Процеси економічної глобалізації відіграють вирішальну роль у формуванні й розвитку геополітичної карти світу на межі століть. Всеосяжна глобалізація стирає грань між внутрішньою і зовнішньою сферами діяльності, між внутрішньою і зовнішньою політикою. Відбувається економізація політики, зростає роль і значення фінансової дипломатії в розв’язанні міжнародних проблем та конфліктів. Успіх національних стратегій розвитку дедалі більше залежить від урахування чинників геоекономічного простору. В результаті еліти й національні уряди при побудові стратегічних моделей розвитку спираються не так на геополітичну, як на геоекономічну систему координат. Геоекономіка та її суб’єкти ніби визначають і формують замовлення на геополітику й геостратегію.
Реструктурування або створення інфраструктури
з обслуговування геоекономіки
Передусім слід сказати, що стратегічне запізнення з реструктуруванням галузей та інфраструктури в Україні не дозволяє вивести зовнішньоекономічну політику нашої країни в простір геоекономіки (ТНК, світовий ринок капіталу, виробничо-інвестиційні ланцюжки, які беруть участь у розподілі світового доходу), звужує зовнішньополітичну комунікацію до міждержавного рівня, ідеологізує та зациклює зовнішньополітичну активність у порочному колі геополітичних альтернатив Захід — Схід. Формування двосекторної моделі економіки (орієнтація виключно на експорт або внутрішній ринок) не тільки породжує конфлікт у зв’язку з обмеженими внутрішніми ресурсами, а й програмує геополітичний пат, що полягає у взаємовиключних діях України при роботі з найближчими торгово-економічними блоками (ЄС, ЄвраЕС).
Аналіз економічної історії України з моменту проголошення незалежності свідчить, що «точка складання» української економіки, як і раніше, залишається в зовнішньоекономічній сфері або, якщо говорити точніше, не на її території.
Українська економіка за своєю структурою не є самодостатньою, а криза управлінської моделі й відхід від реструктурування економіки, очевидно, вже не дозволять сформувати замкнуті промислово-інвестиційні комплекси на терені України. Сьогодні реалізація будь-якого великого рішення, що стосується внутрішньоекономічної стратегії, потребує формування й дотримання особливих зовнішньоекономічних і зовнішньополітичних умов. Але таке завдання, як правило, виявляється не під силу ні Українській державі, ні її зовнішньополітичним та зовнішньоекономічним відомствам. Ситуація, так би мовити, безвихідна й потребує принципово інакших стратегій.
Передусім слід було б відмовитися від упертих спроб «плисти проти течії» і будувати економічну стратегію, виходячи з урахування суто внутрішніх чинників та проблем, ігноруючи при цьому геоекономічні чинники і процеси глобалізації. Навпаки, геоекономічна парадигма повинна з самого початку визначати внутрішньоекономічну стратегію та модель поведінки як державних інституцій, так і суб’єктів господарювання.
Зокрема спроби української влади реструктурувати українську економіку безперспективні, оскільки вони цілком ігнорують сучасні геоекономічні стратегії та моделі поведінки. Пропоновані сьогодні моделі й інструменти реструктурування виходять із позицій мікроекономіки й не в змозі забезпечити «глобальне» реструктурування індустріальної у своїй основі економіки України. Навпаки, геоекономічний підхід до реструктурування національного господарства передбачає проекти реструктурування не окремих підприємств або галузей, а української економіки в цілому.
У рамках геоекономічної парадигми ресурси, якими ще володіє українська економіка, розглядаються як елементи «великого конструктора» і використовуються для створення й розгортання на території України інфраструктури з обслуговування грошово-кредитних та виробничо-інвестиційних комплексів глобальної економіки. Це означає, що в основу економічної стратегії України слід покласти конкретні проекти створення умов для відкриття міжнародних банків, офшорних механізмів з обслуговування їхньої діяльності, податкових гаваней і ВЕЗ, збереження й розвиток трансконтинентальної трубопровідної, транспортної та телекомунікаційної інфраструктури, формування сучасного портового та складського господарства тощо. Відповідно, вказані проекти потребуватимуть розробки відповідного фінансово-економічного законодавства, що регулюватиме міжнародний транзит, діяльність митних і податкових служб, банківської системи та інших фінансово-інвестиційних інституцій в Україні.
У світлі стратегії розгортання на території України інфраструктури з обслуговування грошово-кредитних і виробничо-інвестиційних механізмів глобальної економіки інакшими бачаться і моделі забезпечення національної безпеки, передусім економічної. Паралельно виникає принципово інше замовлення на послуги зовнішньополітичного відомства України. Останнє, зокрема, має припинити геополітичні спекуляції та подбати, щоб формовані в Україні елементи інфраструктури з обслуговування глобальної економіки було включено в європейську й міжнародну систему безпеки.
