Дві фірми з Білоцерківського району — «Білоцерківська» і «Хутровик» — уже кілька років є лідерами не лише місцевого масштабу. Перша займається вирощуванням овочів і грибів, друга — заготівлею худоби та підготовкою м’ясної продукції до реалізації. Та навіть лідерство не гарантувало успішним підприємствам вихід на столичний ринок, у будь-якому разі, до останнього часу. Маючи в столиці партнерів, вони могли поставляти свою продукцію лише час від часу.
Проте віднедавна ситуація змінилася. Провінційні виробники овочів і м’яса уклали контракти з заготівельниками й торговельними базами, отримавши можливість просувати свою продукцію на столичний ринок. Чого давно не бувало, у розпал жнив сільгоспвиробники Білоцерківщини домовилися з «Київмлином» про терміни постачання зерна, ціни на нього. Сільські й столичні партнери знайшли один одного після ділової зустрічі представників Білоцерківщини й столиці.
Про те, що Київ і область мають подолати неприродне відчуження, останнім часом говориться особливо багато. Ці регіони, зокрема й за радянських часів, розвивалися у взаємозв’язку: сільське господарство області багато років спеціалізувалося на забезпеченні потреб столиці. Навколо Києва було створено тепличні підприємства, комплекси з виробництва м’яса, молока, птахофабрики, окремі з яких працюють і нині. Здавалося, чого простіше — розвивай, удосконалюй уже на комерційній основі те, що є. Адже вигода обопільна.
Та на розвитку співробітництва тривалий час позначався суб’єктивний чинник. Навряд чи для когось було секретом, що лідери Київщини й столичної області не знаходили спільної мови. Доходило до парадоксів. Сільгосппідприємства Києва, відлучені від постачання столиці, через відсутність ринків збуту були змушені знижувати обсяги виробництва, відмовлятися від розвитку цілих галузей. Тим часом столиця посилала заготівників у всі регіони, щоб здалеку завозити для киян сировину й продукти харчування. Продуктовими «донорами» у Києва ще недавно були 23 області. Причому завозилися звідти не лише південні «екзоти», а найелементарніше: картопля, морква, огірки...
Торік в області зібрали майже мільйон тонн продовольчого зерна. Та до столиці з цього багатства мало що потрапило. І столичний «Київмлин» завозив сировину для виробництва борошна майже з усіх областей.
Зміни розпочалися з весни нинішнього року, коли вперше за кілька років за одним столом зібралися представники Києва й столичної області, щоб обговорити питання: а чи не можна відновити співробітництво? Згодом виявилося, що виправляти ситуацію дуже навіть непросто. Хоча потреби одне в одному були більш ніж очевидні. Що й врахували при розробці Угоди про співробітництво між Київською міською державною адміністрацією, Київською обласною держадміністрацією та Асоціацією фермерів Київської області. Ряд напрямів, відображених у цьому документі, відразу ж показали свою ефективність. Скажімо, столичне ВАТ «Київспецтранс» стало допомагати сільським партнерам на договірних засадах.
Звісно ж, не від хорошого життя селяни шукають допомоги в столиці. Змушені. Машинно-тракторний парк області, який роками не оновлювався, втрачає потенціал: порівняно з 1983 роком кількість тракторів зменшилася вдвічі. Щороку їх стає менше на 5%, сівалок — на 4, грунтообробних знарядь — на 6%. У результаті на сто гектарів ріллі нині припадає один еталонний трактор. І, зрозуміло, нинішня допомога столичних підприємств може лише пом’якшити ситуацію, але не вирішити її. Тому реалізація цієї частини Угоди розрахована на тривалу перспективу. Київські підприємства, зокрема, ЗАТ «АТЕК», філія «Тракторний завод ТОВ «Укрзапчастина», КП «Київтрактородеталь» разом із банком «Хрещатик» уклали прямі лізингові договори із сільгосппідприємствами області й поставляють сільгосптехніку та запчастини до неї. Причому надається ця важлива послуга селянам столичної області на умовах відносно недорогого банківського кредиту.
Заступник голови правління банку «Хрещатик» Сергій Декалов розповів, що їхня установа має філії в кількох областях країни, із сільгосппідприємствами яких давно співпрацює. Що ж до найближчих сусідів — столичної області, то донедавна такого співробітництва взагалі не було, оскільки тодішнє обласне начальство, м’яко кажучи, його не вітало. І «Хрещатик» міг кредитувати хіба що фермерів, які у своїх діях були вільнішими. Найчастіше виходив парадокс: банк найменше співпрацював із сільгосппідприємствами, розміщеними навколо столиці, а знаходив партнерів у віддалених регіонах.
Нині ця практика відійшла в минуле. Укладено договори для постачання сільгосптехніки підприємствам столичної області.
Активізували свою присутність у столичній області київські пивзаводи, ЗАТ «Київмлин». Оскільки в низки сільгосппідприємств області під час посівної кампанії та інших робіт накопичилося багато непроданого зерна й була потреба в пальному, прямі договори з «Київмлином» виявилися дуже доречними. Десятки господарств Київщини змогли закупити добрива, ПММ за кошти, виручені від продажу зерна.
Усього в рамках Угоди Київська облдержадміністрація замість технічної і фінансової допомоги зобов’язалася поставити столиці 132 тис. тонн зерна, 100 тис. тонн пивоварного ячменю, 10 тис. тонн цукру, 30 тис. тонн борошна, 20 тис. тонн круп’яних виробів, 110 тис. тонн молока, 80 тис. тонн м’яса, 70 млн. яєць.
