Здавалося б, після сутичок із приводу нафтопроводу «Одеса—Броди» і трагедії на Скнилівському аеродромі Євген Марчук і Любомир Буняк уникатимуть контактів один з одним у майбутньому. Певне, якби генерала Марчука кар’єрною долею не занесло в крісло міністра оборони, то так і сталося б. Але життя є життя, і нам судилося в найближчому майбутньому спостерігати за ще однією дискусією цих двох персонажів української політичної сцени.
За деякими даними, 18% території України перебуває під військовими об’єктами, а чому, власне, дивуватися, якщо УРСР після Другої світової була мілітаризована до зубів. Якби підступний західний агресор прорвав дуже неслабий перший ешелон оборони, що складався з європейських країн Варшавського Договору, Україна, перетворена на другий, основний, ешелон, мала його (агресора) зустріти і не пропустити всередину країни. В Україні, крім сили-силенної бойових частин, розміщалися численні величезні склади з технікою й амуніцією. У потрібний момент, завдяки цим запасам передбачалося терміново мобілізувати чималу кількість чоловіків і кинути їх на загарбника. Західній Україні, включно зі Львовом, ставилося додаткове військове завдання — придушення націоналістично налаштованого населення.
За роки незалежності України залишені на її території війська зазнали суттєвих змін, і дуже часто — у бік деградації. Одні частини були виведені за межі нової держави, інші розформовані, третім надано бюджет, що більше скидається на кишенькові витрати, через що неможливо повноцінно виконувати поставлені завдання. Та й самі завдання змінилися. З НАТО і бандерівцями боротися вже не потрібно. (Чи потрібно?) Більша частина майна через халатність просто зруйнувалася, чимало з різним ступенем законності перейшло під контроль комерційних й інших структур. І, здається, донедавна ніхто особливо не «вишиковував» військових із приводу контрольованого ними добра.
Не збирався їх турбувати і нинішній мер Львова Любомир Буняк. Його передвиборна програма не розглядала армію в ролі можливого донора для підживлення міського організму. Однак стерпне функціонування міста, як виявилося, вимагає значно більших коштів, ніж сьогодні вдається зібрати в його бюджет. Розхлябане комунальне господарство, розбиті дороги, протікаючі дахи, зруйновані пам’ятки архітектури (яких у Львові нараховується аж 2070), завмерла черга на отримання житла, вчителі, котрі в ультимативній формі вимагають повернення боргів по зарплаті... На додачу нинішній мер у своїй передвиборній програмі пообіцяв городянам за два роки забезпечити цілодобове водопостачання.
Відродження колишнього промислового потенціалу, на який так розраховувала нова команда, не сталося. Потрібна була альтернатива. Міська влада заходилася активно продавати комунальне майно. Процес продажу землі з аукціонів Ратуша інтенсифікувала до максимально можливого. Продається будь-яка «латка», що трапилася до рук, попри те, що практика прискореного розпродажу призводить до численних конфліктів, у тому числі — і з прокуратурою.
Озирнувшись навсебіч, Буняк виявив «приховані резерви». Ними виявилися військові частини і «поштові скриньки», розташовані в межах міста. Після деяких розмірковувань міський голова дійшов висновку, що оскільки ситуація усередині армії змінилася, військовим стільки майна і землі на території Львова не потрібно. До того ж у міській раді визріло переконання: Українська армія просто зобов’язана спокутувати гріхи своєї попередниці, котра на «окупованих територіях» забирала без дозволу і компенсації у місцевого люду народні будинки, інші громадські споруди, житло і навіть храми.
Певне, Збройні сили України (ЗСУ) моральних комплексів не демонстрували, забраного і взагалі зайвого майна передавати міській громаді не хотіли — ні в робочому порядку, ні в урочистій обстановці. Тому міській раді необхідно було сформулювати свої претензії на правовому рівні. І необхідні аргументи було знайдено. Зокрема, Закон України «Про правовий режим майна в Збройних силах України» від 21 вересня 1999 року містить два дуже вигідні у майновому плані для органів місцевого самоврядування (ОМС) положення. По-перше, військові частини можуть використовувати майно лише за його цільовим і функціональним призначенням. По-друге, військові частини мають забезпечуватися майном, відповідно до затверджених норм і організації його ефективного використання.
