У травні столичні пекарі славно справили свій ювілей — 75-річчя АТ «Київхліб». Був там і я: мед-горілку пив, по вусах текло і в рот потрапляло... Стабільна, успішна компанія у хлібній ієрархії України! Не дивина, що на її лаври зазіхає чимало охочих. Одні прагнуть переполовинити АТ, другі — четвертувати, треті — узагалі розтягти по комерційних норах. І це при тому, що, приватизуючись 1996 року, керівництву тодішнього державного підприємства «Київхліб» вдалося зберегти цілісний майновий комплекс, навіть профтехучилище, яке функціонує і дотепер, щороку надаючи гарантовані робочі місця майже ста тістомісам, формувальникам, пекарям, кондитерам.
Хто виграє від свавільного переділу ринку? Чи є резон вносити «новий» струмінь менеджменту у діяльність самодостатньої структури? Про це наша розмова з Петром ПАРХОМЕНКОМ, незмінним генеральним директором АТ «Київхліб» упродовж 22 років.
— Буваючи за кордоном, завжди тамтешній хліб приміряю до київського. І, знаєте, часто чужинський не дотягує до столичної марки. Не кажучи про ціну...
— Порівняно з їхнім наш удесятеро дешевший. І в Україні — найдоступніший. Якщо середня ціна батона — 1,42 грн., то київського ґатунку — 1,10, «українського» — 1,50, а нашого — 1,28 грн. Такої різниці домагаємося за рахунок високої продуктивності праці, яка, до слова, була взірцем і за Союзу, завдяки доведеним до оптимуму виробничим затратам і, звісно ж, зрослим обсягам випічки.
Щодоби витягаємо з печей 840 тонн хлібобулочних і 40 тонн кондитерських виробів. Не лише забезпечуємо киян і гостей столиці, а й близько 180 тонн продукції щодня транспортуємо до Чернігівської, Житомирської, Вінницької, Полтавської областей. І навіть до Європи!
— Пускають?
— По-перше, ми не «шпигуємо» хліб всілякими поліпшувачами, розпушувачами, а випікаємо за класичною технологією із натуральної сировини. Зарубіжні колеги оцінюють якість нашого тіста навіть вище, ніж власного. Доказом цьому є «урожай» нагород, здобутих на представницьких конкурсах і виставках, серед яких — 15 Гран-прі і 60 золотих медалей. Споживаючи щодня 250 грамів нашого хліба, ви на 50% забезпечуєте організм вітамінами й амінокислотами…
По-друге, ми не тупцюємо на місці: модернізуємо виробництво, технологічно переоснащуємося. Хлібозавод №10 — один із найкращих в Європі — уже працює за комплексною системою ISO 9001. До нього підтягуються дослідний завод, одинадцятий із дванадцятим. Тому підприємства АТ «Київхліб» не захопить зненацька вступ до СОТ і ЄС.
По-третє, паралельно із традиційними хлібобулочними виробами щороку оновлюємо асортимент майже на сотню найменувань. Скажімо, торік апробували 25 новинок під брендом «Європейська марка». Випечений за зарубіжними технологіями хліб із кунжутом, горіхами, ізюмом має вищу харчову цінність. Розрахований він на гурманів і людей із достатком, оскільки дорожчий за так звані соціальні сорти.
Якщо говорити про європейські стандарти, то вся хлібобулочна продукція мусить бути упакована у харчовий поліетилен або спеціальну «дихаючу» плівку. Ми ж поки що у такий спосіб подовжуємо свіжість 10—15% виробів. До всього, це і гігієна, і санітарія, і культура споживання.
— Чому ж у нас темпи такої «стерильності» кволі?
— Бо ціни на упаковку зарегульовані: не вище 10 копійок за одиницю, а нам вона обходиться у 15. Та й спеціальне устаткування для цього потрібне. Хочеться, повірте, не те що буханець — кожну нарізану скибочку оберігати від зовнішнього дотику. Процес транспортування хліба від пекарні до магазину також потребує модернізації, бо існуючий — лоток-авто — вже став архаїчним.
— Петре Миколайовичу, однією ногою ви вже в Європі, а другою, що, загрузли у внутрішніх проблемах?
— Передусім доймає адміністративно встановлений рівень рентабельності галузі — п’ять відсотків. А реально він становить три. Хоча свого часу Кабмін визначив гранично допустиму 15-відсоткову межу.
— За радянської доби?