Досить дивно виглядає популярний останнім часом в Україні заклик до економізації роботи МЗС. В українському виконанні це більше схоже на спробу перетворити МЗС на глобального лобіста інтересів окремих українських компаній. Навпаки, у світлі геоекономічної парадигми роль МЗС полягає радше не так у традиційному лобізмі, як у забезпеченні дипломатичними засобами підтримки з боку урядів індустріально розвинених країн і міжнародних фінансових організацій зусиль України, спрямованих на формування інфраструктури, спроможної обслуговувати грошово-кредитні й виробничо-інвестиційні механізми глобальної економіки на території України. Інакше кажучи, МЗС має освоїти не тільки роль економічного лобіста, а й функції економічної та фінансової дипломатії.
Формування ефективного механізму взаємодії
з транснаціональним капіталом
Україна, відстаючи від більшості європейських постсоціалістичних держав на ціле десятиліття у створенні ринкової інфраструктури, сьогодні змушена переходити від етапу напівреформ до реформ. Одна зі складових цього етапу — проведення повномасштабної приватизації стратегічно важливих, тож і досить дорогих промислових об’єктів. Вітчизняний капітал, плеканий офіційним Києвом протягом 90-х років, на жаль, не в змозі запропонувати за стратегічні підприємства суми, які могли б сьогодні влаштувати владу. Таким чином, прихід нерезидентів, спроможних викласти на купівлю підприємств, які зацікавили їх в Україні, адекватні суми, — тенденція, якої навряд чи вдасться уникнути.
Слабкість національного капіталу закриває для нього можливість серйозної участі у приватизації великих промислових підприємств та індустріальної інфраструктури і ставить офіційний Київ перед складною проблемою. З одного боку, подальше «притримування» потенційно прибуткових об’єктів української економіки в нереформованому вигляді (з розрахунком на «дозрівання» вітчизняного капіталу) призводить до прискореної деградації і повної зупинки промисловості, провокує зростання соціального напруження. З другого — «негрошове» (або «псевдогрошове») роздавання власності вітчизняним олігархічним і впливовим бізнес-групам, яким не передбачено реалізації інноваційно-інвестиційних проектів, попри всі заклики до зміцнення «національного капіталу», прирікає промислові об’єкти на остаточну деградацію. В таких умовах стимулювання і прихід іноземного транснаціонального капіталу в українську економіку експерти вважають мало не єдиним способом якщо не зупинити, то принаймні загальмувати процес деіндустріалізації і, відповідно, — соціальної деградації в Україні.
Проте зростання впливу транснаціонального капіталу на вітчизняну економіку набирає якісно нового вигляду. Річ у тому, що останній не просто одержує доступ до промислових об’єктів та інфраструктури. Інтереси наймогутніших транснаціональних компаній, що працюють або поки що тільки цікавляться українським ринком, сьогодні значною мірою формують цілу низку пріоритетів вітчизняної економічної політики і помітно впливають на мотивацію дій офіційного Києва.
На даний момент найуспішніше український ринок освоюють транснаціональні корпорації (ТНК) індустріально розвинених країн — США, Німеччини, Великобританії, Франції тощо. Інструментом освоєння вітчизняного ринку у цьому випадку виступають міжнародні фінансові організації (МФО), до співпраці з якими українську владу (передусім виконавчу) сьогодні вже не підштовхує, а вимушує великий зовнішній борг.
Загальновідомо, що МФО жорстко пов’язують надання фінансової допомоги з реалізацією українським урядом певної моделі економічних перетворень. Такий тісний взаємозв’язок між обраним українською владою алгоритмом соціально-економічних перетворень і надходженням системотворних кредитів призвів до того, що західні ТНК й МФО фактично здобули статус «консолідованого члена українського уряду». Крім того, міжнародні фінансові організації, що працюють з Україною (МВФ, Світовий банк й ін.), через інституціоналізовану й розгалужену мережу впливу на діяльність структури виконавчої влади фінансують і підтримують проекти створення тих ринкових інституцій та інструментів (інфраструктура фондового ринку, реструктуризація в електроенергетиці та у фінансовому секторі, управління процесом великої приватизації тощо), без яких входження західних капіталів на національні ринки пострадянських країн досить проблемне.
На думку економістів, процес приходу західних компаній у вітчизняну економіку матиме неоднозначні наслідки. Цілком очевидно, що, з одного боку, прихід ТНК — це позитивний чинник для вітчизняної економіки, оскільки корпорації демонструють високу продуктивність праці й капіталу, «приводять» у країну нові технології та ефективний менеджмент. З другого — транснаціональні корпорації абсолютно байдужі до українського економічного комплексу в цілому, позаяк орієнтуються на включення лише високоприбуткових сегментів української економіки в систему міжнародного розподілу праці. Такий підхід загрожує цілковитою депресією менш дохідним галузям економіки.
Водночас енергоємна структура виробництва та збереження гіпертрофованої залежності України (на відміну, скажімо, від балтійських держав, які за роки незалежності зробили все для диверсифікації надходження нафти й газу) від російських енергоносіїв зберігають і за Російською Федерацією, поруч із МФО, статус одного з «найбільших кредиторів» України. В умовах кризи платоспроможності українського ринку саме вітчизняна промисловість і нафтогазотранспортна інфраструктура стають об’єктом зазіхань російських компаній («Газпрому», «ЛУКойла», РАТ «Єдині енергетичні системи Росії», групи «Альфа», «Сибірського алюмінію» тощо).
