Заяви прем’єр-міністра України Анатолія Кінаха і голови уряду Російської Федерації Михайла Касьянова після переговорів делегацій двох держав про створення вже на початку 2002 року зони вільної торгівлі між Україною та Росією стали приводом проаналізувати ситуацію, що складається, і спробувати, як то кажуть, по гарячих слідах з’ясувати у представників обох договірних сторін: наскільки серйозні цього разу проголошені наміри та що дасть Україні й Росії, а точніше суб’єктам господарювання цих країн, підписання угоди про вільну торгівлю? Тим паче що тема ця не нова.
Утім, під час підготовки цього огляду представники України запропонували трохи ширше поглянути на сучасні українсько-російські відносини, що редакція «Дзеркала тижня» і пропонує зробити читачам разом із нашими респондентами.
Сергій ПИРОЖКОВ, академік НАН України, директор Національного інституту проблем міжнародної безпеки:
— Росія поки що не підписала відповідного документа про створення зони вільної торгівлі (ЗВТ), триває процес узгодження. І все впирається в номенклатуру товарів, на які росіяни не хочуть поширювати механізм вільної торгівлі. При цьому йдеться про критичні товари, які для України мають велике значення, з погляду нашого експортного наповнення й експортних можливостей, і в яких ми дуже зацікавлені.
Нагадаю, що загалом ця історія давня і вже має, як то кажуть, певну бороду, оскільки сам договір про вільну торгівлю між учасниками СНД підписано ще 1994 року, і всі країни, крім Росії, його ратифікували. Росія поставила ратифікацію в жорстку залежність від списку вилучення товарів із вільної торгівлі. З самого початку список мав близько двохсот позицій. На сьогодні вони скоротили перелік, і тепер уже, як заявив М.Касьянов, росіяни близькі до того, щоб на початку наступного року підписати цей договір.
Для України важливий цей договір, бо ми поки що не можемо, через свою неконкурентоспроможність за багатьма параметрами, виходити на ринки західних країн. Виходимо тільки завдяки традиційному експорту металопродукції, але й тут уже є обмеження.
— Які переваги для Росії при створенні ЗВТ, чому вона зрештою на це погоджується, поки що хоча б формально?
— Гадаю, що тут є і політичний момент, оскільки Росія зважилася трохи повернутися обличчям до України, особливо це стало помітно після приходу Володимира Путіна. І є політичний тиск, я сказав би так, із боку керівництва Росії на структури своєї влади з приводу вирішення цих питань.
Вперше угоду про ЗВТ було прийнято ще 1993 року; 1994-го вже підписали багатосторонню угоду про вільну торгівлю в СНД, до якої 1999 року відповідним протоколом було внесено ряд поправок і доповнень. Цими документами передбачено поетапне запровадження режиму вільної торгівлі у відносинах між учасниками СНД в повному обсязі, але вона не може набрати чинності, позаяк РФ досі її не ратифікувала.
— Ви говорите про вільну торгівлю у форматі СНД. Але тепер ідеться саме про двосторонню угоду Україна—Росія. Чи означає це, що в разі підписання українсько-російської угоди буде ратифіковано й угоду про вільну торгівлю в СНД?
— Вважаю, що коли двосторонню угоду з Росією буде підписано, то в принципі й багатостороння теж отримає розвиток. А щодо багатосторонньої ситуація нині така, що всі необхідні внутрішньодержавні ратифікаційні процедури з уведення в дію угоди у редакції 1999 року виконали дев’ять країн: Україна, Білорусь, Молдова, Таджикистан, Узбекистан, Вірменія, Казахстан, Киргизія і Азербайджан. Не виконали процедури ратифікації Російська Федерація і Грузія.
Останні переговори, які Росія ще вела (до початку минулого тижня), проходили в березні цього року під час роботи підкомісії з питань торгово-економічного співробітництва змішаної українсько-російської комісії. Основними проблемними питаннями, з яких тоді не змогли домовитися з російською стороною, були такі: відмова російської сторони перейти на принципи стягування ПДВ у країні призначення таких товарів, як нафта, газ, газовий конденсат, як це передбачалося угодою про вільну торгівлю СНД в редакції 1999 року; ескалація дискримінаційних заходів із боку РФ щодо імпорту товарів українського походження; застосування експортного мита до цілого ряду товарів критичного імпорту, зокрема до нафти, газу. При цьому ті самі товари оподатковуватимуться ще й експортним ПДВ.
