На обсяг реалізації припадало щомісяця лише 11 — 12 млн. грн., із яких 9—10 млн. забирала заробітна плата. Але й вона не виплачувалася в повному обсязі. На 1 січня 1999 року заборгованість по зарплаті становила 118,1 млн. грн., або за 14,7 місяця. На більшості шахт ДХК «Краснодонвугілля» ситуація характеризувалася словами в діапазоні: «революція — заколот». Гірники не виїжджали з шахти, пікетували приміщення Луганської облдержадміністрації, перерізали собі вени, залучали до акцій протесту жінок, котрі два місяці жили під губернаторськими вікнами, тощо. Але все це для Олександра Єфремова залишилося в минулому. Як і смолоскипові маніфестації шахтарів у центрі Луганська, пластиковий «рок», яким починався й завершувався його робочий день, спроба захоплення гірниками в заручники директора холдингу. Через вікна до кабінету долинало рохкання поросяти, крики півня й собаче гавкання, чиї клички були співзвучні прізвищам керівників області, і багато чого іншого...
Про минуле, сьогодення та майбутнє як «Краснодонвугілля», так і вугільної промисловості України загалом, ми розмовляємо з головою Луганської облдержадміністрації Олександром ЄФРЕМОВИМ: — Ситуація, у якій опинився холдинг «Краснодонвугілля» на початку 1999 року, потребувала негайного, неординарного рішення. Усі вжиті раніше заходи не давали позитивного результату. Змінювалося керівництво компанії, але кожен новий директор, потрапляючи в умови, які панували на підприємстві, просто не витримував і втрачав контроль над подіями. Проаналізувавши стан справ, керівництво області вийшло з пропозицією: «Краснодонвугіллю» потрібен інвестор, який міг би стати фактично господарем підприємства й вирішувати весь комплекс питань. Таку пропозицію було зроблено кільком великим структурам, і не можна сказати, що її зустріли з великою радістю й бажанням негайно розпочати роботу. Значною мірою тому, що протягом лише першого місяця фінансова «ін’єкція» мала становити 15 млн. грн. І все-таки через певний час відгукнулися корпорація «Індустріальний союз Донбасу» і ВАТ «АРС». І через три роки вже можна говорити, що це їхнє рішення виявилося виграшним для всіх. Підприємство виходить на видобуток 15 тис. тонн вугілля за добу, практично погашено заборгованість у заробітній платі, хоча загалом по Луганській області ця цифра сягає 400 млн. грн. І найголовніше — знято соціальну напруженість, яка заважала нормально працювати і шахтарям Краснодона, і керівництву Луганської області. Очевидний позитивний приклад поєднання державного та приватного капіталу. І я як губернатор не знаю жодного факту невиконання «ІСД» й «АРС» узятих на себе зобов’язань. Скажу більше, я вже забув, коли розглядав питання ДХК «Краснодонвугілля», і вважаю, що це дуже добре характеризує процеси, які відбуваються на підприємстві. — Ви сказали, що «Краснодонвугілля» — це позитивний приклад співпраці двох капіталів. А чи не здається вам, що державна підтримка холдингу катастрофічно мала, порівняно з коштами, наданими йому приватним капіталом? Адже самотужки інвестор може й не впоратися… — Я дивлюся на цю проблему в трохи іншому ракурсі. Треба розуміти, що, вкладаючи бюджетні гроші в розвиток вугільної промисловості, держава вирівнює економіку країни в цілому. Бо в остаточному підсумку буде генеровано дешеву електроенергію, виплавлено дешевший метал тощо. На будівництво шахти «Самсоновська-Західна», яка в майбутньому стане візитною карткою «Краснодонвугілля», держава вже витратила близько 200 млн. грн., і цю роботу необхідно закінчувати. Але з 36 млн. грн., які слід було виділити на будівництво «Самсоновської-Західної» нинішнього року, холдинг отримав на всі, підкреслюю, на всі свої потреби 19 млн. Луганська облдержадміністрація не збирається стояти осторонь вирішення цього питання, і ми його обстоюватимемо на всіх рівнях. — Приклад «Краснодонвугілля» показовий щодо вкладення приватного капіталу в видобуток коксівного вугілля. Чи можлива аналогічна ситуація з енергетичними видами вугілля? — Споживачі цього виду продукції — переважно українські теплоелектростанції. Так, можливий варіант, що покупці на енергетичне вугілля знайдуться за кордоном, але цей крок негативно позначиться на економіці