Цілком можна було передбачити, що з розпадом радянського простору Чернівці отримають свій «пояс іржі» із кількох колись потужних підприємств військово-промислового комплексу, які ще наприкінці 80-х практично втратили і замовлення, і ринок збуту, і об’єкт, заради якого існували. Але навряд чи хтось міг уявити, що іржею вкриються високотехнологічні лінії буковинських цукрових заводів: на їх продукцію завжди був і буде попит, а самі ці підприємства традиційно забезпечували мільйонні надходження до бюджету, створювали робочі місця, ще й утримували соціальну інфраструктуру аграрної області.
Торік із чотирьох цукрових заводів області ледве змогли запрацювати три, та й то використовуючи, за браком сировини, лише невелику дещицю своїх потужностей. Виробництво цукру впало до критичної межі — всього 4 відсотки від рівня 1990 року.
У занепаді колись високоприбуткової галузі цукровики звинувачують аграріїв, які не забезпечують підприємства сировиною, щороку скорочуючи площі посіву цукрових буряків і доводячи їх урожайність до сміховинних показників. Селяни, у свою чергу, вважають, що галузь поховали саме керівники й новітні власники заводів, заборгувавши їм великі суми за здану продукцію і залишивши господарства без обігових коштів, а отже, без можливості вести буряківництво на належному рівні. Схоже, у цій локальній війні між буковинськими буряківниками і цукроварами переможцями, зрештою, стануть латиноамериканська цукрова тростина і ті, хто прибрав до рук квоту на її переробку разом із місцевими цукровими заводами, які ще не перетворилися на брухт.
Десять тисяч тонн цукру-сирцю з далеких заморських плантацій, що надійшли торік на Чернівецький цукровий завод, видалися мало не рятівним колом, яке дозволило підприємству перебути вкрай важкий сезон — чи не найгірший з усіх попередніх. Заготівля цукрових буряків, вирощених на рідних полях, ішла дуже повільно. Щоб назбирати необхідну для запуску заводу кількість сировини, буряки доводилося перетримувати на кагатних полях, де вони загнивали, втрачаючи й так низьку цукристість. Селяни не поспішали здавати врожай. У багатьох господарствах його просто не було.
Попри досить сприятливий для буряківництва рік, валовий збір коренеплодів із якихось 15 тис. гектарів (колись в області під цукрові буряки засівали у багато разів більшу площу) становив усього 163 тис. тонн. Тобто двічі менше, ніж очікувалося, за найпесимістичнішими прогнозами. Врешті, з чого бути тому врожаю, коли тільки поодинокі господарства дотримувались усіх необхідних технологій вирощування. Органічні й мінеральні добрива вносили у мізерних кількостях і безграмотно, а захист від бур’янів, шкідників та хвороб узагалі мало де проводили. В результаті в Кельменецькому, Сокирянському, Хотинському районах урожайність сягнула позначки, яку за радянських часів вважали ганьбою, — 120—160 центнерів із гектара. Тим часом, приміром, сусіднє господарство ім. Суворова Новоселицького району мало з гектара майже півтисячі центнерів.
Втім, заради справедливості, варто зазначити, що почасти низький врожай — результат паперових хитрощів, а не бездарного господарювання. Насправді він може бути у півтора-два рази вищим, але керівники господарств додумалися розписувати його ще й на приватні присадибні ділянки (зрозуміло, свої або родичів) і спокійнісінько здавати на переробку як власний. Ці схеми дрібного гендлю добре відомі на бурякоприймальних пунктах. Однак із ними миряться, бо на показник валового збору вони не впливають. А він був таким низьким, що вирощених торік в області буряків не вистачало навіть на повне завантаження одного цукрового заводу. Зо два десятки тисяч тонн пощастило завезти з сусідніх областей і навіть із Одеси. Але це не врятувало ситуації: цукру було вироблено 12,5 тис. тонн — менше половини навіть від потреб внутрішнього ринку області.
За такого дефіциту сировини — а цьогоріч її навряд чи буде набагато більше — природним (хоча водночас і диким) видається той факт, що слідом за доведеним до банкрутства Кельменецьким цукровим заводом із дистанції зійшов патріарх буковинського цукроваріння — Зарожанський завод, який обслуговував зону буряківництва Хотинського району. Працювати зарожанським цукровикам все одно ні на чому: господарства Хотинщини запланували навесні засіяти буряками всього 400 гектарів. Це для району мізер. А сільськогосподарські товариства Новоселицького й Кельменецького районів, які традиційно возили в Зарожани буряки, налагодили врешті їх збут на сусідній Хмельниччині. Хоч дорога неблизька (що негативно позначається на якості сировини і збільшує її собівартість через значні транспортні витрати), але подільські цукрові заводи дають добрі гроші. Патріотизм патріотизмом, а буряки — порізно.