Та в обох сторін немає цілковитої переконаності, що домовленості вдасться реалізувати в повному обсязі. При розробці Угоди не повністю врахували особливості ринкових відносин. Виявилося, що адміністративно доведені завдання не завжди виконуються. Потрібна зацікавленість виконавців, необхідно налагодити особисті контакти менеджерів і підприємців. Це за радянських часів можна було збудувати навколо Києва різноманітні комплекси й комбінати і зв’язати їх зі столичним споживачем жорстким адміністративним ланцюгом. Нині ситуація інша. Адміністративні важелі не діють, а економічні далеко не завжди грамотно застосовуються. І проколи у виконанні такої обнадійливої Угоди виникають унаслідок того, що кадри старого загартування намагаються діяти за старими звичаями.
Як переконався кореспондент«ДТ», розрахунки, які фахівці планували в поті чола, не моніторяться. І як виконуються домовленості, за рідкісними винятками, невідомо. Зрозуміло, що наприкінці року буде підраховано, що вдалося, а чого не вдалося зробити з наміченого. Проте тоді вже важко буде щось змінити.
Впадає у вічі ще одна обставина. В Угоді все враховано-перераховано. Та дивна річ: у переліку цифр не знайдемо взаємних зобов’язань в галузі вирощування і заготівлі овочів. Це тим паче дивно, що проблема набуває вже й соціального аспекту. Йдеться про засилля «диких» ринків, несанкціоновану торгівлю овочами й фруктами де завгодно. Боротьбу з цим явищем столичне керівництво веде в основному адміністративними методами — за допомогою заборон, використання міліцейських нарядів тощо. Проте це не дає і не може дати позитивного результату. Необхідно застосовувати економічні важелі. І тут спільні зусилля столичних і обласних структур були б дуже доречними.
Йдеться про кредитування будівництва оптових складів, налагодження оптової торгівлі. Столиця не менше, ніж область, зацікавлена в створенні заготівельних кооперативів із тим, щоб стихійні дії приватних власників, кожен із яких їде зі своїм кошиком на столичні базари, ввести в цивілізоване русло.
Та в цьому найгострішому питанні між представниками столиці й області взаємоприйнятне рішення наразі не знайдене. І контакти, встановлені між Білоцерківською овочевою фірмою і столичними заготівельниками, ще не стали повсюдним правилом. Співробітництво більше зводиться до взаємних претензій. Кожний вимагає своє. Столичні заготівельники хотіли б отримувати високоякісні, добре упаковані овочі та фрукти в асортименті, й лише тоді, коли на них є попит. У сільгосппідприємств — свій інтерес. Перед тим, як зайняти великі площі під овочеві культури, вони хочуть твердих гарантій того, що продукцію буде реалізовано. А то часто трапляється, що, виростивши овочі та уклавши договори на збут, сільгосппідприємство або фермер, зіштовхнувшись із необов’язковістю партнера, стає банкрутом.
Селяни не знаходять відповіді на головне запитання: хто закуповуватиме овочі та фрукти оптом, великими партіями? Відповіді на нього столична торгівля наразі не дає. У результаті цього року в Київській області під овочі зайняті дуже скромні площі. А це означає, що на столичних ринках і в магазинах основними дійовими особами знову будуть господарі присадибних ділянок, а морква, буряк або капуста в зимовий період, як і раніше, коштуватимуть майже стільки ж, скільки і заморські делікатеси.
Городянам теж є на що скаржитися. Сільгосппідприємства Переяслав-Хмельницького району, наприклад, запропонували київським заготівельникам закупити в них 4428 тонн овочів. Та серед цієї маси продукції левову частку — 4103 тонни займає капуста. Зрозуміло, що така пропозиція не зацікавила столичних заготівельників. Дуже мало запропонувала область столиці й плодів, ягід — усього 10 тис. тонн...
Втім, якби ж то нестача ягід була найбільшим лихом співпраці, що відроджується... Уже нині помітно, що в поняття інтеграції регіонів не всі вкладають однаковий зміст. Виступаючи за розвиток зв’язків, більш сильна столична сторона натискає не стільки на економічну складову, як на управлінську, маючи намір просувати свій вплив, розширювати межі за рахунок області. Напевно, цим пояснюється обмін між керівництвом столиці та області заявами, які мають різний смисл. Київський міський голова Олександр Омельченко відразу ж після приходу нової обласної влади прямо заявив, що «Київ і столична область мають стати єдиним економічним простором, єдиним регіоном». І потім неодноразово повторював свою думку про майбутній ЄЕП київського масштабу й наполегливо доносив її до громадськості та вищого керівництва країни.
Ініціативу столичного мера його партнери з провінції, налаштовані на співробітництво, а зовсім не на возз’єднання, дуже стримано. Ніхто з керівництва Київщини не закричав «ура!» у відповідь на пропозицію опинитися зі столицею в одному регіоні. Більше того, губернатор Євген Жовтяк і його заступники своїми висловлюваннями дали зрозуміти, що пріоритетом для їхньої команди є не створення суперрегіону під єдиним началом, а взаємовигідна співпраця в рамках існуючих структур.
Отже, якщо ЄЕП київського масштабу й виникне, то без міжрегіональної надбудови. Лишень різні погляди на майбутнє регіонів не охолодили б пожвавлення ділової активності, що намітилося, не призвели б до повторення колишніх помилок, які так дорого коштували Києву та столичній області.