UA / RU
Підтримати ZN.ua

Брянські розливи

У Раїси Данилівни Мірошниченко біда за бідою. Восени паралізувало чоловіка. Тепер вона самотужки у свої шістдесят з гаком по кілька годин на день вичерпує крижану воду з погреба, інакше затопить хату...

Автор: Світлана Ісаченко

У Раїси Данилівни Мірошниченко біда за бідою. Восени паралізувало чоловіка. Тепер вона самотужки у свої шістдесят з гаком по кілька годин на день вичерпує крижану воду з погреба, інакше затопить хату. Таке вже було минулоріч. Та й зараз вода просочується крізь місцями прогнилі дошки підлоги. Фундамент і стіни геть відвологнули. Аби не завалились.

В її сусіда навпроти від води потріскався добротний цегляний будинок. Подвір’я — суцільне болото. «Висипав дві машини граншлаку, все одно хлюпає під ногами, — бідкається Борис Миколайович Моргунов. — Сад загнив, город пропав. Як жити? І отак вся наша вулиця Комінтерну. Що вулиця — вся Брянка!»

Люди на болоті

Давнє шахтарське містечко Луганщини опинилося на мочарах — заволожених місцинах. З пагорбів, а то і з-під фундаментів будинків дзюркочуть бурі струмки. То пробились підземні джерела із старих, ще дореволюційних (початку минулого століття) копалень. Шахтні води потрапили в криниці — пити з них неможливо. Як і слід було передбачити, активізувались процеси просідання грунту, а з ними руйнуються будівлі.

Будинки через один стоять покинутими. Мало того, що немає роботи. Ще й жити доводиться, вважайте, на болоті. Дачне селище взагалі розібрали по цеглинах. Зараз там поміж всохлих дерев шумить очерет вище людського зросту, і б’є смердючий сірководень.

Коли працювали шахти — проблем не було. Вони качали грунтові води, слідкуючи за їхнім рівнем і за тим, щоб сухими залишалися шахтні горизонти, де тривав вуглевидобуток. Підземна вода пішла на глибини. З так званою реструктуризацією шахт наприкінці 90-х з восьми вугледобувних підприємств, на яких трималася Брянка, залишилося два. Решта затонули в прямому сенсі. У реструктуризаторів забракло фінансів, часу та бажання (основним було чимшвидше зняти шахти з бюджетних дотацій шляхом їх цілковитого знищення) поставити надійну техніку для відкачування води, що хлинула з усіх усюд у порожні лави залишених шахт й вийшла, врешті, на поверхню.

Такого притоку води не очікували. Виробниче об’єднання «Укрвуглегеологія», що було у складі Міністерства палива та енергетики (яке проводило реструктуризацію), зробило помилковий висновок про вплив шахтних вод на довкілля після закриття шахт «Стахановвугілля». Подальші проекти ліквідації вугледобувних підприємств регіону, що спирались на висновки геологів, також виявилися помилковими. Що засвідчила, на жаль, заднім числом, технічна міжрегіональна нарада, яка відбулася в Брянці 23 вересня 2003 року. Приміром, передбачалося, що у шахту «Краснопільську» після її остаточного закриття (зараз затоплено лише її глибинні виробки) прибуватимуть підземні води у кількості 136 кубометрів на годину. Насправді середній приток води у цій шахті удесятеро більший. Однак проекти й досі не перероблено. Питання технічно не вирішено. А вода прибуває.

На діючі шахти тепер буквально моляться — і жителі, і місцева влада. Особливо на «Краснопільську», частину виробничих потужностей якої нещодавно викупило приватне підприємство «Карат», що видобуває вугілля з верхніх горизонтів. Його шахта (а вона також під реструктуризацією) — це не лише дві сотні робочих місць і порятунок для мізерного міського бюджету. Це — останній форпост всієї екології Брянсько-Стахановського регіону, де мешкає понад сто тисяч людей. Працюючи, шахта відкачує воду. Варто «Карату» згорнути гірничі роботи (а вони й так незначні, і статися це може хоч завтра) — катастрофа неминуча.

