2004 року на рівні закону було прийнято Загальнодержавну програму реформування та розвитку житлово-комунального господарства України на 2004—2010 роки (далі — програма). Документ грунтовний і серйозний, включає план заходів з реалізації програми і передбачає джерела її фінансування. Але не забуваймо, що це не перший документ, присвячений питанням реформування ЖКГ. У січні 1999 року постановою Кабміну було затверджено Програму проведення житлово-комунальної реформи на 1999—2001 роки. Її реалізації присвятили низку постанов уряду, розпоряджень та указів Президента України. У лютому 2002-го постановою Кабміну було прийнято Програму реформування та розвитку житлово-комунального господарства на 2002—2005 роки і на період до 2010 року. На жаль, усі ці правильні документи не привели до реальних змін у житлово-комунальному обслуговуванні населення.
Як і раніше, суспільство не влаштовує якість, а в деяких регіонах і кількість надаваних послуг, тарифи на ці послуги і неможливість «знайти крайнього» у разі виникнення тих чи інших проблем.
Що треба зробити, аби новоприйняту програму не спіткала та ж доля, що й усі попередні? Це запитання вже прозвучало, і я вважаю його правомірним.
На мій погляд, реалізація новоприйнятої програми буде можлива лише в тому разі, якщо ми закріпимо механізми контролю за проведенням передбачених програмою заходів і чітко ідентифікуємо відповідальність за її виконання. На жаль, повноважень, якими на сьогодні володіє Держкомітет із питань ЖКГ, для цього не досить. Так, комітет сьогодні отримує інформацію про те, що відбувається в житловій сфері на місцях, видає ліцензії на деякі види діяльності, розробляє проекти нормативних актів у сфері своєї компетенції, бере участь у супроводі законопроектів при їх розгляді парламентом України. Але, по-перше, функцій контролю за діяльністю місцевих органів із встановлення тарифів, виконання норм законодавства в межах ЖКГ він сьогодні не має. Крім того, досить тривалою й трудомісткою є процедура розгляду і затвердження нормативно-правових актів, які розробляє комітет. Реформа ЖКГ може бути керованою й скеровуватися з центру, але відбувається вона в регіонах, кожен із яких має свою специфіку та свої проблеми.
Крім того, цілий ряд житлово-комунальних послуг, таких як водопостачання і водовідведення, теплопостачання, монопольні за своєю природою. Низка послуг (житлові, вивезення сміття, транспортні послуги, благоустрій), фактично не будучи монопольними, по суті, монополізовані. Ні для кого не секрет, що монополія — за відсутності державного та громадського контролю за її діяльністю — призводить до подорожчання послуг, зниження їх якості й марнотратного ставлення до ведення господарства.
Візьмемо, наприклад, тарифи. На сьогодні по різних регіонах України тарифи на теплопостачання, гаряче й холодне водопостачання, водовідведення, утримання житла різняться в кілька разів. І далеко не завжди це диктується якістю послуг та особливостями регіону.
Слід визнати, що формування економічно обгрунтованих тарифів досі становить проблему в більшості регіонах України. Тут спостерігаються різні тенденції: як штучне заниження тарифів місцевим керівництвом із метою сподобатися громадянам, так і штучне їх завищення та/або відсутність контролю за їхнім змістом, як наслідок впливу зацікавлених у їх підвищенні монополістів та/або непрофесіоналізму тих, хто формує такі тарифи. А тариф же є основним економічним регулятором у ринковій економіці, особливо коли це стосується монополій.
Звісно, Держкомітет не може встановлювати тарифи на житлово-комунальні послуги в усіх територіальних одиницях України, це навіть фізично неможливо. Основне завдання комітету — розробка Порядку формування тарифів, тобто створення «правил гри», проведення навчальної та роз’яснювальної роботи серед тих, хто встановлює ці тарифи на місцях, і суворий контроль за застосуванням відповідних методик. Більше того, Держкомітет повинен мати можливість застосовувати штрафні санкції до тих, хто порушує встановлені правила.
Розмірковуючи таким чином, приходимо до висновку, що коли ми справді хочемо навести лад у сфері житлово-комунального обслуговування і зробити її гідною цивілізованої економічно розвиненої країни, то нам необхідно мати не лише орган управління у сфері ЖКГ, а й орган регулювання у відповідній галузі. Що, до речі, і передбачено Законом України «Про природні монополії». Сподіваємося, цю позицію Кабміну буде враховано при перегляді концепції адміністративної реформи в Україні.
Хотілося б окремо зупинитися на питанні тарифоутворення. Сьогодні багатьох цікавить, чи підвищуватимуться тарифи на житлово-комунальні послуги в Україні. На це запитання однозначної відповіді немає. Як уже зазначалося, тарифи на одні й ті ж самі послуги в різних регіонах значно різняться. Різниться і собівартість надання цих послуг. Мушу зауважити, що в багатьох регіонах України собівартість надання послуг має значні резерви для зниження. Знайти і забезпечити використання цих резервів в інтересах суспільства — завдання місцевої влади і нашого комітету.
