Матері-одиначки, що потрапили у складні життєві обставини, багатодітні сім'ї, самотні люди похилого віку, хворі діти з тяжкими діагнозами, за якими роками доглядають батьки... Все це далеко не повний перелік соціальних груп, які стали зайвими в цій країні.
Об'єднавши громади, нарізавши райони, відрапортувавши про успішний другий етап реформи і отримавши похвальні грамоти від європейських донорів, міністри, їхні заступники та інші відповідальні особи, похнюпившись, продовжують не помічати проблем звичайних людей. Для яких, власне, і проводиться ця реформа.
Децентралізація передбачала передачу значних повноважень громадам. Зокрема й у сфері соціального захисту населення та захисту прав дітей. Саме ці послуги найчастіше асоціюються з соціальною державою і найбільш затребувані серед українців. Мета змін — максимально наблизити надавачів цих послуг до їх безпосередніх отримувачів.
Тим часом більше половини з 1470 громад в Україні були утворені тільки у 2020 році, а отже — не мають досвіду вирішення багатьох питань, що належать до їхніх повноважень. Тож що змінилося після утворення нових громад, і чому більшість громадян України втратили реальну можливість отримувати соціальні послуги, реалізовувати право на соціальний захист? Яка роль держави в цьому процесі, і чому її хата виявилася крайньою?
Що таке соціальні та адміністративні послуги
Повноваження органів місцевого самоврядування (далі — ОМС) у сфері соціального захисту населення передбачають надання соціальних послуг, адміністративних послуг соціального характеру та захист прав дітей. Деякі є власними повноваженнями ОМС, інші — делегованими, тобто наданими законом або переданими державою.
Відповідно до Закону України «Про соціальні послуги» соціальні послуги спрямовані на профілактику складних життєвих обставин, подолання або мінімізацію їх негативних наслідків та надаються особам і сім'ям, які перебувають у складних життєвих обставинах. Тобто йдеться про соціальні профілактику, підтримку і обслуговування.
Згідно із законом, налічується 17 базових соціальних послуг (п. 6 ст.16 ЗУ «Про соціальні послуги»). Кожна громада зобов’язана надавати їх за відповідним соціальним стандартом, який затверджує Міністерство соціальної політики. Кожна громада має створити відповідний заклад — територіальний центр чи центр соціальних служб — або закуповувати потрібну послугу в інших громад.
Адмінпослуги соціального характеру переважно належать до делегованих повноважень місцевого самоврядування. Такі послуги передбачають прийом документів для надання субсидій, грошової та матеріальної допомоги малозахищеним верствам населення, призначення державних допомог, пільг, грошових компенсацій, встановлення різного роду статусів тощо. ОМС можуть надавати такі послуги через власні органи соціального захисту населення, центри надання адміністративних послуг, старост або інших посадових осіб місцевого самоврядування.
Як працювала вертикаль
До 2021 року при районних державних адміністраціях та в містах обласного значення працювали структурні підрозділи з питань соціального захисту населення. Фахівці надавали адміністративні послуги соціального характеру. На цьому ж рівні працювали служби у справах дітей, що займалися профілактикою правопорушень серед неповнолітніх, захистом їхніх прав, свобод і законних інтересів, виявленням дітей та обліком сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах, і дітей, що виховуються в таких сім’ях, тощо.
Крім того, в районах і містах обласного значення працювала мережа надавачів соціальних послуг: територіальні центри соціального обслуговування і центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді (ЦССДМ). Ці ж структури мали б бути створені у громадах. Але реально їх утворили одиниці. Та про це — згодом.
Спеціалізація терцентрів — надання соціально-побутових (забезпечення продуктами харчування, транспортними послугами, соціально-побутовий патронаж, виклик лікаря, придбання і доставка медикаментів тощо), психологічних, соціально-педагогічних, соціально-медичних, соціально-економічних, юридичних, інформаційних та інших послуг громадянам похилого віку, людям з інвалідністю, які не здатні до самообслуговування і потребують постійної сторонньої допомоги, а також громадянам, які перебувають у складній життєвій ситуації.
Основні напрями діяльності центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді — робота з сім’ями, які опинилися у складних життєвих обставинах, з дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, а також із особами, звільненими з місць позбавлення волі, та умовно засудженими.
