зарплата жителя області в півтора-два рази нижча, ніж у середньому в Україні. Чому так?
— Такою наша середньомісячна зарплата була два роки тому, але вона постійно зростає і тільки із січня нинішнього року збільшилася на 74 гривні, тож сьогодні становить уже 352 гривні на місяць. На шість тисяч чоловік у нас зменшилося безробіття. За перше півріччя промислової продукції виготовлено на 13,9% більше, ніж за такий самий період минулого року. Але ви маєте рацію, багато наших показників нижчі від середньоукраїнських, а є галузі, де Житомирщина посідає останні місця.
— У чому ж причина?
— Житомирщина — аграрна область. Багато наших земель закислені, заболочені, охоплені ерозією. У структурі сільгоспугідь на наші чорноземи припадає лише 14,2%, тоді як у середньому по Україні — 63,4%. Ось чому наші сільгоспугіддя мають бал 26, тоді як у середньому по країні він становить 41. А, приміром, Вінницька область має 82 бали. Ось і виходить, що навіть з однаковими витратами добрив, ручної та механізованої праці вінничани зберуть більший урожай, ніж ми, і його собівартість буде значно нижчою.
— Але ж земля була такою завжди — й у вас, й у вінничан. Як же раніше, ще 20 років тому, вдавалося області виборювати перші місця за виробництвом сільгосппродукції?
— Справді, ми не завжди пасли задніх. А все тому, що в СРСР сільгосппродукція закуповувалася за диференційованими цінами, які враховували різні природно-кліматичні умови господарювання. У Полтаві, приміром, держава купувала картоплю по 6 копійок за кілограм, а в Житомирі — по 13 за той-таки кілограм. Нині такого диференційованого підходу до кожного регіону немає. Єдині ціни на сільгосппродукцію без урахування умов її виробництва призвели до того, що ми опинилися в найбільш невигідному становищі. До того ж виробництво сільгосппродукції постійно дорожчає. У зв’язку з цим найбільших втрат зазнають господарства Поліської зони, які перейшли на вирощування переважно низькоприбуткових зернових культур — жита, вівса, ячменю. А традиційно прибуткові, але високозатратні — льон, хміль, картопля — помалу зникли з ланів.
— Льон-довгунець був поряд із хмелем також провідною культурою на Житомирщині. Як тепер?
— Якщо 1990 року ми мали під льон 30 тисяч гектарів і працювало 18 льонопереробних заводів, то нині льон сіємо лише на 10 тисячах гектарів, а кілька заводів загалом стоїть. Але площі під цією культурою постійно зростають, нинішнього року — на 23%. Аби вирощування льону стало вигідним, потрібна допомога з розрахунку 400 гривень на один гектар посівів. Отже, тільки нинішнього року на це потрібно не менше 3,4 мільйона гривень.
— Проти ваших великих підприємств порушено справи про банкрутство. А який загальний стан обласної промисловості?
— Так, у підприємств «Льонтекс», «Хімволокно» й «Атмашбуд» величезна заборгованість, і вони стали банкрутами. Але труднощі виникли не сьогодні. До 1990 року в нашій області було розміщено підприємства як союзного значення, так і такі, чия продукція йшла в країни РЕВ. Ось чому з розпадом СРСР і РЕВу багато підприємств відразу опинилися на узбіччі. До речі, ще п’ять років тому в нас не працювало понад 100 підприємств, нині таких залишилося 17. Програма відродження промисловості є, працюємо. Приміром, ще недавно через непорядність інвесторів і непродуману приватизацію знаменитий Барановський порцеляновий завод стояв. Тепер багато чого змінилося, і завод житиме. Цього хочуть його люди, котрі віддали підприємству не один десяток років. Вони усвідомили свою роль у нових ринкових процесах. І вже ніхто не скупить їхні акції, ніхто не зможе маніпулювати їхніми долями. Уже тільки це навіює оптимізм...
Ми хочемо не тільки виготовляти сировину, а й самотужки переробляти її. Приміром, значну частину видобутого в нас граніту вивозять за межі області. А за умови його повної переробки щорічний доход підприємств цієї сфери становитиме 55—60 мільйонів гривень. Відповідно зростуть і обсяги відрахувань у бюджет, з’являться нові робочі місця. Точнісінько таке саме становище з лісом. Майже 40% лісової сировини ми відправляємо в інші області замість того, щоб переробляти своїми силами. Треба торгувати не кругляком, а напівфабрикатами. Плануємо також випускати більше меблів. Адже прикро, коли фінансові «вершки» з лісу збираємо не ми, а іноземці, коли наш дуб повертається в Україну дорогими італійськими чи румунськими меблями...
