На початку 90-х років, коли в Україні поглиблювалася економічна криза, голови керівників деяких районів області осяяла рятівна ідея — відкрити горілчані цехи і випускати дешеву горілку. Мовляв, це буде неабияка підтримка і для спиртозаводів та заводів продтоварів, а бюджети отримають додаткові доходи. І за велінням перших осіб районів почали масово створюватися цехи з лініями розливу горілки, чого не практикували в інших областях. Дуже скоро оковиту на Тернопіллі вже виробляли один потужний лікеро-горілчаний завод в Чорткові та дев’ять цехів при спиртозаводах та заводах продтоварів.
Та минуло два-три роки, і з’ясувалося, що здешевлена за рахунок економії витрат (транспортних, трудових) спиртозаводська горілка може успішно добити Чортківський лікеро-горілчаний завод, який у радянські часи був єдиним виробником горілки на всю область, а його продукція користувалася попитом у сусідних регіонах, добре продавалася в Криму, Молдові. І раптом лікеро-горілчаний гине на очах. Горілчані цехи теж працювали не надто успішно, були завантажені лише 10—15 відсотків. А чому? Бо вважалося, що алкогольний ринок в Україні і області доволі місткий, його вистачить на всіх. Можна обійтися без продуманої збутової політики, розвитку власної торговельної мережі, рекламної підтримки тощо.
Хмари над місцевими виробниками алкоголю почали нависати вже у 1996—1997 роках. Тоді у Кіровограді і Сімферополі стали потужно розкручувати виробництво та завойовувати український ринок заводи «Артеміда» і «Союз-Віктан». Ще кілька місяців — і їм у спину вже дихають алкогольні вироби під торговими марками «Немиров» і «Гетьман». А за останні півтора року торгову мережу, наче повінь, наводнила дешева донецька горілка.
Фальсифікованої горілки менше не стало. На її етикетках здебільшого вказано реквізити виробників зі східних регіонів України. Але на гуртових базах і в підпільних цехах «фальсифікат» продають лише роздрібним торговцям-своякам, бо в іншому разі нелегальний виріб дуже легко виявити: з січня цього року уряд продовжив дію постанови про мінімальні гуртові та роздрібні ціни на алкогольні вироби. Однак умови для легальних виробників дещо поліпшилися. Але заодно загострилася боротьба за покупця.
Споживач уже готовий віддавати перевагу тим алкогольним напоям, які відзначаються високими смаковими властивостями, нехай і трохи вищої вартості. Його бажаннями вдало скористалися горілчані гіганти зі сходу та півдня України. Наприкінці 2000 року горілчаний цех Новосілківського спиртозаводу, що в Підволочиському районі, за погодженням з регіональним відділенням Фонду державного майна України взяло в оренду одеське ЗАТ «Шустов-спирт», яке стало виробляти горілчані вироби з назвами «Золоте поле», «Медобори», «Стара фортеця», «Міленіум». У січні цього року на Бучацький мальтозний завод прийшла київська фірма ЗАТ «Галспирт», і випускає вона декілька видів горілки під відомою торговою маркою «Гетьман». Струсівський завод продтоварів на Теребовлянщині, ще торік практично лежачий, уже випустив 5,2 тис. декалітрів оковитої: горілчаний цех взяли в оренду київські підприємці—фізичні особи. Проте в останні три місяці виробництво горілки там знову припинилося. Як не дивно, в нинішньому році удвічі більше випускає горілки поки що незалежний від «чужинців» Тернопільський завод продтоварів (його результат — 5,6 тис. декалітрів).
Якщо порівнювати з першим півріччям минулого року, з січня по липень виробництво горілки на Тернопіллі зросло майже вдвічі. Начальник департаменту з питань адміністрування акцизного збору і контролю за виробництвом та обігом підакцизних товарів ДПА в Тернопільській області Володимир Голик оптимістично повідомляє, що помітно збільшилися і надходження до держбюджету від сплати акцизного збору — на 6,2 млн. гривень порівняно з першим півріччям минулого року.
Та успіх горілчаного виробництва, знову ж таки, забезпечили нові в області алкогольні виробники! Судіть самі: з реалізованих упродовж шести місяців 207 тис. декалітрів горілчаних виробів 170 тис. припадає на два підприємства — ЗАТ «Шустов-спирт» і ЗАТ «Галспирт».
