Як говорив сатирик, у те, ніби щось подешевшає, не вірю, зате коли говорять «подорожчає», вірю одразу й беззастережно. Так привчило нас життя, особливо стрімкий перехід від економіки стабільних цін з шаленим дефіцитом товару до повного достатку, зате часом із астрономічними цифрами на багатьох цінниках. Тому більшість середньостатистичного населення майже щовечора дружить з калькулятором, намагаючись збагнути, чи не затріщить погрозливо бюджет наприкінці місяця. І побоюється, що він затріщить з інших причин — через неврожай або ж рішення влади про те, що ціни треба підняти...
«Добре вам там, у столиці, грошей більше і жити легше», — часом чуємо від знайомих і друзів з інших місць, особливо ж сільських. Та коли виконуєш кілька нескладних арифметичних вправ стосовно зарплати — своєї та знайомих, і цін — столичних та місцевих, результат виходить приблизно однаковий. Але не хочеться руйнувати в людях віру в безхмарність столичного життя…
То наскільки ж дорога сьогодні нам, киянам, наша столиця? Це ми й намагаємось з’ясувати разом з людиною, яка знає про столичні ціни все, — начальником Головного управління з питань цінової політики Київської міськдержадміністрації Василем ЯСТРУБИНСЬКИМ.
— Справді, Київ вважається одним з найдорожчих міст у країні, і за деякими позиціями це справедлива характеристика, каже Василь Іванович. — Візьміть, наприклад, ціни в закладах харчування, особливо елітних. Найдорожче житло — також столичне, найвищі тарифи на квартплату та проїзд у транспорті — теж у нас. Втім, це явище для світу досить типове: столичне життя є одним із найдорожчих.
Цьому теж є свої пояснення. Як правило, в столиці концентруються фінансові ресурси й потоки, більший ринок праці й вища заробітна плата, інші соціальні виплати... От у нас за вересень середня зарплата по місту перевищила 800 гривень. І динаміка зростання спостерігається не тільки з року в рік, а й щомісяця. Навіть якщо взяти середню пенсію, яка виплачується в Києві, то вона сягає нині 150—160 гривень на особу. Так, це небагато, але показник все одно значно вищий, ніж у середньому по Україні.
Зрозуміло, що в Києві більш активно можна розвивати бізнес, оскільки саме столиця — лідер інвестиційної привабливості. Тут багато іноземних представництв, спільних підприємств, що також впливає на рівень цін.
Проте, на щастя, є й протилежні приклади. Наприклад, хліб (це відомо вже, мабуть, усім, але я не втомлююся наводити цей факт) — найдешевший в Україні. Якщо брати в середньому ціни на житлово-комунальні послуги, то ми тримаємо приблизно 10—15-те місце серед регіонів. Щоправда, треба розрізняти житлово-комунальні послуги й квартирну плату. Остання, справді, є найвищою в країні. Але це також об’єктивно. Звертаю увагу, бо, може, не всі це знають: на сьогодні у Києві працюють практично всі ліфти, ремонтуються фасади, дахи житлових будинків, здійснюється прибирання навколо будинків, вивезення сміття, поливання газонів... Це, як відомо, засадничий принцип нашого мера Олександра Олександровича Омельченка: головне місто держави повинно бути справді європейською столицею. Подивіться, як змінився Київ за останні 10 років, і не тільки центр, а й наші околиці…
— Ви уявляєте, скільки киян, читаючи ці рядки, обурено стрепенуться: а в нас не так!
— Звичайно, не можна навіть за кілька років привести до ладу буквально всі двори, будинки й під’їзди, є ще й досі чимало обідраних, з побитими дверима тощо. Але їх кількість має стійку тенденцію до зменшення. А щоб позбуватись цього негативу й поліпшувати обслуговування мешканців, то, звичайно, треба відшукувати гроші. А це й ті кошти, які платять (і які недоплачують) громадяни за послуги, надані жеком…
— А нагромадження коштів залежить від цін, чи не так? Їх можна підняти на радість усім тим, хто виробляє товари чи надає послуги, але тим самим істотно обмежити платоспроможність споживачів цих товарів та послуг. Очолюване вами управління виконує роль нагромаджувача чи охоронця?