Зміна природи найбільших російських компаній, які поступово, але досить упевнено набирають рис транснаціональних, вносить нові штрихи в українсько-російські відносини. Так, економізація відносин, про яку мріяли українські націонал-романтики на початку 90-х років, відбулася наче сама собою. Сьогодні російські компанії взяли у свої руки переговори з офіційним Києвом з ключових економічних питань. Їх цікавлять не так інтеграційні наміри України, як інвестиційно привабливі і стратегічно важливі українські підприємства, доступ до яких розглядається в російському бізнес-середовищі як варіант погашення українських енергетичних боргів і як спосіб підвищення конкурентоспроможності своєї (російської) продукції на зовнішніх ринках.
З другого боку, найбільш просунуті російські компанії починають новий раунд експансії в Україні, цікавлячись при цьому не так об’єктами власності і застарілої індустріальної інфраструктури, як обсягами внутрішнього споживчого ринку і перспективами закріплення на ньому (автомобільний ринок, нафтопродукти, ринок газу, алюмінію тощо).
Отже, цілком очевидно, що в Україні поступово формується така економічна структура, у якій значну роль відіграватиме транснаціональний капітал (західний або російський). В остаточному підсумку присутність ТНК відчують не тільки окремі ділянки й сегменти ринку, транснаціональний капітал вплине і на українську економіку, і на політику загалом.
В обставинах, які склалися, єдиним конструктивним кроком, своєрідним «організованим відступом», на думку аналітиків, може стати розробка комплексної системи законодавства, що регламентуватиме діяльність ТНК в Україні і визначатиме взаємні права та обов’язки між ТНК й державою. Крім того, спроможність української влади і політичної еліти не втрачати витримки перед обличчям «примусової глобалізації» стане своєрідним індикатором їхньої політичної зрілості, здатності гарантувати економічну безпеку держави.
Національне законодавство
та правила гри для ТНК
В Україні дуже часто забувають, що у відносинах з іноземним капіталом Україна виступає як сторона, яка приймає, яка зацікавлена в його залученні, заохоченні діяльності іноземних фірм у національній економіці. Проте успішна робота з ТНК неможлива без урахування змін, що відбуваються у поглядах на національний суверенітет і національні інтереси.
Сьогодні на порядку денному створення цілісної стратегії та політики держави щодо діяльності ТНК. За період реформ так і не сформовано комплексного законодавства, що визначало б національний режим функціонування ТНК в Україні. Розрізнені юридичні норми, які регламентують діяльність іноземного капіталу в Україні, не узгоджені з нормами та стандартами міжнародного законодавства. По суті, Україна ще тільки має підключитися до міжнародних механізмів, що регламентують відносини ТНК й національних держав як на двосторонній основі, так і на багатосторонньому рівні. Очевидно, при побудові відносин із ТНК слід узяти на озброєння перефразовану англійську формулу: «В України при роботі з ТНК немає постійних ворогів і друзів, є постійні інтереси».
Сьогодні у світі нагромаджено значний обсяг інструментів і важелів економічного впливу, які регулюють діяльність іноземного капіталу. Йдеться передусім про законодавство щодо іноземних капіталовкладень, про заходи митного й податкового регулювання, антитрестівську політику, механізми держконтролю над цінами та захист споживачів, законодавство про передачу технологій, захист інтелектуальної власності, торгівлю патентами й товарними знаками тощо. По суті, необхідно сформувати національну модель інвестиційного законодавства типу Кодексу іноземних інвестицій, який існує в багатьох країнах. Це дозволить прописати стандарти поведінки ТНК і заходи адміністративного контролю над їх виконанням. Останні необхідно «прописати» не менш докладно, ніж відповідні зобов’язання сторони, що приймає, і пропоновані нею відповідні пільги та заохочення.
Нерідко доводиться чути, що несприятливий економічний клімат в Україні зробив українську економіку непривабливою для іноземних інвесторів. Проте це не вся правда. Значна частина української економіки вже функціонує з прямою або непрямою участю іноземного капіталу — як російського, так і західного. В таких умовах легалізація діяльності іноземного капіталу в Україні є не менш актуальною проблемою, ніж заходи, спрямовані на підвищення інвестиційної привабливості української економіки. Інакше кажучи, вихід із «тіні» іноземного капіталу стане сигналом для багатьох західних інвесторів, які до останнього часу обмежувалися тільки моніторингом економічної ситуації в Україні.
Доведеться навчитися перетворювати на свою користь баланс вигод і втрат, пов’язаних із діяльністю ТНК. Дуже важливо при цьому не зациклитися на проблемі національного суверенітету, а займатися прагматичнішими питаннями. Практика свідчить, що пошук нетрадиційних форм контрактних відносин із ТНК дозволяє значною мірою знімати гостроту розбіжностей у питаннях власності й переводити відносини у прагматичне річище, пов’язане з пошуком механізмів справедливого розподілу доходів і видатків.