Всі ми добре пам’ятаємо часи, коли російська сировина — від газу та нафти до металу й електрики — постачалася в Україну за внутрішньосоюзними, низькими розцінками. Продукцію українського машинобудування тоді складали з комплектуючих, вироблених у чотирнадцяти республіках СРСР, а товари на полицях київських магазинів ділилися винятково на радянські та імпортні. Причому дві найбільш індустріально розвинені республіки Союзу — Україна та Росія — здавалося, навіки були тісно пов’язані економічними узами.
Десять років незалежного ходу економік сусідніх країн минули за сценарієм «розлучення з примусу» із усіма його наслідками: чварами, образами, розбірками, які, щоправда, поки не доходили до бійки. Головний результат минулого десятиліття «економічної незалежності» полягає в тому, що родинні взаємовідносини між Україною та Росією перейшли в сусідські, фактично знищивши всі штучні й напускні зв’язки між державами. Нове тисячоліття, на думку більшості експертів, несе нові випробування «дружбі навіки», які в найближчі роки не дозволять двом економікам глибоко інтегруватися. Хоча все знаходиться в руках пані «економічної доцільності».
Десять років — мить для
історії, але епоха для економіки. Особливо для економіки України та Росії, які перебувають на стадії реформування. За період із 1991-го до 2001 року дуже змінилася не лише ситуація всередині держав, а й економічні відносини між ними. До 1991-го взаємовідносини створювалися командною системою в наказовому порядку. На час розпаду СРСР Україні дісталася сила-силенна вузькоспеціалізованих підприємств, які виробляли один різновид продукції на весь Союз, водночас гостро потребували поставок комплектуючих з інших республік і передусім з Росії. Гігантів, що працюють за такою схемою, як, наприклад, Луганський тепловозобудівний завод чи Харківський завод важкого машинобудування ім.Малишева, із залежністю на 78—85% від російських комплектуючих, в Україні налічувалися сотні, а підприємств трохи менших — тисячі.
Незалежній Україні дісталася штучна економіка, що складається із заводів, які виробляють неконкурентоспроможну продукцію за сильної залежності від комплектуючих із усього колишнього Союзу. Задля справедливості варто сказати, що не лише Україна, а й Росія не відразу після здобуття незалежності почала чистити авгієві стайні планової економіки. Хоча їй було трохи легше з огляду на більшу кількість підприємств, та й «розчистку» вона вела настирливіше. Згаяний час, безумовно, позначився не лише на українських макроекономічних показниках, а й на загальному рівні життя населення.
Макроекономіка
У розвитку економіки двох держав за роки незалежності відмінного набагато більше, ніж схожого. Однак схожі показники засвідчили гнітючу картину — макроекономічні показники катастрофічно впали. Про це свідчить той факт, що, за даними Національного інституту українсько-російських відносин, за десять років в Україні та Росії не лише відбувся спад промислового виробництва, а й деградація структури національних економік, «вимивання» високотехнологічних, наукомістких сучасних виробництв.
Наприклад, частка машинобудування та металообробки в загальній структурі української продукції знизилася за десять років із 30,7 до 13,8%, а питома вага продукції паливно-енергетичного комплексу та металургії зросла з 19,9 до 51,6%. У Росії ці показники дуже близькі до українських при тому, що в розвинених країнах частка ПЕК і металургії не перевищує 25%, а до 58% продукції припадає на готові товари.
Порівняння макроекономічних показників України та Росії в 1991 і 2000 роках свідчить про стрімке падіння показників в обох державах, але українська економіка усе ж зазнала сильнішого удару. Адже зниження внутрішнього валового продукту в Україні за десять років склало 40,4%, у Росії — 35%.
Цей показник вважається найважливішим, визначальним показником економічного розвитку країни, тому порівняємо ВВП на душу населення в абсолютних цифрах. 1999 року в Росії він становив $1149, в Україні — $488. Торік український показник зріс до $635, що все одно майже вдвічі нижче, ніж у Росії «річної давнини».
Виробництво промислової продукції в Україні скоротилося на 36%, у Росії — на 34%, валова продукція сільського господарства знизилася відповідно на 31% і 29%, а роздрібний товарообіг — на 42% і 18%.