— Тобто виходить подвійне оподаткування?
— Так. Але ми, природно, піти на це не можемо. Тепер уже Леонід Кучма заявив, що досягнуто принципової домовленості на вищому рівні про те, що ці питання буде знято, і Володимир Путін дав команду своїм структурам, аби вони їх вирішили. Комісія Кінах—Касьянов саме цим і займається. Але минулого вівторка остаточного узгодження не було завершено, тож його перенесли на початок 2002 року. Це основні моменти. А коли говорити загалом про перспективу співробітництва з Росією...
— Оце найцікавіше.
— Стратегічний напрям співробітництва в цій сфері (а не тільки узгодження спільних завдань регулювання зовнішньоекономічної діяльності) — це, по суті, процес адаптації наших і російських вимог та умов до світової практики. Оскільки ми і Росія стоїмо на порозі вступу в СОТ.
— І хто ж, на вашу думку, ближче: Україна чи Росія?
— Гадаю, що, можливо, навіть і Росія. Хоча Президент України зо два місяці тому розпорядився, щоб до кінця нинішнього року всі основні процедури було завершено і в наступному ми почали практично процес вступу в СОТ. У зв’язку з цим стратегічні напрями полягають і в узгодженні політики щодо стягування непрямих податків — акцизи тощо. Тут нам необхідно врегулювати відносини, оскільки досі в росіян — одні вимоги, у нас — інші.
— Але ж це потребуватиме зміни законодавчої бази, причому в обох державах одночасно…
— Так, і подальшого зближення митних законодавств та спрощення митних процедур, зближення антимонопольних законодавств, уніфікації законодавств у сфері діяльності спільних виробничих структур (ПФГ, СП), уніфікації валютного контролю й адаптації законодавств України та Росії до норм міжнародного банківського права. Ці стратегічні напрями, по суті, визначають наш рух у бік світової практики.
— З такими завданнями наступному складу парламенту України нудьгувати не доведеться.
— Якщо вони займуться цим, то гадаю, що — так.
Думкою представників Російської Федерації щодо угоди про вільну торгівлю між Україною та Росією поцікавився журналіст
Олег Гавриш
Володимир АНДРІАНОВ, помічник голови уряду РФ:
— 4 листопада на зустрічі прем’єрів Росії й України вирішили переглянути додатки про виключення товарів із угоди про вільну торгівлю. Крім того, вже розроблено проект нової угоди про вільну торгівлю, яку мають затвердити у першому кварталі 2002 року. Тож цього тижня обговорювалися обидва документи — і додаток до старої угоди, і нова угода про вільну торгівлю. Переговори вели з російського боку заступник міністра економрозвитку Максим Медведков, з українського — заступник міністра економіки та європейської інтеграції Андрій Гончарук.
Тетяна БЄЛІКОВА, заступник торгового представника РФ:
— Додаток до розробленої угоди передбачає список товарів, на які можуть накладатися мита. Це, по суті, будуть загороджувальні мита. З боку Росії вони стосуватимуться трьох товарів (шість кодів ТН ВЕД) — українського цукру, спирту й сигарет. З боку України митом оподатковуватимуться також три товари (дев’ять кодів ТН ВЕД) — кондитерські вироби, цукор і сигарети.
Щодо нової угоди, то цей об’ємний документ (близько 80 сторінок) передбачатиме законодавче розв’язання проблеми проведення антидемпінгових і спеціальних розслідувань між країнами. Причому, ясна річ, цей документ ускладнить проведення таких розслідувань.
Максим МЕДВЕДКОВ, заступник міністра економічного розвитку Російської Федерації:
— Стару угоду, підписану ще 1993 року, можна назвати трохи застарілою. Головна мета підписання нової угоди — це чітке врегулювання в ній процедури проведення антидемпінгових розслідувань і запровадження квот на ввезення товарів. Практика захисту внутрішніх ринків відома всім країнам світу й діє навіть між членами ЄС, головне — врегулювати її законодавчо.