— Нас просто затопить. За мінімальними прогнозами, водою вкриються 240 гектарів густозаселених житлових масивів. А зараз уже маємо 130, — говорить мер Брянки Микола Грязєв. — Кілька навколишніх шахтарських містечок залишаться без питної води. Навіть важко уявити масштаби можливої трагедії. Окрім будинків, промислових об’єктів в епіцентрі затоплення опиняться стаціонарні трансформаторні підстанції, високовольтні кабельні лінії, міжміські очисні споруди, ще й протитуберкульозний диспансер з міськими цвинтарями на додачу. Пряма загроза санітарно-епідеміологічному стану. Протягом останніх років куди ми тільки не зверталися за допомогою. Силами місцевого бюджету, 95% якого йде на зарплату працівникам бюджетної сфери, проблему вирішити неможливо. Обласна влада, Кабмін, Мінпаливенерго, МНС неодноразово збирали з цього приводу наради, у тому числі й виїзні. Однак ситуація дедалі гірша.

Поливання пеньків

Хоч як сутужно, Брянка, втім, не відмовляється взяти на себе фінансування частини заходів з розчищення русла міської річки Лозова, яка б стала природним дренажем шахтних вод. Краще піднатужитись з грошима, аніж остаточно захлинутися в повені. На це потрібно 380 тис. грн. Однак немає не тільки грошей, а й навіть проекту дренажних робіт. Десь в інституті «Луганськгіпрошахт» застрянув і уточнений проект ліквідації «Краснопільської» та сусідніх з нею шахт, а з ним і проектно-кошторисна документація на будівництво системи інженерного захисту проблемного регіону.

А головне — дивним чином в повітрі зависло наріжне питання: хто є правонаступником цієї шахти, точніше, її водовідливного комплексу, який зараз рятує Брянку, Стаханов, Алмазне, і хто конкретно повинен профінансувати й, врешті, профінансує проектні й виконавчі роботи на 5,5 млн. грн. для запобігання екологічній катастрофі?

Хоча відповідь очевидна. Розрулити ситуацію, передусім фінансово, зобов’язане Міністерство палива та енергетики, яке й займається реструктуризацією шахт. А реструктуризація, згідно з Гірничим законом і затвердженим Кабміном «Порядком ліквідації збиткових вугледобувних та вуглепереробних підприємств», включає не лише фізичну ліквідацію шахти, а й обов’язкове розв’язання неминучих соціальних, комунальних, екологічних проблем. На це, між іншим, виділено чимало бюджетних коштів.

Не варто зараз питати, приміром, про долю 4 млн. грн., передбачених на газифікацію в проекті ліквідації брянських шахт «Анненська» та «Краснопільська». (Нема ні мільйонів, ні газу.) Як і про 35 мільйонів, які, за словами колишнього заступника міністра палива та енергетики А.Корзуна, були виділені з бюджету на створення в Брянсько-Стахановському регіоні нових робочих місць. (Де ті місця, добре знають жителі Брянки, що роз’їхалися світом в пошуках роботи, бо в рідному місті знайти її не могли. Тут залишилися переважно пенсіонери.)

Однак давно назріло питання про відповідальність Мінпаливенерго, зокрема, перед територіальною громадою м.Брянка за виникнення в місті кризисної ситуації через те, що міністерство, як головний розпорядник цільових реструктуризаційних коштів, своєчасно не профінансувало і не вжило усіх необхідних захисних заходів з водовідливу на шахті «Брянська». Зараз, щоправда, її взяло під свою опіку нещодавно створене державне підприємство «Укршахтгідрозахист», не давши ситуації остаточно вийти з-під контролю. Але кількарічне зволікання в результаті призвело до підтоплення території і до того, що люди, втративши майно, просто не можуть тут жити. Тепер маємо аналогічну ситуацію із «Краснопільською». Яку також ніхто в міністерстві вирішувати не поспішає, попри волання жителів загублених шахтарських містечок не допустити ще страшнішої катастрофи.

Колись Сергій Тулуб, будучи міністром палива та енергетики країни, на питання про доцільність повального закриття донбасівських шахт образно відповів: не треба поливати пеньки! Хоча не всі ліквідовані стахановські шахти були «пеньками». Окремі мали багатомільйонні промислові запаси коксового вугілля, безповоротно втраченого тепер. Слова міністра виявились, на жаль, пророчими до навпаки. Принаймні для Брянки. Непродумана, безвідповідальна реструктуризація її шахт обернулася тим, що, окрім пеньків, поливати тут більше нічого. Та й ті на самополиві.