— Миколо Миколайовичу! Зведення Мінекономіки свідчать, що хоча Житомирська область за багатьма показниками ще відстає, але з року в рік є невеличкий та приріст і в промисловості, і в сільгоспвиробництві. І все-таки, чи можна кардинально поліпшити ситуацію?
— Можна. Майже 26% наших сільгоспугідь і 53% лісів розташовано в зоні радіоактивного забруднення, що обмежує можливості їх використання, впливає на інвестиції. Але вихід є. Хочемо, щоб нашу область визнали депресивною та задіяли механізми допомоги промисловості й сільському господарству. Готові брати участь у такому пілотному проекті — нехай його відпрацьовують на нашій області. Вже сьогодні можемо надати науково-економічне обгрунтування до проекту закону України «Про надання території Житомирської області статусу депресивної».
— Але грошей поки що не виділили?
— Грошей немає і, можливо, ще довго не буде. Ось чому треба працювати самим. Розумієте, у світі ніхто не брав зобов’язання просто так, за безплатно, нас годувати, вдягати, та ще й гроші давати на кишенькові витрати. Так, нам готові допомогти як сусідам, що потрапили в біду, але основна надія — на власні сили. Ніхто зі столиці не приїде й за нас порядок не наведе. Не розумію тих, хто всі проблеми свого підприємства, свого району, своєї області намагається звалити на уряд, на Президента...
Запрошуємо до співробітництва
— Миколо Миколайовичу! Багато економістів вважають, що в Україні розв’язати соціальні проблеми й підняти економіку можна тільки завдяки інвестиціям. Що робиться для залучення інвестора?
— За останні роки підприємств з іноземним капіталом побільшало. Але на тлі всієї країни ми виглядаємо, м’яко кажучи, більше ніж скромно. У нас залучено іноземних інвестицій (із розрахунку на одного жителя) у 2,5 разу менше, ніж у середньому в Україні. У нас — 44,6 американського долара, а по Україні — 117. Навіть Житомир, де сконцентровано половину іноземного капіталу, відстає від середньоукраїнського показника — лише 104 долари на жителя.
— У чому ж причина?
— Багато районів області, що входять у Чорнобильську зону, включено в території пріоритетного розвитку. Відповідно до закону України про інвестиційну діяльність на цих територіях, у нас для інвесторів передбачено податкові й митні пільги. Інвестор може бути звільнений на п’ять років від сплати митного збору на ввезені матеріали. Його можуть звільнити на три роки від податку на прибуток і на п’ять років від плати за землю... Здавалося б, інвесторів у нас повинно бути, як то кажуть, хоч греблю гати. А їх майже немає. Адже, з одного боку, ми з зони людей виселяємо, а з іншого — намагаємося туди привабити інвестора... Виявилося, іноземного інвестора цікавлять не так пільги, як цивілізовані умови для роботи, для вкладення капіталу. Інвестору потрібно усе те, що скрізь у світі називається хорошим інвестиційним кліматом. Саме такий клімат ми не завжди й уміємо створити.
А як поводяться контрольні органи? Вони приходять не підказати людині (вона, можливо, ще не встигла вивчити всі інструкції, що множаться та змінюються безперервно), а тільки для того, щоб упіймати й покарати. Тоді як підприємство це, можливо, ще навіть продукції не почало випускати, а про прибуток годі й говорити...
А різноманітні побори? Не встиг інвестор змонтувати устаткування, як відразу, наче вороння на засіяне поле, злітаються десятки якихось перевіряючих: і просять, і вимагають, і вибивають гроші — для каналізації, для електрифікації, для доріг, для доріжок...
Інвестору потрібно допомогти налагодити власну справу. Адже переважна більшість іноземних інвесторів приїжджає до нас із єдиною метою: створити виробництво, одержувати прибуток і сплачувати податки. Ось чому влада повинна всіляко допомагати інвесторам звестися на ноги. Час уже нам зрозуміти: не можна рубати гілку, на якій сидиш, і різати курку, що несе золоті яйця. Та, певне, ми, українці, примудряємося наступати на граблі і двічі, і тричі...
— Трапляється, що іноземний інвестор, попрацювавши якийсь час в області, згортає свою справу та від’їжджає назавжди? Було таке?