Ще більше підстав відривати шматки військового майнового-земельного пирога дав ОМС новий Земельний кодекс (ЗК), що вступив у силу 1 січня 2002 року. Зокрема заступник глави депутатської комісії з питань природокористування, охорони довкілля та благоустрою Львівської міської ради Віра Лясковська знайшла в ЗК положення, відповідно до яких земельні взаємини між містом і Західним оперативним командуванням (ЗахОК) мають складатися так: «Якщо земля більше не задіяна оборонними об’єктами чи військовими частинами, вона має бути вилучена. А звільнені земельні ділянки і майно, що раніше належали громаді міста і були різними розпорядженнями надані в користування військовим, мають бути повернуті громаді міста. А за ті міські землі, що армія використовує цільово, вона мусить платити податок у міську скарбницю».
Анатолій Кінах, перебуваючи на посту прем’єр-міністра, узагалі дав ОМС, занепокоєним «квартирним питанням», можливість поводитися стосовно військових із викликом. Чого лише варта назва постанови Кабміну від 29 серпня 2002 року — «Порядок вилучення і передачі військового майна Збройних сил»! Серед інших суб’єктів, кому військові мають право передавати це саме майно, згадані і «територіальні громади сіл, селищ і міст». Громади населених пунктів отримали право претендувати майже на все військове майно, яке не використовується, крім озброєння і бойової техніки. Основний масив цього добра, котрий, відповідно до даної постанови, може переходити в комунальну власність, — об’єкти нерухомості (житло, незавершене будівництво, соціальна сфера тощо).
Даний «Порядок» також обумовив, що в комунальну власність військове майно може передаватися за наявності згоди міських та інших місцевих рад... Що?! Львівська міська рада дуже навіть згодна! Більше того, наша міська рада радо виконає 6-й пункт «Порядку вилучення і передачі військового майна Збройних сил» як складову частину тієї ж постанови Кабміну: «Ініціювати передачу військового майна можуть ...органи місцевого самоврядування».
І поїхало. Представницька влада Львова, спираючись на Закон «Про місцеве самоврядування», змайструвала ломаку у вигляді Управління природних ресурсів і регулювання земельних взаємин, котрою і почала раціоналізувати використання, облік, розподіл і охорону землі міста.
Робота з ЗахОК почалася з двох «соціальних об’єктів».
Спочатку 26 вересня 2002 року Львівська міська рада приймає рішення, яким поряд з іншими об’єктами нерухомого майна в комунальну власність територіальної громади міста Львова був зарахований комплекс споруд колишнього «Стрілецького братства». Даний об’єкт за радянської влади довгі роки служив базою для Ансамблю пісні і танцю Прикарпатського військового округу. З липня 2000 року цей комплекс споруд стояв пусткою, оскільки військові артисти переїхали в будинок клубу 7-го механізованого полку, розміщеного по вулиці Стрийській у Львові. З цього моменту садиба колишнього «Стрілецького братства» почала занепадати і перетворилася на притулок для бомжів.
Статус даного майна міські депутати негайно оцінили як такий, що військовими частинами взагалі ніяк не використовується. Серце міської влади стиснулося, коли вона побачила бездоглядний комплекс, і вона його «усиновила». А ЗахОКу виставила рахунок на майже мільйон гривень за те що завдано збитку пам’ятці архітектури, розташованій у заповідній зоні.
Пізніше «деякі шляхетні офіцери» анонімно повідомили деяким депутатам, що командування ЗахОК замислило садибу і земельну ділянку площею близько 0,7 га задешево (за 600 тис. гривень) продати «одній будівельній фірмі», котра, провівши деякий ремонт, планувала вигідно її (садибу) перепродати. Здається, що охочих до колишньої садиби знайшлося б чимало: розташована вона в престижному зеленому районі майже в центральній частині міста. А те, що виявилася без нагляду, зовсім не означало, що ЗахОК про неї забуло. Це, кажуть, просто така технологія: занедбана споруда швидше приходить у запустіння і її можна легше продати.
Три місяці по тому, 26 грудня того ж року, міська рада черговим рішенням зараховує в комунальну власність Львова Будинок офіцерів. Цю споруду до приходу Рад було зведено на кошти міської громади як Народний дім. В останні роки приміщення Будинку офіцерів, за визначенням депутатської комісії з питань природокористування, охорони довкілля та благоустрою Львівської міської ради, використовується майже не за призначенням: «Половину цієї споруди віддано в оренду комерційним структурам. Перший-другий поверхи лівої сторони — київським під Кінопалац на десять років. 250 квадратних метрів першого поверху — директору Краківського ринку під кафе. Щось там віддано під прокат весільних аксесуарів, щось — під охоронну фірму тощо».
