Коли сенс життя зводиться до безупинної боротьби в текстах революційних пісень, це ще сяк-так. Але якщо аналогія поширюється на економіку, ситуація стає гіршою за стихійне лихо.
На жаль, такі випадки у вітчизняній практиці трапляються досить часто. Наприклад, торішню серпневу постанову Кабміну про перехід на єдині тарифи керівники великих підприємств, де витрати на електроенергію становлять вагому частку в собівартості готової продукції, дружно охарактеризували як антиринкову, що підриває економічну безпеку держави. Та й президент від неї зовсім не в захваті, судячи з його розпорядження розібратися в ситуації.
Однак чиновники, напевно, не надають цьому особливого значення, оскільки нормативний документ залишається чинним дотепер. До чого це призводить, ми спробували з’ясувати в розмові з першим заступником голови парламентського комітету з питань бюджету Людмилою СУПРУН.
— Людмило Павлівно, тема нашої розмови безпосередньо стосується Запорізького алюмінієвого комбінату (ЗАлКу), єдиного в країні виробника первинного алюмінію. Чим, на ваш погляд, пояснюється поява штучно створюваних бар’єрів на шляху розвитку підприємства?
— Гадаю, причина полягає в тому, що підприємство видається занадто «ласим шматком» для деяких бізнес-структур. А оскільки становище із захистом прав власності в державі, м’яко кажучи, могло б бути кращим, знаходяться мисливці скористатися ситуацією.
— І що ж у ньому ласого? Комбінат розміняв восьмий десяток, його основні фонди далеко не першої свіжості. На зовнішньому ринку ЗАлК як серйозного конкурента не сприймають, а попит на алюміній усередині країни дуже скромний.
— Почасти ви праві. Але усе ж таки не можна не зважати на те, що, по-перше, за оцінками фахівців, потенційна потреба українських підприємств в алюмінії становить близько 400 тис. тонн на рік, тобто вчетверо перевищує проектну потужність ЗАлКу. А по-друге, комбінат має дуже серйозну перспективу, пов’язану із введенням в експлуатацію фольгопрокатного виробництва. Порівняйте: у Штатах, Японії рівень споживання алюмінію на душу населення становить понад 30 кг, а в Україні — усього два.
— Однак окреслені вами проблеми, мабуть, не є профільними для діяльності комітету, який ви представляєте...
— Це лише в тому разі, якщо обмежити функції комітету тільки розробкою і прийняттям чергового бюджету, не звертаючи уваги на його виконання. На практиці ж формування дохідної бази перебуває під постійним парламентським контролем, що передбачає як моніторинг економіки в цілому, так і фінансового становище великих платників податків. І якщо в системі виявляються ознаки якихось збоїв, необхідно вжити своєчасних заходів для їхнього усунення.
Тому різке зниження бюджетних відрахувань алюмінієвим комбінатом змусило звернути пильнішу увагу на це підприємство. Хоча, здавалося б, об’єктивних причин для виникнення проблеми немає. Кон’юнктура ринку не змінилася, умови господарювання — теж, обсяги виробництва не тільки не зменшилися, а й постійно зростають. Словом, проблеми за визначенням не має бути. І лише після зіставлення динаміки фінансових показників підприємства і хронології урядових постанов усе стало ясно.
Як виявилося, постановою від 23 лютого минулого року Кабінет міністрів України скасував дію диференційованого тарифу на електроенергію, котрим комбінат користувався із серпня 2002-го. У результаті частка електроенергії в структурі собівартості виробництва алюмінію різко збільшилася — до 42%, що призвело до нульової рентабельності випуску металу. Більше того, черговою постановою від 15 серпня уряд одним махом зрівняв тарифи для всіх споживачів. І якщо в лютому за кожну кіловат-годину ЗАлК сплачував 13,64 копійки, то в грудні — уже 20,8. Нескладно уявити, що для економіки підприємства, яке щомісяця споживає близько 200 млн. кіловат-годин електроенергії, це був дуже важкий удар.
Аналогів настільки бездарного управлінського рішення, мабуть, неможливо знайти у світовій практиці. Адже, по суті, з подачі уряду в країні скасовано тарифну політику в електроенергетиці. І зроблено це під приводом створення рівних умов у вітчизняній промисловості. Такі пояснення просто не витримують жодної критики. Про які, питається, рівні умови може йтися, якщо одне підприємство споживає тисячу кіловат-годин, а інше — сотні мільйонів? До того ж вартість денної кіловат-години більша, ніж нічної, бо для стабільної роботи енергосистеми потрібні додаткові витрати на запровадження регулюючих потужностей. А такі підприємства, як алюмінієвий комбінат, почасти беруть на себе цю функцію, оскільки працюють у безперервному циклі, споживаючи електроенергію стабільно й у великих обсягах.
Зрештою, використання енерготарифів — це узвичаєна світова практика, яка дає змогу встановлювати для промисловості визначений норматив рентабельності. Його рівень перебуває в межах 7—12% залежно від економічних можливостей і умов кожної країни. Упровадження цього механізму не становить особливих труднощів, оскільки кінцева ціна продажу тієї чи іншої продукції на світовому ринку загальновідома.