Однак найбільше насторожує стрімке старіння основних виробничих фондів через зниження капіталовкладень. Зокрема, приріст інвестицій в основний капітал за десять років скоротився на 68% в обох країнах. Тому, якщо ступінь зносу основних виробничих фондів у розвинених економіках становить 25%, а граничний індикатор економічної безпеки держави припускає ступінь зносу не вище 50%, в Україні він становить 80%, у Росії доходить до 75%.
Спільне в показниках двох країн і те, що світова економічна практика раніше не знала таких темпів деградації господарських комплексів. Наприклад, у роки Великої депресії (1929—1931 рр.) у США обсяги виробництва знизилися на 30%, у «перебудованій» Польщі — лише на 14%.
Єдиний макроекономічний показник, який двом країнам удалося наростити — це обсяги експорту. В Україні до 2000 року експорт зріс у 1,91 разу (проти російського показника 1,8 разу), але при цьому імпорт продукції в нашу країну зріс у 1,95 разу, тоді як у Росії він знизився майже наполовину.
За рівнем міжнародного товарообміну, тобто за показниками торгових операцій на душу населення, як Росія, так і Україна значно поступаються країнам ЄС. Наприклад, у Росії цей показник становить $788, в Україні — $469, а у Великобританії, Франції, Німеччині — від $4000 до $6000.
Очевидно, що незрівнянно більші можливості Росії торгувати сировинними ресурсами, зокрема енергоносіями, за сприятливої кон’юнктури міжнародного ринку ставить північно-східного сусіда у відверто вигідніше становище. Ця ж товарна група зумовлює перевагу обсягів імпорту російських товарів в Україну над експортом у цю державу. Так 1993 року імпорт із Росії становив $5379 млн., експорт у Росію — $3814 млн., 2000-го імпорт — $5824,9 млн., експорт — $3515,6 млн. Таким чином, негативне сальдо торгового балансу для України зросло за ці роки з $1565 до $2309,3, або на 47,6%.
Промисловість
і кооперація
З 1993 року українські поставки в Росію зменшувалися значними темпами, причому найсуттєвіше це скорочення позначилося на продукції виробничого призначення. Так із 1991 до 1993 року утричі скоротилися поставки чорного прокату, сортової сталі і тракторів, удвічі — сталевих труб і вантажних автомобілів, у 21 раз — мінеральних добрив, менше ми стали експортувати устаткування для металургійної та нафтопереробної промисловості. Власне, на виробництві цієї продукції спеціалізувалися в основному підприємства Донецької, Дніпропетровської, Полтавської, Сумської та Чернігівської областей. Однак криза у торгових відносинах позначилася не лише на великих, а й на унікальних виробниках. Наприклад, у Чернігові був єдиний у СРСР завод з виробництва пожежних машин, 60% яких поставлялося в Росію. 1993-го закупки техніки повністю припинили. У Сумській області розташоване потужне виробництво насосів, поставки яких у Росію того ж року скоротилися утричі.
Після 1994 року зниження поставок українських товарів у Росію тривали, але вже повільнішими темпами. Більше того, російські підприємства стали розміщати замовлення в Україні. Наприклад, 1995-го, «Россільмаш», який випускає комбайни «Дон» і «Нива», замовив виробництво 42% комплектуючих до них на харківському заводі «Серп і молот», кіровоградській «Гідросилі» й інших заводах. Товарами українського виробництва Україна також розраховувалася за спожитий природний газ.
З часу здобуття незалежності неухильно скорочувалося співробітництво у військово-економічній галузі. Якщо в енергетиці хронічні борги зависали за Україною, то у військовій — за Росією. Заборгованість українським підприємствам із боку російського ВПК за десять років перевалила за $140 млн. Тому рівень кооперації у військово-технічній галузі знизився порівняно з 1990 роком на 80%.
Сьогодні Росія й Україна на найперспективніших напрямах уже налагодили повний цикл виробництва зброї, і кооперація у військово-технічній галузі, яку переживають на Заході Європи, гіпертрофувалася в конкуренцію на її Сході. Така тенденція — утворення замкнутих циклів виробництва всередині держави — до речі, спостерігається у всіх основних галузях кінцевого виробництва як в Україні, так і Росії. «Росія, без участі інших республік, могла 1990 року виробляти лише 45% усієї продукції. З розпадом СРСР вона почала цілеспрямовано замикати технологічні цикли на себе, створюючи нові власні виробництва комплектуючих. В Україні до цього завдання підійшли далеко не так спритно, але все ж удалося розпочати виробництво окремих видів продукції, наприклад, міні-тракторів і комбайнів, самостійно», — говорить Лідія Кузнєцова, державний експерт Національного інституту з проблем міжнародної безпеки.