Далі — більше. Якщо дотепер депутати санкціонували забирання споруд, у котрі військові вселялися за правом завойовника, то далі під відчуження потрапив об’єкт, споруджений за участі армії. Участь ця була досить специфічною. ЗахОК вирішило звільнені від в/ч зв’язківців 0,84 га передати корпорації «Карпатбуд» під будівництво 40-квартирного житлового будинку. Причому, як можна судити з «Витягу з титульного списку капітального будівництва по Західному ОК на 2002 рік», цю земельну ділянку, по суті, подано як частковий пай. А техніка, матеріали, спеціалісти, фінанси — це, так би мовити, клопіт підрядчика. За «не свою землю» військові мали отримати 13 квартир. Інші 27 квартир підрядчик за свої інвестиції отримував «право» реалізувати на ринку.
— Військові фактично взяли на себе функцію розпорядження землями міста, — вважає начальник управління природних ресурсів і регулювання земельних відносин Львівської міської ради Петро Коваль. — Тоді як земля не перебуває в їхньому розпорядженні, а лише — у їхньому користуванні. Функцію розпорядження, відповідно до Земельного кодексу, має лише міська рада. І, відповідно, земля також є власністю міської ради. Якби Збройні сили замовили житло для одних військових, то до цього ще можна було б поставитися позитивно. А так вони, виходить, брали участь у будівництві комерційного житла. А нормативна форма Земельного кодексу «Цільове використання земельних ділянок» по землях Міноборони не передбачає функцію будівництва комерційного житла. З їхнього боку це — кримінал, обдиралівка органів місцевого самоврядування.
— Збройні сили мають право будувати житло для військових, але — за певною процедурою, — зауважила з даного приводу В.Лясковська. — Процедура ця полягає в тому, що обговорюваній категорії земель, вилученій і переданій місту, на сесії міської ради мають змінити цільове призначення. Після цього військові можуть звернутися до нас із проханням про надання їм земельної ділянки під будівництво некомерційного житла. І лише після отримання такого дозволу — за свої централізовані кошти приступати до будівництва. Спорудження житлового будинку на території, що звільнилася від військових зв’язківців, такої процедури не пройшло. Більше того, військові звернулися в міську раду з тим, щоб під цей будинок виділити земельну ділянку тоді, коли будинок уже був майже споруджений.
Словом, 27 лютого ц.р. львівські депутати приймають рішення, яким вилучають і 0,84 га, і майже завершений на них 40-квартирний будинок, щоб перетворити все це на комунальну власність.
А все ж могло скластися інакше. Генерал-полковник С.Чернилевський направляв у Міноборони клопотання, у якому просив дозволу передати дану ділянку «місцевим органам влади». У червні 2001 року МО в особі генерал-полковника Д.Рудковського, вважаючи, що дана ділянка для потреб МО не використовується і таке використання не планується, відповідний дозвіл дало. Однак у механізмі ЗахОК стався якийсь збій, і рішення заступника міністра МО виконано не було. Командування округу замовило «скромний» житловий будинок, за проектом будівництва якого передбачені квартири підвищеної комфортності (у тому числі — у два рівні) і «впорядкування даху».
Для тих, кому знайомі лише поняття «благоустрій території» і «благоустрій вулиці», популярно пояснюємо, що «впорядкований дах» передбачає створення над останнім поверхом зони відпочинку: газони, прогулянкові доріжки, лавочки тощо. Непогано для армії, чиї солдати «стріляють» на вулиці сигарети, а численні офіцерські сім’ї десятиріччями поневіряються по чужих кутках...
Втім, солдатам і молодшому офіцерському складу, за даними пані Лясковської, такі квартири і не призначалися. Щасливими новоселами мали стати «три полковники і два генерали (один із тих генералів — військовий прокурор)».
Це була єдина ділянка, яку військові ледь не передали в комунальну власність міста. Зате далеко не єдиною з тих, що армія передала комерційним й іншим структурам. Більше за інших у плані будівництва на колишніх військових територіях під виглядом спорудження квартир для військових мала успіх, здається, корпорація «Карпатбуд». Під приводом реконструкції караульного приміщення в/ч автомобілістів ця фірма навіть спорудила свій монументальний офіс.
Всі комерційні будівлі, споруджені таким чином, за даними депутатської комісії з питань природокористування, охорони довкілля та благоустрою, «посаджені» на готові міські комунікації майже безплатно. Хоча, відповідно до існуючих будівельних норм, правил і постанов, кожен забудовник має вносити інвестиції на розвиток міської інфраструктури: водопостачання, водовідведення тощо. Комерційне житло, споруджене в престижних районах міста, перевантажує і без того нікудишні комунікації. Старе місто забудовувалося під зовсім інші масштаби людських мас, транспорту, соціальної інфраструктури (магазини, ринки, школи, медзаклади тощо). Тут вже і без того порушено баланс між можливостями середовища і техногенного навантаження. Не на користь першого.