— Тоді пекарі взагалі розкошували за 23—24-відсоткового рівня рентабельності. Але у ті часи підприємства розвивалися за рахунок бюджетних і власних коштів, а зараз покладаємося виключно на внутрішні ресурси. І це при тому, що наші підрозділи працюють у три зміни, а отже, порівняно з іншими значно більше витрачають на ремонти, заміну устаткування... Ціну на хліб застовпили, а на транспортні послуги вони невпинно зростають. Дорожчають газ, електроенергія, метал. Якби не столична держадміністрація, Київрада, не знаю, на якому б світі були нині.
Щоб уникнути прикрих збоїв у постачанні киян хлібобулочними виробами, міський голова Олександр Омельченко подарував нам 50 «ГАЗелей», які слугують своєрідними «швидкими допомогами». Вони миттєво ліквідовують прорахунки у торговельній мережі, за кілька хвилин доставляючи до спорожнілих прилавків свіжу випічку. Істотними преференціями є і суто символічна плата хлібозаводів за землю, пільгові кредити. Останні дали змогу нам 2003 року покрити недорід в Україні жита за рахунок закупівель у Білорусі. Здешевлені позички (за 20% річних Київрада компенсує 15%) спрямували на модернізацію потужностей. Реконструювали шостий хлібозавод — змонтували голландську піч, поміняли три печі на другому комбінаті... Якщо 2003 року у переоснащення вклали 18,5 млн. грн., то торік — уже 23,5.
— А працівники, крім виробничого комфорту, полегшення умов праці відчувають прогрес на власних кишенях? Соціально вони захищені?
— Ви про зарплату? Та вона дорівнює середній по Києву. Але, вважаю, занизька для такої категорії, як пекар, слюсар, токар, електрозварник, оскільки на будівництві платять більше. Тому ймовірний кадровий відтік. Правда, перш ніж піти від нас, кожен добряче зважить: що втрачає, а що набуде? Торік оздоровили 1450 дітей наших працівників. Для дорослих теж є приємна новина: Київська держадміністрація виділяє 250 квадратних метрів безплатного житла для тих, хто весь вік промучився у гуртожитках. Водночас споруджуємо кооперативний будинок «Пекар» на 82 квартири.
Нині дбаємо про працевлаштування 150 робітників цеху №8, продукція якого у загальному виробництві посідає невелику частку — три відсотки. Але, на жаль, вона збиткова. Тим більше, згідно з концепцією розвитку Києва до 2010 року, його слід передислокувати у промислову зону. Зваживши всі «за» і «проти», вирішили за краще закрити виробництво, а людей, усіх без винятку, забезпечити роботою на інших хлібозаводах. Більше того, «приписати» з урахуванням близькості до місця проживання. Мешкаєте на Борщагівці — працюватимете на хлібокомбінаті №12, у Дарниці — №11, на Оболоні — на десятому хлібозаводі.
Тобто скорочення робочих місць, як дехто прогнозує, не очікується. Більше того, у зв’язку із зростанням випуску здобних, булочних, кондитерських виробів, що потребує більше ручної праці, щороку додатково приймаємо на роботу до 50 чоловік.
— Петре Миколайовичу! У хлібовиробництві ви найбільше залежите від: а) фахової підготовки персоналу, б) якості сировини.
— За своїх ручаюся на всі сто! А от якість борошна, бува, кульгає. За клейковиною, білизною... Раніше ми зобов’язані були місити тісто з млива виключно «Київмлина». Такий «союз двох» не завжди ефективно спрацьовував, оскільки траплялися збої й у власне забезпеченні партнера класним зерном. І «Київхліб» змушений був шукати борошно у Вінницькій, Кіровоградській, Чернігівській областях. Доводилося працювати навіть із коліс...
Зрозуміло, така розхристаність у роботі не завдовольняла керівництво міста. Тому Київрада прийняла рішення створити ЗАТ «Хліб Києва» — компанію із сучасним менеджментом, яка забезпечить збалансовану діяльність столичних підприємств борошномельної та хлібопекарної галузей. І нам полегкість. Основний виробничий клопіт, а саме — забезпечення пекарень борошном із відповідними якісними параметрами, ліг на плечі новоствореної структури.
У планах — орендувати землі, на яких вирощуватимемо пшеницю для власних потреб. Збіжжя молотимемо на «Київмлині», харч найпершої потреби випікатимемо у «Київхлібі» і реалізовуватимемо у торгових точках. Акумуляція чотирьох складових у руках ЗАТ «Хліб Києва» зробить партнерські взаємини паритетними, мінімізує втрати у технологічному ланцюжкові, що, зрештою, лише позитивно позначиться на кінцевому продукті — хлібові, і кращому забезпеченні ним киян.