держави. Треба чесно зізнатися самим собі, що енергетика України десять років жила й вижила за рахунок того, що шахтарі недоотримували необхідні кошти. На мій погляд, настав час повернути борги — виплачувати заробітну плату і відтворювати виробничі потужності. Якщо цього не буде, то вугільна галузь приречена на вимирання. Особливо якщо державна підтримка залишатиметься на такому рівні, як тепер. — Однак на ситуацію з енергетичним вугіллям можна подивитися й так. Купівля весною нинішнього року станцій, що входять до складу «Донбасенерго», дозволяє сподіватися, що досвід роботи українського приватного капіталу в ланцюжку «вугілля—кокс—метал» буде затребуваний і в цьому випадку… — Під час приватизації обленерго ніхто не обурювався тим, що відбувається. Але відразу після першої ж спроби приватизації ТЕС знайшлося безліч невдоволених цією обставиною. Хоча, на мій погляд, такий крок мав стати першим і головним, а з обленерго можна було й зачекати. Адже коли наші фахівці підрахували, скільки коштуватиме електроенергія на приватизованій електростанції, то виявилося, що дешевше, ніж декларує нині «Енергоринок». Навіть на нашій поганій, «убитій» Луганській ТЕС. А провівши її технічну модернізацію, можна зробити вартість електроенергії ще нижчою. Але я чудово розумію, що всі ці плани здійсненні лише за умови докорінного перелому в державній системі управління вугільною промисловістю. Особливо у свідомості тих людей, котрі звикли керувати цим процесом і бояться втратити контроль над ним. — Оскільки ви керуєте областю, економіка якої значною мірою залежить від праці шахтарських колективів, то я не можу не поцікавитися вашою думкою щодо програми «Вугілля України»... — Річ не в тому, як називатиметься програма і яка вона за ліком. Річ у джерелах її фінансування. Так, у ній визначено, що при виділенні понад 6 млрд. грн. видобуток вугілля зросте до 110 млн. тонн на рік. Виділять менше коштів — на всіх райдужних планах можна ставити хрест. Як і на програмі в цілому. Судячи з цифри — 2,2 млрд. грн., яку закладено в держбюджет на наступний рік, усе до цього і йде. Частина друга. Краснодон — місто, яке житиме Якщо їхати дорогою з Луганська до Краснодона, не можна не звернути уваги на шахту «Самсоновська-Західна». Її солідний вигляд — нині своєрідна візитна картка «Краснодонвугілля»: виникає враження спокою та впевненості в завтрашньому дні. Промислові запаси дозволяють видобувати тут вугілля ще протягом 530 років, а це означає, що роботою будуть забезпечені жителі як Краснодона, так і селищ, які сусідять із шахтою. Після того, що пережили шахтарі за роки падіння холдингу в прірву, цей показник для них — найголовніший. Буде робота — будуть гроші. Буде статок — нормально житимуть родини й навчатимуться діти. Вивчаться, прийдуть працювати на шахту — матимуть майбутнє ті міста й селища, де жили, любили і працювали їхні діди та прадіди. Усе це чітко розуміє генеральний директор — голова правління ДХК «Краснодонвугілля» Леонід Хлапенов, під чиїм началом перебуває 22 тис. чоловік. Від їхньої роботи залежить життя всього Краснодона й сусідніх шахтарських міст та селищ. Таких, як Суходольськ, на території якого міститься шахта «Дуванна», їй два роки тому всі ставили один діагноз: «Пацієнт радше мертвий, ніж живий!» Заборгованість у зарплаті на 1 січня 1999 року становила 9,8 млн. грн. Шахта доробляла лаву з високою зольністю й собівартістю вугілля. Про виконання річного плану годі було й говорити. Так, підприємство одержувало державну підтримку, але всі кошти йшли на виплату заробітної плати. На папері існувала програма капітального будівництва, оцінена в 600 тис. грн., але тільки частину цієї суми було використано за призначенням. Результат такої діяльності, за підсумками 2000 року, був такий: при плані 160 тис. тонн вугілля шахта видобула 83,2 тис.; собівартість однієї тонни вугілля становила 437 грн., а зольність досягала 49%. На обрії виразно замаячіла перспектива закриття «Дуванної» в четвертому кварталі 2001 року. Попри те, що розвідані запаси вугілля, які можна підняти на поверхню, становили 17 млн. тонн. Але в Суходольську ніхто не хотів, щоб «Дуванна» повторила долю шахти «Перемога», де ще можна було видобути 22 млн. тонн вугілля, але її зрівняли з землею. (До речі, як вважає голова Донецької облдержадміністрації Віктор Янукович, процес закриття шахт повинен відбуватися під контролем адміністрацій тих областей, на території яких вони містяться. Щоб обласна влада контролювала виділені кошти, сам процес закриття і створення нових робочих місць для вивільнених шахтарів. А Кабінет міністрів із київських пагорбів — тільки перевіряв роботу місцевої влади. — С.