Будемо відвертими: крім закамуфльованих засобів фактично передачі військового майна і територій, ЗахОК практикувало і, можна сказати, напівлегальні форми передачі таких цінностей. Приміром, під Центр реабілітації військовослужбовців Кабміну передали комплекс споруд майже на 3 га території з-під розформованого будбату. Реабілітації як такої міська рада на переданій території не бачить в упор. Замість цього колишня будбатівська частина здається в оренду комерційним структурам. А земля залишилася на обліку МО.
Схожа доля спіткала в/ч Залізничних військ. Споруди офіційно передали Управлінню залізниці, котре отриману нерухомість відразу передало комерсантам. А земля знову-таки — на обліку у військових. Львівська рада нарахувала, як мінімум, 80 га міської землі, на яких знаходилися військові формування і які мали бути передані після їхнього звільнення місту. За перераховані гектари бюджет Львова міг би виручити 200 млн. гривень.
На сьогодні за армією, за даними мера Львова Любомира Буняка, значиться близько 1000 гектарів землі, якими вона чи то користується, чи то тримає незадіяними, чи то здає в оренду (на кшталт бази «Військторгу»). Як і раніше вважається, що ці землі перебувають у державній власності. Щороку Верховна Рада продовжує по них пільги, звільняючи військових від плати за землю. Та про що говорити, якщо ці території просто не інвентаризовані! Втрачає держава, втрачає міська громада...
Дуже оригінально уникають плати за львівську землю Прикордонні війська. По вулиці Володимира захисники рубежів використовують якусь територію під пилораму і бетонний вузол. Решту — під... сільське господарство. Зарибнений ставок, свині, кози, кролики, корова, десь півтора десятка солдатиків і три-чотири офіцери в зелених погонах. Культурно висловлюючись, відходи життєдіяльності домашніх тварин для перетворення на органічні добрива складуються просто неба. А навколо — житлові міські будинки, паркова зона... Готовий природний компост прикордонники використовують на розташованих поруч городах і в садах.
Міськрада не збирається далі миритися з таким порушенням концепції генерального плану європейського міста. Найближчим часом міський «законодавчий орган» має намір «конфіскувати» і цю ділянку.
Як у даній ситуації поведуться прикордонники, поки невідомо. Може, наслідуватимуть приклад Збройних сил, які рішуче захищають свої майнові інтереси. Армія в судовому порядку домагається визнання вищезгаданих рішень Львівської ради недійсними. По одному об’єкту військові вже домоглися успіху. Щодо колишнього «Стрілецького братства» 31 липня ц.р. суддя Господарського суду Львівської області задовольнила позов ЗахОК. Щоправда, міськрада рішення судді не вважає легітимним. Оскільки вердикт винесено, із точки зору депутатів, на основі «непереконливих документів»: рішень Львівського міськвиконкому від 1953 і 1985 років (у тому числі і — звуженого засідання виконкому з грифом «Секретно»), акта ПрикВО від 1979 року, — тобто всіх тих паперів, які стосуються неіснуючої армії. Водночас міськрада наполягає, що рішення суду з приводу колишнього вже «Стрілецького братства» прийнято без законного документа, виданого органом нинішньої української влади, — без довідки Львівського обласного державного комунального БТІ. А відповідно до інвентаризаційних матеріалів, за станом на 28 серпня 2003 року державна реєстрація права власності на будівлі та споруди, що раніше належали «Стрілецькому братству», військовими структурами не здійснювалася.
Програючи на судовому терені, міськрада застосувала інший маневр — вона звернулася до громадськості й у всілякі інстанції влади: до Президента, Верховної Ради, керівництва Збройних сил, у всі правоохоронні органи. Здається, усім переліченим суб’єктам влади буде нелегко визначитися з істиною. Дуже непросто це буде зробити МВС. Оскільки його львівський підрозділ, як стверджують представники депутатської комісії з питань природокористування, саме з порушенням законодавства передав все тій же корпорації «Карпатбуд» територію, закріплену сесією міської ради за дитячими садками для дітей працівників міліції. На землях, які досі значаться в земельному реєстрі міста за ліквідованими дитячими закладами, «Карпатбуд» збудував 26-квартирний житловий будинок і віллу для президента цієї корпорації. Цей багатоквартирний будинок з’явився під приводом будівництва житла для міліціонерів, хоча Віра Лясковська запевняє, що там міліціонери не отримали жодної квартири...