Стихнули в далекому і близькому зарубіжжі розмови про скасування тяжкої людської праці і про перекладання всіх невдячних видів робіт на плечі механізмів. «Дядько Сем» не проти все нелегке й непрестижне скинути на нових світових вигнанців — іноземних робітників, кольорових емігрантів, врешті-решт — незахідну більшість людства. У лавах цієї більшості і наші, українці, яких, за різними даними, працює за кордоном від 3 до 7 мільйонів…
— Українці вкрай нечасто їдуть до Португалії ніжитись під сонцем на золотих пляжах провінції Алгарве чи слухати професіоналів-виконавців фаду (романсів), — почав розмову про роботу в Португалії один із багатьох, кому знайомий смак закордонного хліба, — пан Андрій. — Далеко не всі знаходять гроші, щоб насолоджуватися швидкою їздою сучасними португальськими автострадами, прокладеними на узбережжі Атлантичного океану через зарості коркового дуба. Мені, колишньому викладачеві психології, цілком зрозуміло, що сюди їдуть люди, загнані в глухий кут тяжким сьогоденням, відсутністю роботи.
Я змушений був полишити на певний час свою викладацьку діяльність, —продовжує мій співрозмовник. — На 230 гривень хвору дружину і двох дітей прогодувати неможливо. Коли я прийняв рішення про поїздку, віза в цю країну коштувала 400—450 дол. США. Її відкривали мені в Німеччині. Проїзд до місця призначення — 300—400 умовних одиниць. В цю суму входять і 150—200 дол., що їх забирають молдавські рекетири за «транзит» через Іспанію. Уникнути таких поборів неможливо: якщо вдається проїхати непоміченим через Іспанію, то вони обов’язково знімуть цю «данину» в Португалії. Втім, такий платіж дає певні переваги: у Португалії «посередники» знаходять «роботодавця» — людину, що хоч трохи знається на ринку «чорної» праці цієї країни. Їй також треба заплатити щонайменше 200—300 дол. «Роботодавці» теж з Молдови. Вони «окупували» Португалію, Іспанію. Але від них так і чекай обману: там, куди вони послали, роботи може не бути або вона не відповідатиме обіцяній. А ще непоодинокі випадки, коли заробітчани зі слов’янських країн зникали...
Заробіток коливається від 80 тис. ескудо до 250 тис. Перша цифра — для робітників, які виконують найчорнішу роботу на будівництві котеджів португальців. У твердій валюті — це 340—350 доларів США. Наступна цифра — для «золотих рук»: у робітників, котрі володіють усіма будівельними спеціальностями, вона не перевищує 1000 дол. Що ж до прожиткового мінімуму, то робітникові, задіяному на тяжкій фізичній праці, на харчування доведеться викласти 100 дол.
Для людей такої долі у Лісабоні є «плац праці». Якщо трапилося так, що тебе пограбували або ж тимчасово немає роботи, то заробітчани приходять на цей плац о шостій ранку і можуть тимчасово найнятись на роботу на один або кілька днів, здебільшого на виноградні плантації. Сплять наші українці, як і росіяни та білоруси (якщо це можна назвати сном), де доведеться: у підвалах, погребах, прямо на будовах — без елементарних умов гігієни.
«Спляча красуня» Європи — так називають цю країну на березі Атлантичного океану, яка зачаровує своєю ніжною меланхолією, красою неповторних ландшафтів, своєрідною архітектурою. Її ще називають «музеєм вина», бо виноградна лоза прикрашає всі регіони цієї європейської держави — батьківщини портвейну, винайденого понад триста років тому саме тут. Додому з Португалії пан Андрій віз із собою трохи менше двох тисяч доларів і, з огляду на свою колишню зарплату вдома, — був дуже задоволений. До того ж португалець — власник будівельної фірми, у якого він працював, видався напрочуд інтелігентною людиною і, на диво, дуже прихильним до українців, що не так уже й часто буває в чужій країні. Він довго розпитував непоганою російською мовою, чому українці їдуть у пошуках заробітку за кордон із країни, багатої на сировинні ресурси, проте пояснень, здається, так і не зрозумів.
А ось читачеві коротенька розповідь про ставлення до українських заробітчан із боку братів «по крові» — росіян, переказана мені дружиною одного з тих, хто гне спину на будівництві хоромів багатих санктпетербуржців.
