UA / RU
Підтримати ZN.ua

ЧЕБУРАХНУТИЙ СЕРВІС

Навіть якщо дуже сильно напружити фантазію, однак складно уявити людину, для котрої поняття «обрахування», «обваження», «бракований товар» або «неякісно виконане замовлення» чисто теоретичні...

Автор: Володимир Пісковий

Навіть якщо дуже сильно напружити фантазію, однак складно уявити людину, для котрої поняття «обрахування», «обваження», «бракований товар» або «неякісно виконане замовлення» чисто теоретичні. Набагато легше повірити, що є ті, хто з такими сюрпризами сервісу має справу в 99 випадках із 100. І це зовсім не перебільшення, а лише один із звітних показників роботи Запорізького обласного управління у справах захисту прав споживачів.

...Якось днями зустрів знайомого. Якщо коротенько, то його доля цілком типова для покоління «тих, кому за сорок». З часів так званої перебудови інженерював на заводику, який повільно, але невідворотно йшов на дно. На смерть рідного підприємства чекати не став — зайнявся власним бізнесом. Організував фірму, що тримається на плаву досі. Хоча «фірма» — це занадто гучно сказано. Так, до 20 чоловік взуття шиють дрібним оптом і під замовлення, та й лагодженням ношеного не гребують. Словом, за колишніми мірками — завідує приятель шевською майстернею середньої руки. Але «майстерня» та ще й «шевська» — звучить якось несолідно. Тож нехай буде фірма.

Слово за словом — розговорилися. Дійшла черга й до бізнесу. Не те щоб співрозмовник на життя нарікав, просто повідав, як ідуть справи. А з ними в нього, м’яко кажучи, не все ладком. Нібито й не халтурить фірма, а ледь удається зводити кінці з кінцями.

— Думаєш, один я на бобах сиджу? Зовсім ні! Поспілкувався з колегами-конкурентами — така сама картина. Он на базарі чоботи — імпортні, судячи з ярлика, — 45 гривень коштують. І купують їх за милу душу. Правда, потім через кілька днів до мене несуть із відірваними підошвами. А як же інакше. Сам поміркуй, у моїх чоботах лише шкіра коштує близько 50 гривень. А ще — підошва, підкладка, фурнітура, нитки, робота, нарешті... Спочатку таких клієнтів ми відшивали, бо роботи на три копійки, а втоми на десятку. Але тепер подітися нікуди, хоча з такими замовленнями одна мука — адже взуття одноразове й на ремонт не розраховано в принципі.

До сказаного можна поставитися по-різному. Приміром, не надати особливого значення — мовляв, згодом вітчизняний ринок переживе хвороби росту й ситуація на ньому поліпшиться. Тим паче що позитивні тенденції вже окреслилися. Хоча б щодо товарів продовольчої групи. Либонь перестав середньостатистичний український споживач спокушатися імпортними ковбасами, цукерками, напоями... (Утім, із напоями приклад не дуже вдалий, оскільки різні коли, спрайти, фанти такі самі вітчизняні, як афроамериканці — «споконвічні жителі» Слобожанщини. Але це не принципово. Коли на те пішло, нашій горілці ніяке віскі не конкурент.) Стрімкий розвиток мережі цілком сучасних бутиків, супермаркетів й інших цивілізованих підприємств торгівлі дозволяє сподіватися, що так звана неорганізована торгівля піде в небуття, а з нею — і основна маса причин споживчих розчарувань. Бо якщо не все, то принаймні переважна більшість населення поступово усвідомить, що якісний товар не може продаватися за безцінь.

Хоча таке бачення перспективи не позбавлене логіки, усе-таки воно сприймається радше як утопія. Проаналізувавши скарги та заяви, фахівці управління у справах захисту прав споживачів дійшли дуже неприємного висновку. Якщо три роки тому питома вага претензій до підприємств організованої торгівлі становила 5%, то минулого — вже 13. Причому нерідко покупців засмучує товар не з третьорозрядних сільмагів, а з вельми респектабельних торговельних установ, де навіть натяк на сумнів у якості вважається поганим тоном.

— Щиро кажучи, навіть ми спочатку не повірили, що в одному з бутиків у центрі міста за 7 тис. гривень продають явно браковані шуби, — говорить начальник управління Анатолій Смаглюк. — Але, як з’ясувалося під час перевірки, претензії покупниці були цілком обгрунтованими. Правда, фахівці так і не змогли встановити ні фірму, ні країну, де зроблено товар. Довелося вдовольнитися висновком, що «це навіть далеко не Туреччина».

Такі приклади, на жаль, непоодинокі. Навіть попри те, що за випуском товарів народного споживання регіон не гірший від інших. За обсягом їх виробництва область посідає шосте місце в країні, а в розрахунку на душу населення — четверте. Торік валове виробництво ТНС збільшилося без малого на третину. Та попри це, погоду на споживчому ринку диктує інша статистика.