Михайло ГОНЧАР, Олександр МОСКАЛЕЦЬ, Міжнародний фонд «Стратегія-1»:
— Зона вільної торгівлі у рамках СНД або між Україною та Росією, що стала ідеєю-фікс, навряд чи зможе стати панацеєю для економіки країни. Точнісінько так само, як не стали панацеєю клоновані повсюдно вільні економічні зони всередині України.
Передусім слід зазначити, що ЗВТ формально існує, про що постійно нагадують чиновники СНД, рапортуючи про досягнення. Інша річ, що реально вона існує тільки як політична складова інтеграційного міфу СНД, генерованого Росією. Економічно ЗВТ в СНД малопомітна, оскільки вилучення з неї перекреслюють сенс вільної торгівлі. Причина такого стану справ проста — вибираючи між принципом вільної торгівлі й економічними інтересами, Росія віддає перевагу останнім. Експорт енергоресурсів — основна стаття наповнення бюджету РФ. Для неї відмовитися від стягування мита — означає кардинально урізати бюджетні надходження.
Україну ж ЗВТ цікавить передусім у контексті енергоносіїв. Ідея приваблива: дешевші енергоресурси означають дешевший і, таким чином, конкурентоспроможніший як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринках кінцевий продукт. Чи потрібен Росії конкурент, та ще й вирощений у такий спосіб? Відповідь очевидна — не потрібен, підтвердженням чого є численні трубні, цукрові, карамельні й інші великі та малі «війни». Саме тому ЗВТ існує в урізаному вигляді, із численними вилученнями, які визначає сильніший економічний партнер, тобто Росія. Правда, якби з цих вилучень залишилося лише дві позиції — газ і нафта, то й тоді великого сенсу в ЗВТ для енергозатратної української економіки не було б.
В Україні чомусь вирішили, що легше домогтися поступок від Росії у вигляді її згоди на ЗВТ, ніж провести структурні перетворення в економіці, зробивши її менш ресурсоємною і, як наслідок, менш залежною від постачання енергоносіїв із РФ.
Звісно, якщо гіпотетично припустити, що РФ погодиться колись на ЗВТ без вилучень, українська економіка набуде певної динаміки. Але стратегічно Україна програє, бо така ситуація законсервує структурні диспропорції в економіці, сформовані ще за СРСР. Структурні перетворення в економіці однак доведеться робити, тільки набагато затратніше як у фінансовому, так і в соціальному плані, та ще й ціною політичних потрясінь.
Ще одна відповідь на запитання, чому Україна так хоче ЗВТ, криється в одній психологічній особливості нинішнього політичного покоління — шукати «дармівщину». Але безкоштовним сир, як відомо, буває тільки в мишоловці.
Є лише один варіант, коли Росія може погодитися на створення ЗВТ в рамках СНД або з Україною: Росія повинна щось одержати натомість. Якщо не економічно, а економічно вона тільки програє, то — політично. Тобто РФ може встановити для себе еквівалентну політичну компенсацію неминучих економічних втрат при запровадженні повноцінної ЗВТ й виставити це Україні як попередню умову.
З чого може складатися такий «компенсаційний перелік», здогадатися неважко — з відмови від євроатлантичної інтеграції, із входження в ДКБ, Митне й інші об’єднання СНД, перегляду стратегічних пріоритетів тощо, тобто з усього того, що можна назвати обмеженням політичного суверенітету — своєрідною реанімацією відомої «доктрини Брежнєва» для країн соціалістичного табору в умовах СНД.
Інших сценаріїв запровадження повноцінної ЗВТ, по суті, немає. Хіба що ціна нафти злетить до 50 дол. за барель й утримуватиметься на цьому рівні кілька років поспіль. Тоді Росія розбагатіє, і для неї буде маловідчутною втрата кількох мільярдів заради торжества ідеї інтеграції пострадянського простору. Але це — з розряду фантастичних сюжетів. А реальність така, що наступного року чиновникам з України і Росії треба буде рапортувати про запровадження ЗВТ, що й відбудеться. Але від цього нічого не зміниться, оскільки економіки України і Росії є і залишатимуться переважно між собою конкурентними.