Та все ж українським промисловцям вдалося намацати найслабші ланки на російському ринку і закріпитися на них. Причому так потужно, що росіяни змушені були перейти до тактики антидемпінгових розслідувань — останнього і напівлегітимного аргументу ринку.
Традиційно в структурі торгівлі України з РФ найбільшу частку в 90-ті роки посідали неблагородні метали і вироби з них — 22—25%. Скорочення поставок до Росії українського чавуну більш аніж у 300 разів пов’язане з переорієнтуванням його поставок у далеке зарубіжжя. З окремих позицй українські металурги просто не в змозі задовольнити російських споживачів. Так, попит на український феросиліцій, феромарганець, марганцеву руду і вогнетриви значно перевищує пропозицію. Попри це російський Мінекономрозвитку продовжує наполягати на антидемпінгових розслідуваннях проти наших металургів.
Хоча з 1991-го до 2000 року українські трубники частково втратили свої позиції зі зварних труб великого діаметра, їм вдалося так міцно закріпитися на цьому ринку, що їх поставки 2001 року урізали квотами в обсязі 413 тис. тонн на рік.
Успіхи
Вдала інтеграція має місце лише тоді, коли існує реальна зацікавленість суб’єктів господарювання. І тільки на ній сьогодні грунтується хиткий баланс економічних взаємовідносин. «Між іншим, деякі домовленості між Л.Кучмою і В.Путіним не мають успішного розвитку в житті тому, що вони домовляються про речі, не здатні жити в ринкових умовах. Так, успішне співробітництво в аерокосмічній сфері було можливим не завдяки втручанню президентів України та Росії, а внаслідок постійної взаємодії, що всі ці роки не припинялася. Президенти лише допомогли цим процесам своїми рішеннями. Тому взаємодія, що існує між підприємствами двох країн, за всієї мізерності (по суті, тільки аерокосмічна галузь і нафтопереробка) — це дійсно ефективне співробітництво, а все, що померло, виходить, було штучним», — вважають у мінекономрозвитку Росії.
Останнім часом на російський ринок постачається не лише українська металургійна продукція, а й готова сільськогосподарська, продовольча. Якщо загороджувальне мито на український цукор стало наприкінці 90-х притчею во язицех, то 2001-го на перший план виходить пиво. Так, за даними російських статистиків, за перше півріччя імпорт пива з України збільшився у 2,2 разу. Основні «винуватці» торжества — пивзавод «Оболонь» і чернігівське підприємство компанії Sun-Interbrew, яке постачає до Росії пиво Stella Artois. При цьому частка торгової марки «Оболонь» у великих містах Росії сягнула 1,7%.
Наочним прикладом співробітництва підприємств у рамках міжрегіональних договорів є поставки продукції Харківського тракторного заводу в Тульську область під виконання лізингової програми.
Водночас кооперування за виробничою ознакою носить поки дещо односторонній характер: російські компанії приходять на українські заводи через їх приватизацію. «З позитивних прикладів можна назвати факт придбання «ЛиНОСу» «Тюменською нафтовою компанією» й Одеського НПЗ «ЛУКойлом». Це дозволило знизити ціну пального на внутрішньому ринку. До речі, торішня криза на ринку ПММ була викликана саме нафтовою блокадою з боку Росії, і проблеми НПЗ здавалися нерозв’язними на державному рівні», — говорить Олександр Свердлов, директор департаменту нафтової, газової та нафтопереробної промисловості Мінпаливенерго України.
Не менш вдалим є співробітництво в кольоровій металургії — робота «Сибірського алюмінію» на Миколаївському глиноземному заводі. Крім ритмічного завантаження МГЗ і збуту виробленої продукції в основному в Росії, у Харківській області росіяни побудують алюмінієвий завод з виробництва готової продукції.