Питома вага наявних на прилавках області явно бракованих виробів перевищує 40 відсотків. Але й ці дані обласного управління у справах захисту прав споживачів дуже приблизно характеризують справжній стан справ, оскільки, користуючись термінологією соціологів, репрезентативність вибірки занадто низька. Реально співробітники управління в змозі перевірити лише 1,5—2% товарів, що реалізуються в області. Та й то — лише в так званій організованій торгівлі, обсяги якої, за найскромнішими оцінками, утричі поступаються тіньовій комерції.

Настільки несприятлива ситуація склалася далеко не несподівано. Вона — закономірний наслідок перетворень на вітчизняному споживчому ринку. Це раніше основним його недоліком вважався дефіцит, а тепер, хоч як дивно, ним став достаток. Певне, його наступ був настільки навальним, що нова кількість просто не змогла перерости в належну якість.

Особливо адаптуватися до умов ринкової економіки ні торгівлі, ні службі побуту не було потрібно. До них вони були готові з самого початку, на відміну від промисловості, для якої нові правила гри — незвичні. Але споживчий ринок не хотів чекати. І тоді виходом із ситуації стала лібералізація зовнішньоторговельної діяльності. Мінторгівську вертикаль ліквідували нібито через непотрібність, держава почала дивитися на процес крізь пальці, не обтяжуючи комерсантів формальностями. Фактично імпортером міг стати кожен охочий. Про це свідчить безпрецедентний розмах човникового бізнесу, поживним середовищем для якого є низька купівельна спроможність поряд із незадоволеним попитом. Сила цієї гримучої економічної суміші виявилася надзвичайно потужною.

— Ціла низка закордонних підприємств одержали воістину унікальну можливість одержання казкових прибутків, налагодивши випуск продукції, орієнтованої винятково на споживачів пострадянських країн, — вважає А.Смаглюк. — А чому, власне, не скористатися з нагоди, якщо умови склалися майже ідеальні. Кількість наших імпортерів не зменшується, і принцип у них залишається незмінним — закупити товару якнайбільше за гранично низькою ціною. Тож до якості вони не вимогливі. А те що споживчі властивості не витримують ніякої критики, тут уже, як то кажуть, даруйте. Та і які можуть бути претензії, якщо покупець-оптовик перед виробником шапку ламає, часто прагнучи укласти напівлегальну угоду.

Цікаво, чи відомі хоч комусь у країні справжні обсяги зовнішньоторговельного обороту? Навряд чи. Інакше офіційна статистика давно втратила б притаманну їй благопристойність, що незмінно свідчить про позитивне сальдо. У Запорізькій області, приміром, питома вага імпорту традиційно не перевищує третини регіонального ЗТО. Але навіть без урахування того, що він містить у собі зарубіжні поставки сировини, матеріалів і комплектуючих, навіть поверхової оцінки асортиментного достатку зарубіжних товарів у роздрібній торгівлі цілком досить, щоб сприймати цю пропорцію як недотепний жарт.

І нібито гріх закидати державі за неуважність до проблеми. Якихось-там заходів для захисту вітчизняного ринку таки вживають. Тільки, на жаль, аж надто вони нагадують спроби приручити хаос і анархію.

Закон «Про захист прав споживачів», що з 1991 року зазнав кількох змін і доповнень, безсумнівно, висуває дуже жорсткі вимоги до недбайливих товаровиробників і безвідповідальних продавців. Проте це зовсім не означає, що наш покупець або клієнт почувається на вітчизняному ринку безпечно. Воно й не дивно, оскільки насправді вся ця суворість скоріше те саме, що видавання бажаного за дійсне. Скажімо, штат обласного управління, основною функцією якого є реалізація державної політики в сфері захисту прав споживачів, скорочено з 43 до 13 чоловік, включаючи прибиральницю. І це попри те, що порядку на ринку не побільшало, а кількість суб’єктів торгівлі незмінно зростає. Наявною кількістю співробітників просто фізично неможливо забезпечити контроль в обласному центрі, а про регіон годі й говорити.

Раніше хоча б стягнуті управлінням штрафи надходили в місцевий бюджет, що дозволяло органам влади утримувати невеличкі відділи з двох-трьох співробітників, котрі займалися захистом прав споживачів. До речі, такі структури було створено в Бердянську, Мелітополі, Енергодарі. Але два роки тому всі до копійки економічні санкції веліли перераховувати в центр. Очевидно, із метою поправки держбюджету. А мо’ на благо вітчизняного товаровиробника, інтереси якого, як відомо, над усе...

Ніхто не заперечує: вітчизняне виробництво справді необхідно опікати. Тільки при споживчому безправ’ї ця опіка неминуче перетворюється на безглуздя.