Володимир ЛУПАЦІЙ, Центр соціальних досліджень «Софія»:
— Розглядаючи російсько-українські економічні відносини крізь призму торгово-посередницької моделі зовнішньоекономічної діяльності, Україна прирекла себе на програш у питанні створення зони вільної торгівлі з Росією.
Як правило, при аналізі стану й перспектив розвитку зовнішньоекономічних відносин України основну увагу приділяють географічному чиннику, а точніше геополітичній основі. Але десятиліття існування України як незалежної держави засвідчило, що зовнішньоекономічна стратегія розвитку держави залежить не так від географії зовнішньоекономічних зв’язків, як від якісних характеристик діючої зовнішньоекономічної моделі.
Домінування протягом десятиліття сировинної експортної моделі розвитку як у Росії, так і в Україні зумовило формування торгово-посередницької моделі зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД) у цих країнах. У рамках такої моделі основну увагу приділяють ціновій кон’юнктурі й ціновій конкуренції, короткостроковий і середньостроковий аналіз задає масштаб для будування зовнішньоекономічної стратегії і тактики як компаній, так і держави. У геоекономічних стратегіях, які активно реалізують сьогодні найбільш розвинені країни, основну увагу, навпаки, приділено середньо- й довгостроковому аналізу тенденцій розвитку світової економіки. Конкурентоспроможність компаній і національних економік, їхня участь у розподілі світового доходу забезпечуються не грою на кон’юнктурі цін, а формуванням виробничо-інвестиційних комплексів і ланцюжків, розвитком промислово-технологічної кооперації між компаніями та країнами.
Останнім часом Росія, найважливіший зовнішньоекономічний партнер України, зробила ряд послідовних кроків, мета яких — перехід від геополітики до геоекономічної стратегії, від торгово-посередницької до виробничо-інвестиційної моделі ЗЕД.
Україна в цьому плані явно запізнюється. Наочне підтвердження того — позиція України в питанні створення зони вільної торгівлі. Україна — ініціатор запровадження вільної торгівлі в СНД, починаючи з 1994 року, коли, по суті, завершився етап укладання двосторонніх міжурядових угод про вільну торгівлю між країнами СНД. Тоді ж було підписано Угоду про створення зони вільної торгівлі, яка зафіксувала перехід на новий етап — створення багатостороннього режиму вільної торгівлі між усіма країнами, що входять в СНД.
Сьогодні, на жаль, можна констатувати: далі почесного статусу «фундатора Угоди про зону вільної торгівлі» Україна так і не пішла. Розглядаючи російсько-українські економічні відносини крізь призму торгово-посередницької моделі ЗЕД, Україна запрограмувала свій програш у питанні створення зони вільної торгівлі з Росією.
Численні російсько-українські переговори продемонстрували, що Україна не так лобіювала створення ЗВТ із РФ, як спекулювала цією тематикою. Уряд України довго потурав нездоровим, з економічного погляду, пристрастям українських експортерів, зацікавлених у використанні додаткових конкурентних переваг для своїх товарів на російському ринку, котрі не сплачували ПДВ ні в бюджет України, ні в бюджет Росії. Ясно, що конкурентоспроможність, яка грунтується на позаекономічних чинниках, — це кон’юнктурна конкурентоспроможність, вона не може довго зберігатися, і будувати на цьому стратегію було безперспективно та навіть небезпечно.
Офіційні особи, зокрема й Президент України, не раз висловлювали думку про те, що Росія не дозволить найближчим часом запровадити ЗВТ в СНД, або погодиться за умови виключення зі списку товарів, що продаються у рамках такої зони, ряду груп важливих для України товарів. По суті, із запровадженням Росією влітку цього року нового режиму оподаткування так і сталося. Наявність асиметричної економічної взаємозалежності між Україною та Росією дозволяла останній спочатку зволікати з вирішенням питання про створення ЗВТ з Україною, а потім перейти до форсування переговорів щодо укладання угоди про вільну торгівлю на умовах, вигідних передусім РФ. Як стверджує президент російського Фонду ефективної політики Г.Павловський в одному зі своїх інтерв’ю, існування ЗВТ «потрібно оплачувати».