— Наша специфіка, по-перше, в тому, що ми — певною мірою унікальне адміністративне утворення, фактично єдине таке в державі.
Коли вийшов один із перших законів незалежної України — про ціни й ціноутворення, типова структура обласних та міських державних адміністрацій не передбачала створення спеціального підрозділу, який би відав ціноутворенням. Мабуть, законотворці вважали, що коли ми вже увійшли в ринок, нам такі «релікти» не потрібні. Лише Київ на сьогодні має такий підрозділ, як головне управління з питань ціноутворення — самостійне, яке певною мірою впливає на процеси, прогнозує їх розвиток. А цінова вакханалія, яка іноді проноситься регіонами, певною мірою пов’язана з тим, що реальних важелів впливу в обласних адміністрацій просто немає. Є державні інспекції з контролю за цінами, але вони підпорядковані Міністерству економіки. А міністерство, на яке в принципі покладено всю методичну й методологічну роботу з ціноутворення, в своїй структурі також ліквідувало відповідні підрозділи.
Тож на сьогодні єдиної політики в країні, на жаль, не вироблено. Навіть коли виникає необхідність на щось регулювати тарифи (наприклад, на послуги природних монополістів), то в більшості випадків не існує методичних і методологічних підходів того, як це робити. Для прикладу, ті ж тарифи на теплову енергію: за методикою, яка є сьогодні, в них можна вкласти що завгодно, щоб покрити всі витрати підприємств: і безнадійні борги, й пені, неустойки, штрафи, й витрати на оздоровлення чи благодійність. Буквально все, що заманеться. Коли звертаю на це увагу відповідальних урядовців чи спеціалістів, вони відмахуються: «Ну, ми ж не можемо втручатися, це ринкові відносини».
Які ж тут ринкові відносини — в умовах, що у людини немає вибору? Хто сильніший, той і тягне ковдру на себе. Тому в областях дуже часто виникають проблеми, а розв’язати їх вони не в змозі. Схоже, там із цим просто змирились, люди вже звикли, що маємо не ринок, а базар. Ми ж у Києві прагнемо, щоб був певний порядок.
Наприклад, ви приходите до ЖЕКу й просите видати якийсь потрібний вам документ. А там говорять: заплати гроші. Вимога правомірна, бо тільки окремі види довідок від ЖЕКу є безплатними: форма № 3, довідка про склад сім’ї, реєстрацію. Решту ж не передбачено в складі квартирної плати, тож вони повинні видаватись за додаткову оплату. Але були ситуації, коли за один і той же документ в одному місці брали три гривні, а в іншому неподалік — 20 копійок. Закономірне запитання — а чому так? Одне місто й однакові послуги. Ми вивчили цю ситуацію, маємо відповіді й пропозиції. Але у нас нема повноважень затвердити тарифи, хоча це потрібно зробити. Якщо ми таке рішення приймемо, його може опротестувати прокуратура, управління юстиції не зареєструє…
Ще один показовий приклад — зовнішня реклама. Місцева влада має здійснити певний комплекс робіт, аби видати дозвіл на розміщення цієї реклами. У нормативних документах записано, що дозвіл видається безплатно. То що ж виходить — за рахунок бюджету, за міські гроші маємо розвивати чийсь приватний бізнес? А він, повірте, досить-таки немаленький. На Заході надходження від реклами є однією з основних статей доходів міст. Чому ж у нас немає повноважень, у яких було б чітко записано, що плату та її розмір за дозвіл на розміщення зовнішньої реклами в місті визначає місцева влада?
Звертаємося до Кабміну — дайте нам відповідні важелі, аби регулювати ці питання. Але там наші звернення досі вивчають.