Не дивно, що на недавній нараді представників буряко-цукрової галузі краю, що проходила під егідою перших осіб Чернівецької облдержадміністрації, буковинські цукровики мало не слізно благали аграріїв не зменшувати площі посіву буряків, належно їх доглядати і потім продавати саме їм, а не десь за межами області. «Ми в одній зв’язці, — говорили директори двох цукрових заводів — Чернівецького і «Хрещатика», які ще вціліли в жорсткій конкурентній боротьбі і які комісія від «Укрцукру» атестувала для роботи нинішнього року. — Якщо ви не дасте нам сировини, ми не зможемо працювати, люди залишаться без зарплати, область — без цукру, державний бюджет — без надходжень». — «Ми б і раді вирощувати буряки, — відповідали селяни, — але не маємо чим сіяти, підживлювати їх і збирати. Дайте нам насіння, міндобрива і техніку, не занижуйте цукристість наших коренеплодів на своїх бурякоприймальних пунктах, не завищуйте безпідставно забрудненість, а головне — вчасно розраховуйтесь».
— Торік на заводі «Хрещатик», куди ми привезли, за попередньою угодою, буряки, нам виставили їх забрудненість аж у 98 відсотків, ніби ми їм відвантажили з поля саме сміття, — прилюдно скаржився керівник сільського кооперативу «Зоря», що в Кіцманському районі, Василь Скорейко. — І немає на те ради. А скільки разів безсоромно обважували — ні багато ні мало по тонні на машину. Я звертався і в інспекцію, і в управління сільського господарства. Але цукрові заводи нікого й близько не підпускають до контролю за якістю сировини, визначаючи її на свій розсуд. А скільки треба витратити сил і нервів, щоб вибити із заводів законний розрахунок. По двадцять разів їздимо до них за нашими ж, чесно заробленими цукром та жомом. Навіщо нам узагалі цей клопіт? Краще перепрофілюємо ріллю під зернові й сою.
Мати справу з цукровими буряками сьогодні аграріям не тільки невигідно, а й небезпечно. Збанкрутілі буковинські цукрові заводи, тонучи у вирі приватизаційних оборудок (з яких держава має мільйонні збитки, а дехто — мільйонні навари), потягнули за собою аграрний сектор Кельменецького, Хотинського, Сокирянського районів, що колись спеціалізувалися на буряківництві. Не в останню чергу через те, що Кельменецький цукровий завод не розрахувався (і вже не розрахується) зі своїми колишніми постачальниками сировини, розпалися колись сильні господарства «Івановецьке», «Олексіївське». А з їх занепадом занепадають і навколишні села. Не зумівши віддати взяті свого часу під вирощування буряків банківські кредити (які сподівалися сплатити після того, як їм заплатить завод цукром чи грошима), вони вимушені були віддавати кредиторам техніку, нерухомість. Причому — найкращу. Сапати ж буряки вручну, як те здавна велося, вже нікому: буковинські жінки, на фактично дармовій праці яких і трималася галузь, масово виїхали на заробітки до Італії.
Тому нині в області заплановано посіяти цукрових буряків усього на 9,5 тис. га, що становить 2% від площі ріллі, яка перебуває в обробітку. Відповідно до давнього селянського досвіду і всіх наукових обґрунтувань, цей відсоток повинен бути не меншим 10. Інакше можна говорити про повний занепад галузі. Що, зрештою, й маємо. Якщо ці площі ще пощастить зберегти, а також якщо селяни дотримуватимуться технологій посіву, догляду та збирання (що, чесно кажучи, при їхніх фінансових, технічних ресурсах нереально), область зможе зібрати 210 тис. тонн цукросировини. Виробити з неї встановлену квоту у 33 тисячі тонн цукру неможливо.
Підсолодити гірке становище галузі здатна хіба що цукрова тростина. Принаймні новітні господарі Чернівецького цукрового заводу мають багатий досвід роботи з нею та з її постачальниками.