— Було. Ось, приміром, підприємець із Німеччини Томас Нор, засновник фірми «Житомир-Полісакс», збирається згорнути виробництво. А либонь в нього працює понад 500 чоловік, і тільки за минулий рік у бюджети всіх рівнів надійшло понад 6 мільйони гривень. Здавалося б, працювати й працювати. Але з березня минулого року в фірми зростав борг неповернутого податку на додану вартість. Через відсутність оборотних коштів підприємство в червні зупинилося. А день простою — це 126 тисяч гривень невипущеної продукції, 14 тисяч гривень невиплаченої зарплати й 35 тисяч гривень неодержаних платежів — у бюджет й у фонди. Здавалося б, треба вивчити обстановку й усе зробити для законного повернення грошей фірмі, повторюся, законного. Але наша податкова адміністрація продовжує надсилати в різноманітні інстанції папірці. Ну хто до нас прийде зі своїм капіталом при такому ставленні? Про який цивілізований інвестиційний клімат можна говорити?
— Ви недавно побували в Китаї, Греції... Зуміли показати інвестиційну привабливість області?
— Одинична поїздка скидається радше на розвідку боєм. Але результати теж є. Підписано договір, за яким на Овруцькому комбінаті буде створено спільне українсько-китайське підприємство з виробництва льону. На цей проект Китай дає 5 мільйонів доларів. Відзначу, що до торгівлі з Китаєм треба ще готуватися. Приміром, там споживають переважно сухе швидкорозчинне молоко, а ми вміємо добре робити тільки згущене. Тож треба встановити лінію з виготовлення саме сухого молока. А ціни, навіть попри відстань між Україною та Китаєм, нас цілком улаштовують... Наприкінці серпня в Харбіні пройде всекитайська виставка. Ми братимемо участь і, ясна річ, рекламуватимемо можливості області. Розумієте, під лежачий камінь вода не тече, а знайти свою вигоду можна навіть у Китаї... Був я і в Греції, брав участь у бізнесі-форумі. Хочу скористатися з нагоди й подякувати нашому земляку, Надзвичайному й Повноважному Послу України в Грецькій Республіці Віктору Мартиновичу Кальнику — це з його допомогою область знайшла там друзів, зацікавлених у співробітництві з нами. Але ми хочемо працювати не тільки з цими країнами, а й із Польщею, Росією, Німеччиною. До речі, Німеччина — основний наш інвестор і партнер, за нею йдуть США, Італія...
— А крім вас пошуками інвесторів за кордоном ще хтось займається?
— Особисто я жодному керівникові району не відмовив у дозволі на поїздку за кордон — хоч на бізнес-форум, хоч на виставку. Але ніхто з них не звертався до мене з такою пропозицією. Та й удома для залучення інвесторів мало робиться. Наші різноманітні галузеві об’єднання не вміють розробляти інвестиційні проекти. Отож і показати іноземним підприємцям часто нічого. Приміром, із запропонованих недавно двох десятків проектів лише один — із видобування та збагачення каоліну — відповідає вимогам і стандартам. Решта — у формі побажань, намірів і гасел. Ось чому ми зажадали від кожного керівника підприємства: необхідний план розвитку. Не заходи з ремонту старої техніки, а бізнес-план або інвестиційний проект, де докладно й детально були б представлено всі техніко-економічні обгрунтування прориву вперед. У кожній райдержадміністрації уже ведеться робота зі створення банку інвестиційних пропозицій від підприємств, будівництв, земельних ділянок, які можуть зацікавити іноземних бізнесменів...
У нас, приміром, 150 малих підприємств із переробки каменю, там виготовляють, головним чином, надгробні пам’ятники. Зі мною розмовляли москвичі, пропонували розмістити замовлення на 30 тисяч квадратних метрів полірованого граніту для метрополітену. А в нас потужного підприємства, спроможного потягнути таке замовлення, немає. Тож треба об’єднувати дрібні, знайти інвестора, створити технічну базу. Нашими полірованими гранітами зацікавилися й у США, і в Італії... Потрібні інвестиції! Саме тому нас так тішить, що уряд України готує низку постанов, які повинні докорінно поліпшити інвестиційний клімат у країні. Ми все зробимо, щоб наша область у цій справі не була позаду. Загалом, наша область — справжня цілина для іноземних інвестицій. Вона в цьому плані — приклад досить показовий. І підбадьорливий.