Повірте, що зберігати елементи державного регулювання нині в багатьох випадках вкрай необхідно. І не на противагу ринковим відносинам, а задля наведення порядку. Як на мій погляд, усе-таки країна мала б повернутися до своїх обов’язків щодо економічного захисту громадянина. А це можна зробити, якщо відновити систему ціноутворення з відповідними підрозділами в міністерстві та в регіонах. Ні, не адмініструванням займатись, як декому може здатися, а саме регулюванням. Адже які б відносини в суспільстві не складалися, головне завдання будь-якої держави — забезпечити достойне життя своїм громадянам. Віддавши всі важелі впливу приватному підприємництву, ми сьогодні цього не зробимо. Цей шлях інші країні проходили десятиліттями, а ми хочемо за одну ніч прокинутись у ринку.
— Якщо механізму впливу немає, то як ваше управління може регулювати соціально важливі ціни?
— На жаль у законі про ціни й ціноутворення ще 1992 року було записано, що у нас ціни, їх граничні межі формуються у вільному режимі, тобто попитом та пропозицією. Лише окремі права були дані Кабінету міністрів щодо державного регулювання, і одне «послаблення» для місцевої влади — передбачено, що в разі надмірного зростання цін міськобладміністрації мають право повернутись до державного регулювання цін.
Чому я говорю «на жаль»? Тому що, повторю, ми жили й працювали при плановій економіці, аж раптом за одну ніч опинились у ринковій. Ми взяли за приклад розвиток відносин між підприємцями й населенням у Штатах, Західній Європі. А могли б піти по шляху, наприклад, Скандинавських країн — для нас він за духом ближчий.
Гельсінки, Копенгаген, Стокгольм, Брюссель, у принципі, є взірцем ринкових відносин. Чому ж у них існує комунальне підприємство, яке повністю володіє міським транспортом, включаючи метро, повністю контролює зв’язок, газопостачання, енергопостачання? Там це акціонерні товариства, де практично весь пакет акцій належить міській громаді. І, виходить, самі громадяни повністю регулюють тарифи на послуги, які надаються цими підприємствами. Планування там досить жорстке, і це для них нормально, бо вони не вважають, що місцева влада породжує монополіста, а класифікують підприємства як такі, що займаються життєзабезпеченням міста. Ми ж у Києві, тільки-но десь виникає проблема, одразу кричимо: «Це ж природний монополіст» — чи про «Київенерго», чи про «Київводоканал». І вимагаємо закликати їх до порядку. Але ж це не монополіст, а підприємство, яке забезпечує життєдіяльність міста.
І ще один дуже важливий момент: у Скандинавських країнах підприємства газо-, енергопостачання тощо не ставлять своїм завданням отримувати прибуток. Головна мета — щоб підпорядковані їм сфери діяли, як годинниковий механізм, забезпечуючи потреби людей. У нас же якщо хочуть щось акціонувати, то неодмінно з метою отримання прибутку, та ще й чималого.
Що робиться на місцях? Погляньмо хоча б по районних центрах — які там ціни на хліб (знову наш класичний приклад, але ж це життєво важливий товар). Чому в Києві ціна на «Український» наприкінці минулого року становила 84 копійки — найменше в державі? І повірте мені, що при цьому виробництво хліба було рентабельним як в АТ «Київмлин», так і в «Київхлібі». Так, рентабельність була невисока, десь 5—7 %, але ж вона була. І це при тому, що столиця не вирощує пшениці й жита. То хочу вас запитати, якою ж була рентабельність виробництва хліба в тому районному чи обласному центрі, де цей хліб реалізовувався по 1,20 грн., а то й по 1,40? І люди змушені були викладати ці гроші, бо ніде дітися…
Чи можна назвати нормальним, державницьким підхід місцевих підприємців та місцевої влади? Адже це вже не просто рентабельність, а так звані надприбутки. Але на той час місцева влада в принципі не могла втрутитись у процес ціноутворення, тому що законодавством таких повноважень не передбачено.
