Після здобуття незалежності Україну відносили до провідних морських держав. Але за десять років величезний потенціал було практично втрачено, розкрадено, розтягнуто, і нині виникає природне запитання: «Хто ж ми насправді є?» Зрозуміло, про рейтинг уже немає й мови. Український флот втратив позиції не лише міжнародного перевізника, а й, схоже, національного. Понад 90% суден, що заходять у країну, — зарубіжні.
Тому запитання: «Морська ми держава чи не морська?» — набуло дещо іншого звучання. У тому сенсі, що хочеться знати: що ж держава має намір робити? Потрібен їй національний флот чи ж не потрібен? Хоч як це дивно, але постановка проблеми саме така. Сьогодні навіть сухопутні країни прагнуть мати свій флот, а в нас з найвищих трибун весь час звучить обридле: «Чи потрібен Україні флот?» З боку держави, судячи з реальних кроків, зрозуміла відповідь так і не пролунала...
Колеги-журналісти з морського журналу «Порты Украины», наслухавшись за багато років скарг від працівників морської галузі на нерозуміння флотських проблем у столичних коридорах влади, проблему сформулювали гранично просто: «Навіщо Україні море?»
Погодьтеся, гріх не користуватися тим, що подарувала країні природа. Візьміть маленьку Грецію — вона контролює близько 44% тоннажу торгового флоту Європи. Судновласники дають роботу 50 тис. чоловік. І 25 тис. із них — плавсклад. Україна ж перетворилася на країну, що експортує надлишки морської робочої сили на Захід, посівши третє місце після Філіппін і Росії. Доходи від судноплавства в Греції обчислюються не одним мільярдом доларів. А в нас прибуток від діяльності підприємств усього морського і річкового транспорту країни оцінюється в 770 млн. Гривень! Такі результати діяльності за минулий рік. А якщо говорити про державні судноплавні компанії, то, за винятком двох, вони зазнали збитків.
Представники морської галузі завжди вважали, що Україна недооцінювала роль і значення морського транспорту. І донині так вважають. З боку держави до нього ніколи не було належної уваги. І спроби фахівців пробити глуху стіну нерозуміння успіху не мали. Багато хто впевнений, що Україна втратила імідж морської держави через численні помилки, яких припустилися в управлінні галуззю. І тут значна частка правди: галузь пережила шість перебудов органів управління, та краще від цього не стало. Навпаки, за час кадрової чехарди вона розгубила чимало фахівців. До того ж кожного разу було одне й те ж: представники морської галузі мали доводити, що країні потрібен флот.
Водночас фахівці стверджують, що хазяйнування на українському ринку іноземних компаній призводить не лише до зубожіння галузі, а й зрештою загрожує національній безпеці країни. Сумний напрошується висновок: Україна виявилася неготовою взяти на себе роль морської держави.
Після розвалу Союзу нашій країні дісталися три найбільші судноплавні компанії. Але багатою спадщиною Україна розпорядилася бездарно. Вся країна знає про сумну долю колись потужного Чорноморського морського пароплавства, цієї держави в державі. Цілковитий крах очевидний. А було ж понад 360 суден. Правда, на базі деяких із них створено низку маленьких компаній. Але частина з цих компаній або загинула, або розгубила флот, що дістався їм. Сьогодні вже ніхто не приховує, що найбільше пароплавство знищено свідомо і цілеспрямовано. Хтось намагається всю провину звалити на іноземні компанії, що прибрали з ринку українського конкурента. Але хочеться запитати: чи не за мовчазної згоди й участі наших державних мужів відбувалося розграбування ЧМП?
Загалом за роки незалежності торговий флот України скоротився більш ніж утричі. А якщо рахувати за тоннажем, то майже вшестеро. Тому перевозить він сьогодні менш як 10% вантажів, що проходять через українські порти. Азовське морське пароплавство, що перейшло з державою на орендні відносини, опинилося в глухому куті. Українському ж Дунайському пароплавству крім загальних проблем увесь час заважають зовнішні обставини. Ембарго на перевезення вантажів у Югославії тяжко вдарило по фінансовому стану. Потім війна в Югославії, від наслідків якої УДП не в змозі оговтатися дотепер. І коли буде відновлено нормальне наскрізне судноплавство Дунаєм, ніхто не береться прогнозувати.
Звісно, ці удари долі були б менш відчутні, якби була серйозна підтримка з боку держави: в усьому світі національним судноплавним компаніям надається переважне право перевозити свої власні і зовнішньоторговельні вантажі. США, приміром, резервують за своїм флотом 50% вантажів. Цим шляхом має намір йти й Росія. А український уряд з великим запізненням нарешті затвердив постанову про статус національного перевізника. Але одержати такий статус непросто.
Судноплавство в усьому світі — вигідний бізнес. У нас же — заняття малоефективне через надмірне оподатковування, що майже втричі більше, ніж у США й Англії, і в 16 разів — порівняно з Грецією, Кіпром і Мальтою. Не дивно, що українські судновласники прагнуть перевести флот під «зручний» прапор на кшталт мальтійського або кіпрського. В офшори передаються відносно нові судна. Причому грішать цим не лише приватні компанії, а й державні також. До слова, сьогодні в країні зареєстровано близько 300 судноплавних компаній, на які припадає 227 морських суден із тоннажем 0,88 млн.
Багато морських держав надають цілу низку пільг, щоб залучити судна під свій прапор. Для цього створюються міжнародні (паралельні) реєстри суден з пільговим режимом оподатковування. У нас у країні за дорученням Президента України створено робочу групу з розробки проекту закону про міжнародний реєстр. Проте чи зможе він дійти до Верховної Ради і коли, не знає ніхто.
Втім, найбільш страшне і невідворотне лихо — старіння флоту. Всі ці роки він списувався і не поповнювався. З 1992-го держава на будівництво нових суден не виділила з бюджету ані копійки. Звісно, всі чудово розуміють, що за теперішніх соціальних проблем у країні домагатися виділення держкоштів на їх будівництво — справа безнадійна. Хоча всі також усвідомлюють: якщо не розпочати обновлювати судна сьогодні, то через п’ять років від старого флоту нічого не залишиться. Запитання — де взяти гроші? Одержати інвестиції за нинішніх умов нереально. Це по-перше. А по-друге, в Україні немає правової основи для використання заставних схем фінансування будівництва і придбання флоту. А наші банківські ставки за кредит під заставу суден украй високі. Торік вони втроє перевищили середньосвітові.
Загалом, сьогодні ми говоримо про Україну як морську державу, лише віддаючи данину минулому, а хотілося б дивитися в майбутнє. Ну, хоча б через призму державної програми, яка б відповідала сучасним вимогам, враховувала сьогоднішні реалії і прогнози на майбутнє. Хоча що таке програма? Слова, не більше. А їх за десять років мовлено немало.