— Я поїхала до свого чоловіка в «Північну Пальміру» по гроші, позаяк єдиний син на межі відрахування з Волинського держуніверситету, оскільки форма навчання в нього — комерційна, — розповідає мені пані Людмила. — Чоловік «підпільно» працює на будівництві котеджу в багатого петербуржця. Можливостей передати гроші немає: він працює і живе там на правах нелегала і навіть у місто виходить зрідка, з великим ризиком бути схопленим місцевою міліцією. Паспорт же його «господар» (відомо, з яких міркувань) тримає в себе. Живе з такими ж, як і сам, у тимчасово обладнаному підвалі незавершеного будівництва з кам’яною підлогою і опалювальними «козлами» від електроструму. Умови життя такі, — розповідає крізь сльози пані Людмила, — що бідна «слів майстерня», як писав відомий класик, аби про все це розповісти. Працюють цілодобово, а заробляє мій чоловік 3000 російських рублів, що дорівнює сьогодні приблизно 500 українським гривням. За ці гроші треба ще й харчуватись. «Новий» петербуржець мене трохи заспокоїв, мовляв, «твой хохол будет зарабатывать больше, но в летний период, а живется ему здесь совсем неплохо…». Приїхала я до рідної домівки, розклала ці жалюгідні гроші по купках — щось на плату за синове навчання, щось на житло і харчі, бо давно вже сім’я забула смак м’яса, і чекатиму літа зі сподіваннями на «добре серце» працедавця. Сама без роботи — перебиваюсь випадковими заробітками. Ось так і живемо…
Не в кращому становищі опинився мій третій співрозмовник. Пан Максим — колишній головний інженер одного з провідних проектних інститутів міста Бишкек, що в Киргизії, кандидат технічних наук. 1993 року він змушений був залишити столицю Киргизії, покинувши все нажите за 15 років, і повернутися з двома валізами, двома дітьми й чарівною дружиною у ті місця, де, як він каже, «закопана пуповина», — на рідну Волинь.
— Я не просто залишав Бишкек, — розповідає Максим, — я тікав звідти. Майже всі сім’ї, що жили у під’їзді дев’ятиповерхового будинку, в якому я отримав квартиру, були киргизькі. Дружину і синів ще на початку 90-х років відпровадив на Волинь до батьків, позаяк працював, а залишати сім’ю вдома було досить небезпечно. Діти киргизів жорстоко побили мого меншого сина, а дружині щоденно погрожували, у тому числі й ножем, варто було їй хоч на хвилину вийти з домівки. Довелося залишити квартиру з меблями, бібліотекою, іншими речами (штучно створювались такі умови) і практично у неповних сорок років починати життя спочатку.
Ось тоді все й почалося: чищення курників у заможних поляків, збирання у сезон полуниці — роботи, що, м’яко кажучи, не дуже відповідали моїй кваліфікації. Ставлення було зверхньо-презирливим, але доводилось миритися — не хотілося, щоб сім’я помирала голодною смертю. По приїзді додому друзі вмовили мене поїхати на роботу в Чехію. Цілою бригадою українців працювали на старому металургійному підприємстві, заснованому ще у середині XVIII століття. Попри те, що робота була шкідливою і дуже виснажливою, працювати мусили по 12 годин на добу. Ігнорувались елементарні правила техніки безпеки, а заробітки не перевищували 350 американських доларів на місяць. Я втратив здоров’я і повернувся додому.
А останньою Максимовою спробою заробити щось для сім’ї була Росія.
— Пам’ятаю, приїхали в Курську губернію будувати в одній з агрофірм об’єкти агропромислового комплексу. Там чекали обіцяну роботу, але так і залишилися ні з чим…
На завершення слід сказати, що багато бід і нещасть за кордоном звалюються на наших людей від незнання ними тамтешнього життя. Чимало заробітчан їдуть на чужину, сподіваючись на добрі заробітки і сите життя, багатство й улюблену роботу за спеціальністю. Однак швидко з’ясовується, що постіндустріальний соціалізм і розвинутий капіталізм чудово обходяться без українських кандидатів наук, фізиків та ліриків, скрипалів та будівельників. А потрібні там переважно підлогонатирачі, доглядачі 90-річних стариків зі зруйнованою життям нервовою системою, асенізатори, мийники тротуарів. Там усе влаштовано, якщо добре придивитись, як і в нас. Ось такий він, заробітчанський хліб.
Готуючи цей матеріал до друку, я побував у начальника обласного управління Національного банку на Волині Олександра Бєліка. Волинські шукачі роботи за кордоном торік переказали в область своїм рідним 12,5 мільйона американських доларів — таку цифру фіксують українські банки. Оскільки пересічний українець інтуїтивно не лише не довіряє лікареві свого здоров’я, вчителю — освіти своєї дитини, державі — своєї безпеки, а й захирілим банкам — своїх грошей, цифру, названу головним банкіром області, напевно, треба помножити щонайменше на п’ять. Це і є красномовною відповіддю на те, яка частина бюджету регіону залишається поза нашою економікою. Питається, чому ми бідні? Бо дурні. А чому дурні… Коментарі, гадаю, зайві.
P. S. Коли матеріал — крик душі цих знедолених людей — мав уже запахнути друкарською фарбою, в українських ЗМІ з’явились повідомлення, що наші земляки уже в «законі» — принаймні в Португалії: працездатна їх частина має шанс дожити до часів, коли у їхній трудовий стаж входитиме праця на тамтешніх будовах та виноградниках. Ну чим, шановний читачу, не блюзнірський жест мачухи-України?..