Однак найчастіше навіть зниження собівартості надання житлово-комунальних послуг не дозволить нам знизити тарифи. По-перше, через те, що в ряді регіонів тариф покриває собівартість менш ніж на половину і без бюджетних дотацій підприємства ЖКГ не в змозі працювати. По-друге, оскільки технічний стан об’єктів житлово-комунальної сфери плачевний (наслідок небажання підвищувати тарифи в попередні роки і відсутність контролю за використанням коштів, отриманих за рахунок тарифів), — немає засобів обліку, використовуються застарілі енерговитратні технології. Зрозуміло, що в таких умовах розраховувати на зниження тарифів — ідеалізм. Звісно ж, ми можемо домогтися їх зниження вольовим шляхом, але тоді кошти, яких бракуватиме для покриття собівартості, потрібно буде компенсувати з відповідного бюджету (відповідно до Закону України «Про житлово-комунальні послуги», це повинен робити орган, який встановив економічно необгрунтовані тарифи).
З іншого боку, відсутність окупності надаваних послуг підприємствами ЖКГ призведе до того, що ми не зможемо реанімувати відповідні підприємства самі і не зможемо залучити інвесторів, для яких основним критерієм вкладення коштів буде забезпечення окупності проекту. А без цього житлово-комунальна сфера може дійти до такого стану, при якому говорити про вартість послуг не доведеться взагалі, їх просто не буде. Прикладів далеко шукати не треба. Погляньмо, до чого призвела така політика в Грузії. Наприклад, у Тбілісі на сьогодні практично втрачено систему теплопостачання і гарячого водопостачання, оскільки відповідна інфраструктура просто вийшла з ладу. Її відновлення коштуватиме значно дорожче, ніж коштувало б збереження існуючої.
Тому тут, на мій погляд, питання слід ставити інакше. Тариф необхідно жорстко прив’язувати до якості та надійності житлово-комунальної послуги. Фактично громадськість і місцева влада мусять знайти компроміс — вибрати той рівень надання послуг, який здатні оплатити. Визначившись із цим, кожна сторона мусить суворо дотримуватися своїх зобов’язань: споживачі своєчасно оплачувати отримані послуги, місцева влада — контролювати якість послуг і цільове використання коштів, отриманих за рахунок тарифів.
Одні з ключових завдань, які сьогодні стоять перед житлово-комунальною сферою, —формування і нормативно-правове закріплення моделі її функціонування. Сфера ЖКГ дуже велика, вона охоплює теплопостачання, водопостачання і водовідведення, обслуговування й утримання житла і прибудинкових територій, міський електротранспорт, збирання, переробку й утилізацію побутових відходів, благоустрій, утримання мостів, шляхових покриттів, ритуальні послуги. Все це має ефективно функціонувати в межах однієї території. Крім того, необхідно врахувати, що частина з перелічених послуг має бюджетну фінансову підтримку, а частина фінансується лише за рахунок тарифів. Причому тарифікуються як окремі послуги, так і система послуг (наприклад, плата за утримання будинків і прибудинкових територій включає до 26 позицій). Необхідно позиціювати цю систему, зорієнтувавши її на споживача.
Існує цілий ряд успішних пілотних проектів, реалізованих в окремих регіонах України, але комплексного, який зосередив би у собі всі елементи ЖКГ, на сьогодні немає. Тому одним із основних завдань комітету вважаю аналіз позитивних напрацювань у регіонах України і побудову на їхній базі комплексної моделі функціонування житлово-комунальної сфери території. Ця модель повинна бути відпрацьована у формі пілотного проекту і вже потім, після внесення відповідних коректив, упроваджена по всій країні.
Одне з найважливіших завдань — організація системи обліку споживання житлово-комунальних послуг і перехід від нормативів до врахування фактичного споживання. Завдання це непросте, і швидко вирішити його не вдасться, однак для початку необхідно хоча б визначитися з категоріями лічильників, найприйнятніших із погляду похибок вимірів і оптимального знімання інформації. Крім того, необхідно перейти до формування тарифів на основі фактичного споживання послуг, а не виходячи з нормативних показників їх споживання, далеких від досконалості.
Боротьба із втратами — одне з ключових завдань у сфері водопровідно-каналізаційного господарства. Хіба можна говорити про зниження тарифів, коли в середньому по Україні втрати питної води становлять 30% від обсягів, поданих у розподільні мережі, а по деяких регіонах ця цифра сягає 72%? Таких показників не витримає жодна економіка.
Практично з нуля необхідно розпочинати організацію переробки побутових відходів. На сьогодні в Україні спалюють усього 2,5% побутових відходів. З чотирьох, побудованих ще за радянських часів, сміттєспалювальних заводів діють лише два — у Києві та Дніпропетровську. Сучасних сміттєпереробних заводів в Україні поки що немає, хоч у деяких регіонах працюють з інвестиційними пропозиціями з їх будівництва. У результаті 3000 га землі зайнято під полігони та звалища, а це погіршує екологію в сусідніх населених пунктах. Про який вступ у Євросоюз можна говорити при такому ставленні до екології?
І це далеко не всі проблеми, які доведеться вирішувати.