Проблеми
Новітні відносини двох держав наштовхуються на низку проблем, які часом загрожують економічній безпеці України. Так, у сфері торгівлі товарами й надання послуг для нас є небезпечним запровадження російською стороною ліцензування, квотування, додаткового мита й інших обмежень. «Найгостріші проблеми між двома країнами — це антидемпінгові розслідування проти наших трубовиробників, а також обкладання ПДВ й експортним митом нафти та газу, що поставляються в нашу країну. Це значно підвищує вартість енергоносіїв, які надходять в Україну»», — вважають у Раді національної безпеки й оборони України.
Перехід взаємовигідних двосторонніх економічних відносин у сферу торгових війн із використанням загороджувального мита й антидемпінгових розслідувань сьогодні вже ускладнює життя не лише українським виробникам, а й російським споживачам і власникам українських підприємств. «Звісно, якби дві сусідні держави не вели одна проти одної торгові війни та не закривали власні ринки загороджувальними акцизами, ПДВ, багато підприємств працювали б успішніше, ніж сьогодні», — вважають експерти консалтингової компанії PWC.
Водночас у Росії дотримуються трохи іншої думки. За словами заступника міністра економічного розвитку й торгівлі Максима Медведкова, «укладання угоди про вільну торгівлю між Росією й Україною було обумовлене необхідністю терміново оформити торгові відносини двох країн після розпаду Радянського Союзу. Але якість документа нині не задовольняє нас, угода не відповідає сучасним умовам і іноді завдає прямих збитків країні. Тому Мінекономрозвитку й торгівлі запропонує уряду переглянути цей документ».
За словами пана Медведкова, угода про вільну торгівлю не містить достатньої кількості положень, що дозволяють застосовувати обмежувальні заходи щодо імпорту. Текст документа нібито містить лише загальне положення про те, що країна має право запроваджувати кількісні обмеження на поставки імпортної продукції, якщо вони завдають шкоди внутрішнім виробникам або просто загрожують цим. «Але це не дозволяє нам повною мірою захищати власний ринок», — каже М.Медведков.
Тактику антидемпінгового виштовхування українських конкурентів з ринку почали застосовувати порівняно недавно, але вона вже стосується приблизно 70 найменувань товарів, від карамелі й солі до труб і металопрокату, за якими ухвалено обмежувальні рішення чи плануються розгляди.
Негативно позначається на економічній безпеці зволікання Росії з реалізацією режиму вільної торгівлі, переорієнтування імпорту (до 75%) на країни далекого зарубіжжя. Критичним для нас залишається питання зняття залежності від російських енергоносіїв, у зв’язку з чим, як і раніше, актуальна проблема диверсифікації їх поставок. У сфері енергоносіїв пам’ятна спроба Росії дискредитувати проект поставки каспійської нафти за маршрутом Одеса—Броди й налагодити власні поставки нафти й газу в обхід України.
Досі через недостатнє фінансування з боку двох держав гальмується спільне виробництво літаків марки Ан. Так і не налагоджений серійний випуск Ан-70, не кажучи вже про інші перспективні проекти.
Хоча на українсько-російському невидимому фронті є ще й гостріші проблеми, пов’язані з енергетичним співробітництвом.
Енергетика
Основні точки дотику двох країн в галузі електроенергетики обумовлені тим, що 1990 року 87% всього експорту радянської електроенергії здійснювалося через Україну. За минуле десятиліття, після кількох відключень власної енергосистеми від української, росіяни втратили цей експортний маршрут. 2000 року РАТ «Єдині енергетичні системи Росії» запропонувало возз’єднати енергосистеми, що дозволило б РФ відкрити експортний шлюз, спрямувавши російську електрику до платоспроможних європейських споживачів.
Як пояснили кореспондентові «ДТ» у Мінпаливенерго України, головна причина того, що це не відбувалося (до 20 серпня ц.р. — прим.Ред.), — невирішене питання про поставки ресурсу до Молдови. Річ у тім, що ВАТ «ЄЕС Росії» бажає поставляти ресурс у країну, куди Україна вже поставляє власну електроенергію в рахунок боргів перед «Ітерою». «Поки Україна не забезпечить поставки цих обсягів електроенергії, країна не погодиться транспортувати туди електрику, генеровану АТ «ЄЕС Росії», — сказав представник компанії «Укренерго».