Однак не всі спроби оренди завершилися так само вдало. На горілчаний цех при Ковалівському спиртозаводі, що в Монастириському районі, прийшла кіровоградська «Артеміда», придбала ліцензію на виробництво горілки. Однак до виробництва там іще не приступали. Одночасно стали здавати позиції державне підприємство «Товтри» у Тернополі та горілчаний цех Козлівського спиртозаводу в Козівському районі — підприємства, які ще донедавна випускали непогану і порівняно дешеву горілку під маркою «Товтри».
Занепад деяких горілчаних цехів, які не витримали конкуренції, директор Козлівського спиртозаводу Андрій Боярчук оцінює коротко:
— В область прийшли горілчані гіганти, які здатні забезпечити своїм виробам потужну рекламу і транслювати її по загальнонаціональних теле- і радіоканалах. Ми можемо підтримувати свою продукцію хіба що поодинокими рекламними щитами і рекламними текстами в місцевих ЗМІ. Смішно навіть порівнювати з можливостями тих кількох алкогольних фаворитів, які монополізували як український, так і обласний ринок лікеро-горілчаних виробів. Тому може статися зовсім небажане — такі горілчані цехи, як наш, припинять своє існування.
Зовнішні ринки для горілчаних виробів з Тернопілля, як і України загалом, практично закриті. Якщо ще півтора року тому ЗАТ «Шустов-спирт» відправляв невеликі партії горілки в США, то тепер він орієнтується виключно на внутрішній ринок.
Держави СНД використали простий спосіб — запровадили високі ставки ввізного мита. А якщо деякі тамтешні фірми й готові закупляти нашу горілку, то не можуть гарантувати розрахунки за неї упродовж 90 днів, чого вимагає українське законодавство. Врешті, навіщо сусідам українська оковита? Силу-силенну лікеро-горілчаних заводів набудувала Росія, а за останні роки алкогольне виробництво налагодив Казахстан. Західні держави, які мають досвід існування в ГАТТ/СОТ, високих митних тарифів не встановлюють, але використовують інші захисні заходи — ускладнену (додаткову) сертифікацію чужого алкоголю. І виходить там, що в української горілки завищений вміст важких металів… Захід знає, де потрібно надійно захищати внутрішній ринок. Адже алкогольна продукція — одне з основних джерел надходжень до бюджету!
Єдиним рятівником місцевої горілки залишається збут в Україні і області. Бо народ п’є і пити не перестане. У радянські часи в регіоні щороку споживали майже 800 тис. декалітрів «міцного зілля». Зараз річна реалізація оцінюється майже у 400 тис., з яких місцева горілка займає лише 160—170. Для алкогольних виробників Тернопілля це — питання для роздумів. Бо можливості для збільшення виробництва і реалізації є, якщо, звичайно, приділяти належну увагу не лише технологіям, а й збутовій діяльності. Але, схоже, роздумами все й завершується: збутом горілчаних виробів, які продукуються в області, мало хто переймається. Чим не промовистий факт: лише тернопільське ЗАТ «Товтри» має власну торгову базу. Про активну рекламну підтримку, постійну роботу з роздрібними покупцями говорити навіть не доводиться. Директор ВО «Тернопільспирт» Василь Колесник занепад пояснює тим, що «у спиртозаводів, що входять в об’єднання, коштів на освоєння нових ринків і рекламування горілчаної продукції немає».
— Але ж помітно зростає виробництво спирту. Виробниче об’єднання «Тернопільспирт» уже забезпечує п’яту частину загальноукраїнських його обсягів і майже третину експорту. То чи так уже й важко виділяти на рекламу алкоголю частину коштів від реалізації спирту? Хіба це не окупиться?
— Ви знаєте, що рентабельність виробництва спирту не настільки висока, як дехто собі міркує, — лише 8—10 відсотків?
— А рентабельність експорту?
— Трохи вища. Майже 20 відсотків. От якраз із експорту спиртозаводи беруть дещицю грошей на рекламу горілчаних виробів. Та цих коштів все одно мало.
— Але що ж робити з тими горілчаними цехами, які не витримали конкуренції? Може, варто перепрофілювати їх?
— Перепрофілювати горілчані цехи важко. Нехай будуть. А ми разом з райдержадміністраціями скоро почнемо думати, що з ними робити.
Однак поки керівники думають, місцевий споживач купує готову продукцію. Він не переймається, хто з горілчаних монстрів прийшов в область і чиї цехи занепадають. Перейматися мусили б справжні менеджери виробництва — та чи на всі області їх настачиш?