— Цей принцип діяв і в нас із прийняттям у 2002 році постанови уряду про диференційований тариф, котрий, зокрема, поширювався і на ЗАлК.
— Цілком правильно. Причому, як показала практика, результат від упровадження дифтарифу був позитивним. На ЗАлКу намітився приріст товарної продукції, після п’ятирічного простою були введені в експлуатацію виробничі потужності, збільшилася заробітна плата. Фінансове становище підприємства помітно поліпшилося, що сприяло збільшенню надходжень до бюджету. І держава від цього не тільки нічого не втратила, а й виграла. Оскільки отримані від дифтарифу преференції комбінат відшкодував у вигляді підвищення на 100 млн. грн. податкових відрахувань.
Крім того, економічна обгрунтованість диференційованого тарифу визначається зниженням витрат виробників електроенергії. Компактність споживання алюмінієвого виробництва приводить до зниження витрат на транспортування електроенергії, вирівнювання графіка навантаження і споживання.
— Однак Мінпаливенерго мотивує скасування диференціації тарифу необхідністю «вирівняти розвиток регіонів». На думку міністерських чиновників, споживачі повинні сплачувати за електроенергію стільки, скільки вона коштує. А різного роду преференції зумовлені швидше не економічною доцільністю, а політичними мотивуваннями.
— Абсолютно справедливо: економіці не дозволяється мати політичне забарвлення, вона повинна бути об’єктивною. От і давайте поміркуємо неупереджено, спираючись на реальні факти. За підсумками 2004 року позитивний фінансовий результат діяльності алюмінієвого комбінату становив 88,5 млн. грн. Нагадаю, тоді діяв дифтариф. А торік, коли його скасували, ЗАлК відзвітував 15 млн. грн. збитків. Цікаво, що на початку цього року одна з фінансово-промислових груп, котра вочевидь симпатизує колишньому складу уряду, який скасував дифтариф, публічно заявляє про своє бажання купити комбінат у його нинішніх власників. Скажете, випадковий збіг? Можливо. Але тільки занадто вже він нагадує класичну схему, коли, використовуючи владні повноваження, підприємство спочатку заганяють у безвихідь, довівши його до банкрутства, а потім прибирають до рук.
Розрахунок гранично простий: знову опинившись при владі, зробити так, щоб ситуація з диференційованим тарифом повернулася на круги своя. Комбінат знову стане прибутковим, що дасть змогу отримати особисту вигоду. Адже, на жаль, ще не викорінені передумови, які дозволяють чиновникам на свій розсуд або дати можливість будь-якому підприємству нормально працювати і розвиватися, або, як кажуть, помножити його на нуль.
— Людмило Павлівно, а як у зв’язку з цим ви оцінюєте урядову постанову про дифтариф зразка 2002 року?
— Я абсолютно упевнена, що такий захід не повинен застосовуватися для обраних. Диференційований тариф варто поширити на підприємства, які мають схожі ознаки: робота в безперервному циклі, певний обсяг споживання електроенергії, установлений рівень рентабельності виробництва. До речі, саме ці принципи й закладено у моїх пропозиціях до проекту урядової постанови. За такого підходу ми одержимо цілком прозору формулу, що виключає переваги тому чи іншому виду бізнесу за принципом поділу на «своїх» і «чужих».
— Схоже, останнім часом ідея упровадження диференційованого тарифу ніким не заперечується, за винятком, звичайно, Мінпаливенерго. Принаймні про його необхідність не перший день говорять не тільки промисловці, а й чиновники — від міського голови до президента включно. Проте проблема поки що так і залишається невирішеною.
— На мою думку, у всіх цих розмовах усе-таки занадто велика частка популізму і кон’юнктурщини. А питання потрібно вирішити кардинально, прийнявши відповідне доповнення про диференційований тариф до закону про електроенергетику. Тоді зникнуть передумови для різного роду маніпуляцій і підкилимових домовленостей. Правила формування відкритої ринкової ціни на електроенергію мають бути прозорими і єдиними для всіх. Інші варіанти просто неприпустимі.
— Але, погодьтеся, що дифтариф — це усе ж таки певна преференція. Якщо її буде прийнято на законодавчому рівні, чи не створить це проблеми при вступі країни до Світової організації торгівлі?
— Ні, оскільки СОТ не регламентує тарифи на електроенергію. Окремі члени організації успішно використовують дифтарифи для окремих підприємств і галузей промисловості, включаючи алюмінієву. І немає прецедентів, коли цей принцип заперечується.
Загалом практика встановлення спеціальних тарифів для підприємств з виробництва алюмінію застосовується в багатьох країнах. Понад половину світового алюмінію виробляють з використанням електроенергії на особливих умовах: довгострокових контрактів і диференційованих тарифів, індексованих залежно від ціни алюмінію на Лондонській біржі.
До речі, за даними НКРЕ, середній тариф на електроенергію для виробників алюмінію на 38% нижчий, ніж для інших індустріальних споживачів. І це притому, що державна підтримка енергоємних галузей промисловості є у світі загальноприйнятою нормою. Це цілком логічно, оскільки, як показала практика, обгрунтовані спеціальні тарифи не є засобом субсидування окремих неефективних товаровиробників, а стимулюють загальне економічне зростання у країні.