І все-таки сьогодні принципово не те, на чиїх умовах, російських чи українських, буде сформовано ЗВТ, і не те, що РФ при вирішенні цього завдання вдаватиметься до «силових методів». Принципово те, що Росія, на відміну від України, уже давно не мислить статично й у категоріях торгово-посередницької моделі зовнішньоекономічної діяльності. Уряд РФ активно й небезуспішно прагне перейти та нав’язати більш динамічну й перспективну виробничо-інвестиційну модель зовнішньоекономічних зв’язків своїм партнерам по СНД й Україні, зокрема.
Росія вже не обмежується роллю експортера енергоресурсів. Вона зацікавлена у своїй конкурентоспроможності на ринку озброєнь, космічному та інших, для чого планує інтенсивніше використовувати коопераційний потенціал СНД.
По-друге, РФ уже сьогодні зацікавлена в забезпеченні російському бізнесу стабільних умов для роботи на території СНД. Інакше кажучи, в обмін на збільшення російських інвестицій у країни СНД й інституціалізацію режиму економічного сприяння для російського капіталу, Росія буде готова поставити крапку у створенні ЗВТ на території СНД.
Стосовно України, то, на думку джерел, близьких до російського президента, які воліють залишатися неназваними, до 70% української продукції на 2005 рік планується випускати з участю російського капіталу. РФ піде на створення ЗВТ, оскільки цього потребує дедалі більша присутність російського капіталу в Україні.
По-третє, у Росії вважають, що країни СНД мають чіткіше здійснити між собою поділ праці з урахуванням взаємодоповнюваності своїх економік. Так, відкриваючи засідання Ради глав урядів СНД у Москві, прем’єр-міністр РФ М.Касьянов заявив: «Вихід у нас один — більш чіткий поділ праці, урахування взаємодоповнюваності економік». Інакше кажучи, розв’язання проблеми «2003 року», пов’язаної з різким скороченням об’єктів інфраструктури (зношеність, за різними оцінками, від 50 до 70% основних виробничих фондів) у РФ і країнах СНД створює величезний і привабливий ринок. Росія та її компанії готові зіграти роль маркет-мейкерів на цьому ринку, тож зацікавлені в організації як виробничо-інвестиційної кооперації, так і в ефективному поділі праці та сфер впливу в СНД. Фактично вони керуються логікою: хто починає першим, той більше виграє.
І останнє. В РФ вважають, що економічний потенціал Співдружності щодо взаємного постачання товарів і послуг використовується на 35—40%. Адже за попередні 10 років взаємний товарооборот зменшився майже втричі. На думку голови комітету Ради Федерації Росії у справах СНД В.Густова, слідом за створенням ЗВТ «слід було б прагнути до створення митного, платіжного й валютного союзів, аби нарешті сформувати такий довгожданий єдиний економічний простір у рамках СНД». Інакше кажучи, «поступки», на які РФ погодиться піти при створенні ЗВТ, із лишком окупляться завдяки новим можливостям при організації митного, платіжного й валютного союзів. Лідерство в сучасній економіці, очевидно, не лише престижне, а й економічно вигідне.
Таким чином, доводиться констатувати, що «ортодоксальність» української позиції в питанні створення ЗВТ видавалася економічно виправданою лише доти, доки Росія не почала динамічно переглядати свою зовнішньополітичну й зовнішньоекономічну стратегію. Торгово-посередницька модель України виявилася вразливою щодо нового геоекономічного інструментарію, який широко використовує російський уряд при вирішенні зовнішньоекономічних завдань.
Україна навчиться вигравати лише тоді, коли почне змінюватися сама, коли держава й компанії зможуть виступати в ролі маркет-мейкера, а не «користувача» при створенні чи освоєнні нових ринків як усередині країни, так і в СНД; коли уряд буде спроможний сформувати цілісну й ефективну систему залучення та контролю над російськими ТНК; коли українські компанії перейдуть від торгово-посередницьких схем до інвестицій українського капіталу в перспективні, і не тільки російські, ринки.