К.). Довелося керівництву холдингу й директору шахти Олександру Ангеловському переконувати інвесторів, які на тоді вже працювали в холдингу, що шахта перспективна і що, вклавши в неї гроші, вони матимуть результат. Торік у грудні силами гірників «Дуванної» було підготовлено лаву, для роботи якої корпорація «ІСД» поставила сучасний прохідницький комплекс вартістю 8 млн. грн., плюс до цього вона ж поставила на 2 млн. грн. паливно-мастильних матеріалів, стрічки тощо. Усе це дозволило 5 березня 2001-го змонтувати і здати в експлуатацію другу західну лаву. Відтак про закриття «Дуванної» вже не йдеться. У жовтні шахта відзначила свій 40-й день народження, і всі розмови тепер зводяться до одного — виконання річного плану. Говорити, звісно, говорять, але, паралельно з цим, поліпшуються якісні характеристики видобутого вугілля. У вересні при плановій собівартості 173 грн. тонна піднятого на поверхню вугілля коштувала 94 грн. У вугільному департаменті Міністерства палива й енергетики захищено програму розвитку «Дуванної» на наступний рік і порушено питання про виділення 32 млн. грн. на капітальне будівництво. План видобутку на 2002 рік становить 250 тис. тонн, що на 50 тис. більше, ніж планується видобути нинішнього року. У перспективі цей показник сподіваються довести до 400 тис. тонн. Змінилася й соціальна обстановка. Шахта не потребує додаткових робочих рук, і якщо раніше директор приймав по 40—60 чоловік, яких цікавило тільки одне питання: «Коли будуть гроші!?», — то тепер до нього звертаються з одним проханням… Узяти на роботу. Зрозуміло, після того, що «витворяли» протягом попередніх років члени Незалежної профспілки гірників України, сам Бог велів поцікавитися в голови Краснодонського НПГУ Володимира БЕРЕЗОВСЬКОГО — чи змінилася ситуація в холдингу з приходом інвесторів? — Безперечно, змінилася. Причому в кращий бік. Стало надходити нове обладнання, і це дозволило розпочати роботу з введення в експлуатацію нових лав та збільшити видобуток вугілля. Єдиний момент, який мене бентежить, — це постійне зростання заборгованості холдингу перед інвесторами. Може так статися, що невдовзі не ми будемо господарями підприємства. Інвестори й так уже є для нас монополістами: постачають устаткування за своєю ціною і не дозволяють продавати вугілля нікому, крім них. — До 1999 року ви це вугілля продавали, куди хотіли, і в результаті холдинг було доведено до ручки. Мабуть, усе-таки був сенс відмовитися від такої практики? — Профспілки було усунуто від цього процесу, і, можливо, в цьому причина всіх невдач… — В НПГУ є якісь обгрунтовані претензії до роботи у «Краснодонвугіллі» інвесторів? — Тільки те, що досі не відбулася зустріч лідерів профспілкового руху з керівниками «АРС» й «ІСД». На ній можна було б прояснити питання, які нас турбують. — У пані Тимошенко, яка підтримує НПГУ й ідеї якої ви пропагуєте серед шахтарів, під час її роботи віце-прем’єром було досить специфічне ставлення до діяльності інвесторів «Краснодонвугілля» — корпорації «ІСД» й ВАТ «АРС». Ви не думаєте, що через вас вона може продовжити з’ясовувати з ними стосунки? — Цілком реальний такий розвиток подій… — Невже ви підете на те, щоб зруйнувати рівновагу, яка склалася в холдингу? — Ми думатимемо над тим, щоб цього не сталося. — На шахті ім. 50-річчя СРСР нову лаву віддали для роботи бригаді, яка на 90% складається з членів НПГУ. Які її показники? — Поки що дуже слабкі, але з приходом нового бригадира, не члена НПГУ, ситуація мусить змінитися. Бо на чільному місці має стояти професіоналізм, а членство в профспілці — питання другорядне. А в самому Краснодоні вже вірять у те, що важкі для холдингу часи залишилися в минулому. Впевненості в цьому додають 20 млн. грн., які щомісяця приносять у своїх гаманцях шахтарі додому в день зарплати. І майже 77 млн. грн., інвестовані нинішнього року «ІСД» й «АРС» на розвиток холдингу. Для порівняння — за той самий проміжок часу від держави на ці ж цілі надійшла вчетверо менша сума... Частина третя:
що може зробити інвестор Природно, що, при всіх позитивних моментах у нинішній діяльності «Краснодонвугілля», моїх співрозмовників більше цікавило майбутнє. А саме: які плани пов’язують із холдингом інвестори? Ось що говорить із цього приводу генеральний директор ВАТ «АРС» Ігор Гуменюк: — «Краснодонвугілля» — це об’єднання, де видобуваються цінні марки коксівного вугілля. Ця обставина довго дозволяла йому одержувати державну підтримку, хоча реальних грошей від реалізованого вугілля було дуже й дуже мало. Плюс до всього не реалізовувалися плани розвитку. Відтак дійшло до того, що середньодобовий рівень видобутку тут «досяг» позначки 8 тис. тонн. Це призвело до вибуху соціальної напруженості — пікетування приміщення Луганської облдержадміністрації, піших походів на Київ, самоспалення тощо. Тоді, а йдеться про 1995—98 роки, у підприємств металургійного комплексу вже з’явилися нові власники, які чітко усвідомлювали, що без розвитку шахт їхній бізнес ітиме не так добре, як вони того хотіли б. Так і народилася ідея випереджаючого фінансування шахт з допомогою недержавних коштів для підвищення рівня видобутку. Здійснювати її 1999 року, з ініціативи Луганської облдержадміністрації та Міністерства вугільної промисловості, почали дві структури — ВАТ «АРС» і корпорація «Індустріальний союз Донбасу», які вже давно працювали на вугільному ринку й мали відповідний досвід та фахівців. Виконання накресленої програми дозволило передусім зняти соціальну напруженість. Порівняно з 1999 роком, заробітна плата шахтарів збільшилася на 80%. Майже повністю погашено попередню заборгованість. Крім того, почалося технічне переоснащення підприємства. Введено в експлуатацію техніку нового покоління, що відразу ж дозволила збільшити обсяг видобутку. Зупинятися на цьому не збираємося. Плануємо наступного року довести середньодобовий видобуток до 15,5 тис. тонн вугілля. — Як вам пощастило знайти спільну мову з НПГУ, який встиг зарекомендувати себе у всіх тих згадуваних вами акціях протесту? — Я жодного разу не зустрічався з жодним із профспілкових лідерів. З’ясування стосунків із ними — прерогатива керівника об’єднання. — Виступаючи на нараді, де був присутній прем’єр-міністр Анатолій Кінах, ви сказали, що ВАТ «АРС» і корпорація «ІСД» вклали в переустаткування вугільних підприємств 400 млн. грн., що на 90 млн. грн. більше, ніж виділено державою... — Йшлося про гроші, спрямовані в основному на розвиток чотирьох об’єднань. А кошти державної підтримки було переважно розподілено між підприємствами, які видобувають енергетичне вугілля. Але цей крок не дав того результату, якого від нього чекали. Видобуток енергетичного вугілля скоротився на 14%. На відміну від підприємств, які видобувають коксівне вугілля. Та ж таки холдингова компанія «Краснодонвугілля» має дуже хороші перспективи подальшого розвитку. З шахти «Самсоновська-Західна», що входить до її складу, за три-чотири роки можна створити підприємство рівня шахти ім. Засядька, «Красноармійської-Західної». Треба чітко усвідомлювати, що в України залишився останній шанс. Якщо бюджет 2002 року не передбачить достатнього фінансування вугільної галузі в обсязі 3,4—3,6 млрд. грн., то не буде достатнього забезпечення електростанцій вітчизняним паливом, а металургійні підприємства країни вже не дадуть у державний бюджет тих грошей, які він отримує тепер. На мою думку, нинішній склад Кабінету міністрів розуміє всю гостроту ситуації, але, крім розуміння, потрібно робити конкретні кроки. І передусім у питанні розподілу виділених коштів. Торік вуглярі просили на свої потреби близько 4 млрд. грн. Верховна Рада визнала цю цифру завищеною і зупинилася на 2 млрд. Поки тривали бюджетні дискусії, керівники шахт подали в міністерство обгрунтовані розрахунки своїх «бажань». Приміром, на закупівлю устаткування для роботи нової лави директор просив 15 млн. грн. У відповідь він чув, що може розраховувати