Ще одна проблема в тім, що Росія не хоче враховувати втрати під час транспортування електроенергії, по-перше, і високу вартість української електроенергії, по-друге. І все-таки сьогодні в Україні існують дві точки зору на возз’єднання систем. Мінпаливенерго вважає, що воно підвищить надійність роботи енергетиків обох країн і, звісно ж, необхідне. Протилежної думки дотримуються в «Укренерго» й особливо в обленерго. Якщо рівнятися на західний досвід, де всі енергосистеми об’єднуються, то нам просто судилося рано чи пізно злитися в енергетичному екстазі. Але об’єднання відбудеться лише за умови цілковитого врахування інтересів усіх сторін і в усіх сферах.
Ще одна болюча точка — транспортування нафти українською територією. Протягом останніх п’яти років не вдається узгодити тарифи на транзит магістральним трубопроводом «Дружба». Україна за прокачування однієї тонни нафти на ділянці завдовжки 770 км стягує $5,2, що нижче від середньоєвропейських тарифів на 5—15%. Росія вимагає зниження тарифу до $4,3, при цьому російська «Транснафта» обіцяє збільшити прокачування нафти на 5 млн. тонн — до 22—22,5 млн. тонн на рік за цим маршрутом. «Але Росія просто не може дати нам гарантії того, що цей обсяг нафти не буде знято з Одеського чи Новоросійського напрямку. А в нас є сумний досвід співпраці з «Транснафтою», яка обіцяла, що якщо ми вкладемо в ремонт Придніпровських магістральних нафтопроводів $50 млн., вона не будуватиме обхідний маршрут «Суходольна—Родіоновка». Ми вклали ці кошти, а вони будують і цього року закінчать спорудження обхідного нафтопроводу. Тобто росіяни чинять просто несправедливо», — говорить А.Свердлов.
Ніде правди діти, наш північний сусіда не позбувся синдрому старшого брата, а Україна за десять років незалежності не встигла вилікуватись від комплексу «молодшої сестри».
Перспективи
Оцінювати перспективи економічного співробітництва України й Росії слід із двох позицій — економічного прагматизму, який сьогодні дедалі більше демонструє кожна держава, і політики плавної інтеграції в міжнародне економічне співтовариство. Ці вектори залишають місце для взаємовигідної співпраці в економічній галузі. Причому інтереси України у відносинах з Російською Федерацією полягають у створенні умов для тривалих економічних зв’язків. Очевидно, що ми зацікавлені в повнішому завантаженні вітчизняних виробничих потужностей. Це, на думку фахівців Національного інституту українсько-російських відносин, дозволить не лише збільшити поставки сировини, наростити обсяги переробки, а й збільшити присутність продукції українських підприємств на ринку РФ.
Непоганими прикладами такої співпраці є прихід в Україну «ЛУКойлу» й Тюменської нафтової компанії. «Нафтохімічний комплекс передусім цікавий для експансії таких компаній, як «ЛУКойл», Тюменська нафтова й «Газпром». Але ні «ЛУКойл», ані «Газпром» поки що не встигли всерйоз проявити себе у сфері реалізації проектів у хімічній галузі», — каже Л.Кузнєцова. «Звісно, нас цікавить Україна як об’єкт капіталовкладень, особливо підприємство «Росава» й «Валса» (м. Біла Церква) — найбільші виробники легкових шин в Україні й постачальники шин на конвеєр «АвтоВАЗу». Але поки що ми не визначилися з купівлею цих заводів», — зазначає віце-президент «СІБУРа» Сергій Зенкін.
Сьогодні найефективніша сфера співробітництва двох країн — ракетно-космічна й нафтопереробна. Крім того, перспективними з погляду спільних дій залишаються літакобудування, нафтохімія, суднобудування.
Одним із засобів розв’язання проблем фахівці вважають розвиток внутрішнього ринку й на цій основі — залучення інвесторів, зокрема з Росії. Але залучення інвесторів неможливе без чіткої законодавчої бази...
Таким чином, хоч круть-верть хоч верть-круть, увесь спектр наявних проблем не дозволяє двом країнам глибоко інтегруватися економічно. А отже, і політично.