Проте ми в столиці це зробили. Ініціативу тут виявив і всю відповідальність узяв на себе міський голова Олександр Омельченко. Він взагалі тримає питання ціноутворення під особливим контролем, оцінюючи (даруйте за тавтологію) можливість будь-якого підвищення насамперед з позицій малозабезпечених верств населення. Всі такого роду кроки мають бути надзвичайно виваженими, тому якщо вже місто йде на підвищення цін, то намагаємось незаможним людям допомогти шляхом адресних дотацій, інших виплат. А в даному випадку йшлося про хліб — перший і незамінний для людини продукт, тож міська влада скористалася правом, яке дає в цьому сенсі стаття 8 Закону про ціни й ціноутворення.
В ній зазначено, що в разі надмірного зростання цін облміськдержадміністрації мають право повертатися до державного регулювання цього процесу. І влітку нинішнього року, під час продуктового ажіотажу, ми не випустили з-під свого контролю ціни на соціально важливі товари. Потім уряд дав місцевій владі відповідні повноваження, але ми, власне кажучи, йшли на півкроку попереду тих рішень, які приймались по всій Україні.
Чи взяти ситуацію з нафтопродуктами. Коли два місяці тому почалося різке підвищення цін на світлі нафтопродукти, розпорядженням міського голови було створено спеціальну комісію, й ми детально вивчили питання. Мушу сказати, що, на жаль, підприємства, які займаються торгівлею світлими нафтопродуктами, відчувають себе в Україні немов над законом, наші правила для них не писані. В кількох інтерв’ю керівники нафтопереробних заводів пояснювали, що у зв’язку з підвищенням вартості нафти в країнах-експортерах ціни мають зрости на 20—30%. Але ж ми в Києві одержали зростання на 70—80% по деяких позиціях! Тоді влада однозначно заявила, що коли такі необґрунтовано високі темпи зберігатимуться, ми запровадимо державне регулювання цін, незважаючи ні на що. Якщо заявлено про 30% — то, будь ласка, в цих межах давайте триматись. Ну, з урахуванням витрат на транспортування ціна може піднятись ще на кілька відсотків, але ж не на 70—80!
Тому, що б там говорили, але певну стабільність цін у цих позиціях ми таки зберегли, за ціною таки стоїмо. Спроби невиправдано взяти з людей зайве рішуче обмежуємо. Хай це буде наш клопіт, якими саме засобами ми впливаємо, бо іноді, чесно кажучи, доводиться балансувати просто-таки на межі закону. Знову ж — через брак механізмів.
— Оплата за житлово-комунальні послуги також залишається темою хвилювань населення. Щоразу, підвищуючи тарифи, відповідні органи переконують, що мешканці недоплачують до реальної вартості послуг, і цей вимушений захід дозволить компенсувати витрати. Через певний час історія повторюється, планка знову піднімається. Чи буде цьому край?
— Ваше запитання й підтверджує мою тезу про те, що в країні немає чіткої методичної, методологічної й нормативної бази. Справді, коли підвищуємо ціни на комунальні послуги, однією з причин, яка спонукає до цього, називаємо невідповідність тарифів витратам підприємства. Чому потім відбувається новий виток?
Згадаймо, що останнє істотне підвищення тарифів у нас було, здається, в 1999 році. Проаналізуємо, як змінювались відтоді в країні рівні інфляції, індекс цін, середня заробітна плата, середній розмір пенсії. Правда ж, жоден із цих показників не завмер на місці? І сподіватися за цих умов, що тарифи на житлово-комунальні послуги залишаться на попередньому рівні, щонайменше нереально, необ’єктивно й неграмотно. Інша справа, що зростання це має бути співвідносне з якимось показником — чи, скажімо, заробітною платою, чи індексом інфляції, чи індексом цін.