Всі ці структури були підзвітні обласним управлінням соцзахисту, а ті — підпорядковувалися Міністерству соціальної політики.
Що маємо зараз
Після ліквідації старих та утворення нових районів у кожній районній адміністрації продовжують працювати служби у справах дітей та управління соцзахисту. Але призначення останніх — уже інше, і штатна чисельність скоротилася удвічі, а то й втричі.
Якщо в дореформених районах у сегменті соцзахисту населення працювало 20–30 осіб, то тепер — 7–12 на тій самій території, залежно від регіону. Тобто чисельність працівників соцзахисту в усіх новоутворених районах зменшилася, а навантаження на тих, хто залишився, зросло. Адже обсяг роботи і територіальне охоплення не змінилися.
Та й скарг на якість надання адмінпослуг соціального характеру на урядову «гарячу лінію» надходить чимало. Пов’язаних насамперед із тим, що в новоутворених громадах людям часто відмовляють у наданні цих послуг, посилаючи в район. Хоча з 1 січня цього року всі звернення про призначення різних видів соціальної допомоги, пільг, субсидій та компенсацій громадяни мають подавати через «фронт-офіси» територіальної громади, які своєю чергою забезпечують їх передачу до органів соціального захисту населення райдержадміністрацій.
У підсумку в процесі реформування соціальні послуги та їх надавачі — територіальні центри і центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді —мали повністю перейти на рівень громад у вигляді або створеної відповідної структури, або закупленої в інших громад послуги. Служби у справах дітей мають працювати як у громаді, так і в районі. Адмінпослуги соціального характеру — надаватися через «фронт-офіси» в громадах у вигляді отримання документів та передачі їх до району.
Проте сьогодні ми бачимо, що ця система все ж таки дала серйозний збій.
Несправні громади
Як уже було сказано, у процесі реалізації реформи з децентралізації влади в Україні на громади покладено повноваження з надання соціальних послуг, адміністративних послуг соціального характеру і захисту прав дітей. Фактично це — створення тих-таки терцентрів, служби у справах дітей, центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, а також забезпечення надання відповідних адмінпослуг.
Щодо адмінпослуг соціального характеру — досить злагоджено працюють громади, в яких уже створено Центри надання адміністративних послуг (ЦНАП). Всім іншим необхідно все ж таки знайти або навчити фахівця, створити умови для роботи, забезпечити робочим місцем і необхідними технічними засобами. Документообіг відбувається через програму «Соціальна громада» і передбачає електронну подачу документів від громадянина до районного управління соцзахисту через компетентного працівника ОМС. За нашими даними, близько 30–40% громад по всій Україні на сьогодні працюють за такою процедурою. Решта — у кращому разі подали заявки на під’єднання до програми.
Стосовно інших напрямів — варто сказати, що закон про соціальні послуги їх частково уніфікував. Тому відбувається реорганізація та створення Центрів надання соціальних послуг (по суті — об’єднаних терцентрів і ЦССДМ).
Але ж і з цим у громадах не все так добре, як хотілося б. Наприклад, за даними Мінсоцполітики, на 1 лютого 2021 року служби у справах дітей утворено тільки у 821 громаді. Нагадаємо: громад в Україні — 1470.
Є також питання з наданням соціальних послуг. За даними того ж міністерства, ситуації в різних областях — різні. Тоді коли в одних регіонах у громадах працюють 1–2 соціальних працівники, то в інших — близько 20% громад мають фахівців із соціальної роботи. Є й унікальні випадки — один фахівець на 54 територіальні громади в області.
Досить показовим є той факт, що, за інформацією Мінсоцу, 2020 року було передбачено державне фінансування на підтримку розвитку п’яти соціальних послуг у громадах. Для цього потрібно було мати фахівця з соціальної роботи у громаді і співпрацювати з громадськими організаціями. Проте заявку на участь у конкурсі подали тільки п’ять територіальних громад з усієї України.
Тобто йдеться таки про значні труднощі в організації роботи із соціального захисту населення та захисту прав дітей у громадах.
Фантомна Національна соціальна сервісна служба
Рішенням Кабміну наприкінці 2020 року створено Національну соціальну сервісну службу України.
Завдання служби — реалізація державної політики у сфері соціального захисту населення та захисту прав дітей, а також здійснення державного контролю за дотриманням вимог законодавства під час надання соціальної підтримки та дотриманням прав дітей.