лише на 7 млн. грн. Директор погоджувався, знаючи, що на ці гроші нову лаву вже не зарядить. Так, він витратить їх на стрічку, кабель тощо, потрібне само собою, але вони не працюватимуть на збільшення видобутку. Введення в експлуатацію нової лави так і залишилося на папері. Ще один приклад — вирішили, що все устаткування треба купувати на тендерних торгах. У Донецькій області є Новогродовський завод, який випускає маслостанції (одна зі складових комплекту лави). Торік він узяв участь у двох тендерах. Його продукція разом із гарантійним обслуговуванням коштувала, скажімо, 30 тис. грн. Одночасно з ним участь у тендері брало нікому не відоме ТОВ, яке, переконаний, «позичило» маслостанцію на одній із шахт і запропонувало її за 20 тис. грн. У результаті перемагає ТОВ, а не підприємство-виробник. Щоб такого не було надалі, у нас є пропозиція до уряду — розглянути питання про скасування тендерів на постачання основних видів продукції, виготовленої українськими машинобудівними заводами. І повернутися до практики державного замовлення безпосередньо на підприємствах-виробниках. Крім того, кошти державної підтримки мають у цільовому порядку спрямовуватися на ті підприємства, які можуть у короткі терміни забезпечити збільшення вуглевидобування. — Ваші опоненти можуть заперечити — мовляв, запропонований варіант підтримки підприємств-виробників, контрольованих бізнес-структурами Донецька, зведеться до того, що вони просто почнуть завищувати ціну на свою продукцію, не боючись конкуренції з боку приватних фірм... — Підприємства-виробники готові захищати ціну на продукцію, необхідну для розвитку вугільної галузі. Природно, у такому разі слід враховувати і їхні інтереси. — Яку суму від держави отримав нинішнього року на свій розвиток «Краснодонвугілля»? — Близько 19 млн. грн. Але у питанні вкладення грошей є одна цікава особливість, яку я проілюструю на прикладі алгоритму вкладення коштів від «АРС» й «ІСД» у холдингову компанію в 1999—2001 роках. Інвестиції скорочуються, бо чим більше спочатку вкладається коштів, тим менші подальші вкладення. А підприємство поступово стає самоокупним і починає повертати гроші інвесторам. Можливо, такий шлях і виведе вугільну галузь із нинішньої кризи. В бюджеті на наступний рік потрібно передбачити виділення коштів у тих обсягах, яких просять вуглярі. Впевнений, через рік ця цифра зменшиться. Машинобудівні підприємства України випускають для вугільної промисловості сучасну, надійну техніку, яка працюватиме не один рік. Цей цикл у межах чотирьох-п’яти років. — Ваша думка про програму «Вугілля України»? — Концепція програми зауважень не викликає. Крім одного маленького «але»… Я в ній не побачив конкретних шляхів, які приведуть вугільну галузь у щасливе майбутнє. Якщо це буде приватизація вугільних підприємств, то я її противник, бо в тому стані, у якому перебуває галузь, жодна приватна українська структура не в змозі її підняти. Хоча «АРС» й «ІСД» зроблять усе можливе, щоб зберегти в «Краснодонвугіллі» стабільну ситуацію. Але цей процес має йти паралельно з підтримкою держави. Напередодні найближчих виборів питання про стабільність у заполітизованому Краснодоні більш ніж актуальне. Безперечно, знайдуться сили й особистості, котрі спробують маніпулювати свідомістю шахтарів для вирішення своїх політичних завдань. І тут знову дуже багато залежить від того, яке продовження матиме «союз» держави й інвесторів. Останнім, мабуть, варто зустрітися з представниками профспілок, оскільки їхня декларована з Донецька впевненість у тому, що «Краснодонвугілля» житиме й розвиватиметься далі, неодмінно знайде відгук у серцях членів НПГУ. Заодно не дасть «достукатися» до них іншим — тим, хто грошей у розвиток вугільної галузі не вкладає, але вміє добре працювати язиком. А державним мужам, котрі ніяк не можуть визначитися, виділяти кошти на відродження вугільної галузі чи дивитися, як вона з останніх сил намагається не померти, варто було б зайти в каплицю на околиці Краснодона, яку будують на тому місці, де торік навесні загинули 80 гірників шахти імені Баракова. Постояти в тиші та згадати, що обіцяли і що зробили вони для шахтарів України. Може, настав час виконувати обіцянки? |