Тому коли ми переглядаємо ціни, нашим завданням є врахувати в тарифах лише об’єктивні показники, які справді впливають на зміни, і не допустити включення в тариф тих витрат, котрі підприємство взагалі не повинне перекладати на плечі споживачів. Тобто тарифи на житлово-комунальні послуги повинні відповідати реальним витратам, а ці витрати — безумовній необхідності, й не більше. Але знов-таки постає проблема нормативної бази. Ми тут певною мірою заручники існуючого порядку, тож доводиться так переконувати постачальників цих послуг, що дебати бувають дуже жаркими.
Столичні тарифи на квартирну плату, як я вже говорив, найвищі в Україні. Але якщо квартплату розрахувати з тих позицій, щоб усі мешканці були задоволені саме умовами проживання — включити туди стан фасадів, поточні ремонти, відновлення всіх балконів, асфальтування, поливи, тобто всі необхідні витрати в повному обсязі, то її рівень має бути значно вищим, ніж тепер. Ми робили прорахунки — десь ціна має бути від 1,8 до 2,5 грн за квадратний метр. Навіть сьогодні, одержуючи в середньому 51 копійку, житлово-експлуатаційні організації в цілому витрачають значно більше — десь близько 80 копійок на квадратний метр. Якщо ми хочемо жити менш комфортно, квартплату можна зменшити. Якщо краще — треба піднімати. Це об’єктивна необхідність.
Абсолютно відповідально запевняю, що будь-яке підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги в місті не насаджується силоміць і безапеляційно. Перед цим ми здійснюємо детальне економічне вивчення ситуації, незалежний аудит, перевірки, включаємо до складу комісії фахівців різних сфер. Проводимо також соціологічні опитування, з’ясовуючи ставлення киян до можливого зростання тарифів на житлово-комунальні послуги, та навіть і на ті товари, ціни щодо яких регулює міська держадміністрація. Тобто перед тим, як прийняти рішення, сім разів відміряємо. Показовий факт: коли рішення вже приймається, до нас приходять десятки перевірок з усіх можливих контролюючих організацій. Так от — ще жодній комісії не вдалося пред’явити обґрунтованих звинувачень, щодо наших дій.
— Чи чекає нас у найближчому майбутньому значний стрибок цін?
— Прогнозувати поведінку цін — найневдячніше заняття. Адже на їхній рівень впливають дуже багато факторів, які від нас не залежать: і міцність гривні, й заробітна плата, загалом розвиток підприємництва в країні, й ті ж погодні умови. Наприклад, цього року маємо дуже низький урожай зернових, тому борошно, хліб та хлібопродукти найближчим часом, на жаль, відчутно зростуть у ціні. Уряд зараз робить багато для того, аби цю ситуацію зробити менш болісною для громадян. Щоправда, за це на адресу Кабміну лунає багато докорів.
На мій погляд, позиція уряду правильна. Чи не вперше за багато років він намагається на такому високому рівні і в такому масштабному полі діяльності, як ринок зерна й хлібопродуктів, запроваджувати державне регулювання відносин між суб’єктами підприємницької діяльності й населенням. Це кризовий період — давайте називати речі своїми іменами. І це саме та ситуація, коли держава має втрутитися.
Оскільки зерно цього року значно дорожче, то слід очікувати й підвищення цін на комбікорми, що відповідно вплине на рівень цін на м’ясну та молочну продукцію.
Відчуває міська влада й об’єктивно назрілу необхідність підвищити тарифи на проїзд у громадському транспорті. Інакше за кілька років ми повинні взагалі забути, що існує комунальний транспорт. Але це питання не з простих, воно ще буде додатково вивчатися.
Звичайно, будь-яка зміна тарифу має бути зваженою в часі й розмірах. Тобто, певне підвищення нас очікує, але не катастрофічне. Потрібно бути свідомими того, що в нинішніх умовах перехідної економіки час стабільних цін іще не настав. Якщо навіть життя стане трохи дорожчим, зате ж кращим! Головне — зберегти гармонійне співвідношення між якістю й ціною. В усьому.