Пропозицій від Мінсоцу в Кабміні чекали всю осінь. Однак, так і не дочекавшись, як ми вже писали, «уряд прийняв постанову №1345 від 28 грудня 2020 року, якою чисельність працівників РДА скорочується з 49 тисяч до 17,5 тисячі, з яких в управліннях соціального захисту на сьогодні працюють 16,5 тисячі осіб. Тепер Мінсоцполітики вимагає всіх їх залишити, оскільки не встигає чи не дуже хоче створювати Соціальну сервісну службу, прорекламовану ще влітку 2020-го». Про наказ уряду дворічної давності, яким затверджувалися норми кількості соцпрацівників на певну кількість населення, в цій ситуації якось навіть і згадувати незручно. Їх ніколи не дотримувалися.
Отже, на сьогодні ця структура не працює. Лише на кінець нинішнього року передбачається утворення територіальних органів Нацсоцслужби на регіональному й субрегіональному рівнях, тобто обласних та районних підрозділів. Але ж це — цілий рік. А люди потребують якісного соціального захисту і соцпослуг щодня. І в державі, очевидно, цього поки що не усвідомили. Як і в громадах, де є чимало проблем із реалізацією повноважень у сфері соціального захисту населення.
З одного боку, ці повноваження були передбачені законодавством давно, і керівництво громад мало б готуватися до їх реалізації. Проте ключове тут — «мали б». Як уже наголошувалося, майже половина громад в Україні — новостворені. Відповідно, головами обрано нових, часто недосвідчених людей. Тому ці повноваження сьогодні є викликом для керівництва громад. Особливо невеликих. Вони були визнані спроможними, проте мають багато труднощів з організацією роботи із соціального захисту населення та захисту прав дітей. На те є низка причин — і фінансових, і кадрових.
Якщо раніше ця робота фінансувалася з районних бюджетів, то тепер — із місцевих. Держава ж відмовилася фінансувати повноваження громад у сфері соцзахисту, віддавши 60% податку з доходів фізичних осіб на місця. Хоч у 2012–2013 роках із державного бюджету виділялися кошти у вигляді дотації місцевим бюджетам на утримання фахівців із соціальної роботи. Торік була спроба відновити цю практику. Законопроєкт 3807 був визначений президентом як невідкладний, а потім — знятий з розгляду.
Гостро стоїть і питання кадрів, які є далеко не в кожній громаді. Соціальний працівник, як і працівник служби у справах дітей, — це не статист. Завдання такого фахівця — правильно визначити причини складних життєвих обставин, потреби сім’ї або конкретної особи, встановити довірливі стосунки, налагодити діалог та забезпечити необхідну допомогу. І покладання таких обов’язків на людину без відповідної освіти або досвіду навряд чи дасть результат.
Ще однією проблемою є те, що не всі голови громад зрозуміли складність питання і важливість його вирішення. Адже соціальний захист і захист прав дітей — це не лише надання допомоги, а й превентивні заходи.
Під час планування бюджетів громад мають враховуватися не тільки витрати на інфраструктуру, а й питання соціальної сфери. Більше того, визначення потреб населення в соціальних послугах необхідне, щоб якісно і вчасно ці послуги надавати, а з часом — розвинути до вищого рівня.
…Отже, держава дуже швидко вирішила поламати вертикаль, але не забезпечила альтернативи у вигляді Нацслужби, яка б реально функціонувала. Новостворені громади своєю чергою не змогли швидко налагодити роботу із соціального захисту населення та захисту прав дітей. І в цій дилемі крайніми залишилися саме споживачі послуг — малозабезпечені сім’ї, діти-сироти, люди з інвалідністю та інші вразливі категорії населення.
Вся ця історія — не тільки про відсутність державної стратегії і тактики щодо найбільш чутливої в державі соціальної сфери. Це про те, як у будинок до сім'ї з малолітніми дітьми прийшли добрі дяді зробити ремонт, щоб дітям там було добре жити. В майбутньому. Але, поки дядьки з вогником роблять перепланування і замінюють крани, сім'я мерзне на вулиці. Такий ось алгоритм у наших реформ. Такий ось підхід в українських міністрів-головотяпів.
Більше статей Олександри Дем'яненко читайте за посиланням.