Найголовніший кредит — це кредит довіри
— Багато говорять про реформи, які ось-ось розв’яжуть усі проблеми, нагодують і напоять усіх голодних і спраглих. Проте розмови — розмовами, а справа в цьому напрямку рухається туго. Чому?
— Найголовніша наша реформа, після якої справи підуть угору, почнеться тоді, коли навчимося говорити правду. Якщо немає коштів, немає можливостей, то не треба обіцяти, що побудуєш міст. Особливо там, де немає річки. Так, суперечності між словом і справою стали в нас уже звичними й навіть повсякденними. Розмови, розмови і ще раз розмови. Пам’ятаєте, раніше, коли щойно починалися реформи, коли нашій незалежності виповнилося лише рік-два, ми заслуховувалися сміливими промовами. Нам були цікаві люди, котрі добре говорили. А сьогодні треба добре працювати.
— Швидко відстежувати ефективність роботи, глибоко розбиратися в ній, вносити нестандартні пропозиції — для цього потрібен вельми високий рівень тих, хто «біля керма». Яка ваша кадрова політика, адже вже два роки, як ви очолили облдержадміністрацію? Чи всі кадри на своєму місці?
— Особисто я належу до тих керівників, котрі стверджують: немає поганих людей, є люди, із якими ми не вміємо працювати. Кожен має свій талант — треба лише знайти місце для його реалізації. Чи треба змінювати кадри на місцях? Треба, але робити це обережно та продумано. Адже лава запасних у нас коротка. Охочих попрацювати на керівній посаді багато, але умільців керувати — мало. В Україні — хронічна кадрова криза. І, гадаю, досі до нас застосовна формула відомого українського економіста ХIХ століття Михайла Туган-Барановського: «Ми — суспільство, що хоче їсти, багато говорить про це, але ніхто з нас не поспішає вимити посуд». І справді, у нас безліч чиновників, котрі говорять і нічого не роблять. Візьмімо обласне управління сільського господарства. Йому підпорядковано півтора десятка обласних агропромислових об’єднань. Це — «Облхарчопром», «Житомирптахопром», «Житомирцукор», «Житомирмолоко», «Житомирм’ясо» тощо. Є ще майже сорок обласних різногалузевих об’єднань, де також працюють фахівці. Але за кілька років — жодного проекту розвитку галузі, жодного проекту, привабливого для іноземного інвестора ці організації не розробили.
— Життя — мінлива штука. Сьогодні людину призначають керівником, завтра — знімають. Не боїтеся втратити владу, Миколо Миколайовичу?
— Ні. Люди при владі поділяються на дві категорії: тих, хто хоче втримати владу будь-що, і тих, хто хоче використовувати владу для наведення порядку. Я відношу себе до другої категорії.
— Що особливо негативно впливає на людей?
— Почуття невизначеності, нестабільності. Невпевненість у собі. Чи буде завтра робота? Чи зможеш прогодувати родину? Прожити на пенсію? Що буде, якщо захворієш, — адже за лікування потрібно дедалі більше платити? Чи зможеш вивчити дітей, продовжити життя своїм старим? Люди хочуть реформ. Але реформ справедливих, гідних бідної людини. Держава зобов’язана повернути своїм громадянам упевненість у завтрашньому дні.
— Як вам працюється в цих непростих умовах? Якою загалом повинна бути позиція глави облдержадміністрації?
— Глава облдержадміністрації повинен передусім мати характер. І, ясна річ, мати позицію, бути відкритим, доступним, і на мітинг, якщо треба, вийти. Завжди приймати удар на себе, а не підставляти підлеглих. І знаходити вихід із складної ситуації. І любити своїх недругів — хоч як це парадоксально звучить. Саме недруги не дають дрімати, вдовольнятися малим. І команда глави облдержадміністрації не повинна виспівувати хором: «Ах, Миколо Миколайовичу, як чудово ви сказали, який ви в нас розумний і правильний!» Варто лише на хвилину стати вождем, забронзовіти — і справі кінець.
— Про що ви мрієте?
— Сьогоднішні мої мрії більше пов’язані з роботою та її результатами. Звісно, розумію, що я не вічний глава області. Ось і мрію, щоб моїй доньці та трьом синам ніхто не міг сказати: «Ваш батько був ледарем і поганим керівником». А ще моя мрія — щоб усі люди в області, і коли я не буду її головою, впізнавали мене, просили поради, віталися, навіть, можливо, із більшою повагою, ніж тепер.