Після 11 років існування незалежної України деякі політичні сили все ще дискутують щодо найкращих буцімто стартових умов для розвитку промисловості України 1991 року, які не були належним чином використані. Говорять про кількість сталі, яка виплавлялася в країні, і про кількість видобутої руди, називають інші дані...
Проте кількісні показники самі по собі мало про що свідчать. Щоб зрозуміти дійсні результати розвитку країни, треба також взяти до уваги глибинні тенденції економічної природи, які впродовж багатьох років непомітно розмивали економічну могутність Радянського Союзу. Лише за такого підходу ми зможемо з’ясувати, чи й справді за останні 11 років ми тільки те й робили, що втрачали досягнуте, чи, може, економічна криза 90-х років мала глибше коріння і багато в чому була зумовлена економічними процесами, що відбувалися ще у 80-ті роки.
Стартові умови
За поверхового підходу до показників валового виробництва продукції чорної металургії у радянські часи випадає з поля зору дуже важливий факт різкої незбалансованості між виробничими потужностями металургійної галузі та її забезпеченням енергоносіями. Цей факт добре видно з діаграми 1.
Як бачимо, у ті часи енергомістке виробництво в Україні розвивалося за дефіциту енергоресурсів. Ще переконливішою є динаміка виробництва енергоносіїв та продукції чорної металургії за радянських часів. Згідно з наведеними даними, пік виробництва і нафти, і газу, і вугілля, і залізорудної сировини припав на середину–кінець 70-х років, а вже у 80-х та на початку 90-х, тобто ще до розпаду СРСР, розпочався спад виробництва, обумовлений, з одного боку, виснаженістю доступних ресурсів, а з іншого — відмовою тодішніх органів центральної влади здійснювати капіталовкладення в розробку нових родовищ в Україні. Останнє є закономірним з огляду на централізоване управління та функціонування економіки величезної держави як єдиного народногосподарського комплексу та неминуче пов’язану з цим деформацію і незбалансованість національних економік. Як результат 1991 року Україна отримала господарство на спаді основних показників виробництва сировини та енергоресурсів та із суттєвою розбалансованістю потреби і забезпеченості гірничо-металургійного комплексу енергоносіями.
Це означає, що глибинні причини кризи 90-х років з’явилися значно раніше. Розпад СРСР лише прискорив ці кризові явища, але не був їх причиною. Тож перед Україною постало завдання подвійної складності: за браку власних ресурсів подолати кризові явища в забезпеченні металургійного виробництва енергоносіями та одночасно реформувати галузь на принципово інших економічних засадах.
Металургія в роки незалежності
Можна стверджувати, що Україна зростатиме разом з металургією. Для такого твердження є кілька вагомих підстав.
По-перше, наявність багатої сировинної бази. Країна займає сьоме місце у світі з видобутку залізної руди та входить до чільної десятки країн з видобутку вугілля. Інші фактори сприяння: зручне географічне розташування, розгалужена мережа залізниці та наявність морських портів.
Однак, крім природних чинників, існують глибинніші причини говорити про неподільність розвитку металургії та країни в цілому. Досвід інших держав свідчить, що на певному етапі основою економічного розвитку є зростання споживання металу на душу населення. «Економічне диво» Японії почалося з того, що країна, яка у 1955 році виробляла трохи більше як 9 млн. тонн сталі, за 20 років збільшила виробництво сталі до 102 млн. тонн. Саме завдяки створенню міцної індустріальної інфраструктури став можливим розвиток високотехнологічних галузей, які потім прославили Японію на весь світ.
Стрімке економічне зростання Південної Кореї вже наприкінці XX сторіччя було також поєднано із розвитком металургії. Країна за 20 років збільшила виробництво сталі у п’ять разів (до 43 млн. тонн), перетворившись на одну з найпотужніших індустріальних держав світу.
Високе споживання металу виконує ще одну важливу роль, а саме — забезпечує можливість вчасного оновлення основних фондів. Це особливо важливо для сучасної України, де зношеність основних фондів, за даними на середину 2002 року, сягнула 61,8%.
Варто зауважити, що Україна вже в середині 80-х років мала виробництво сталі на рівні 50 млн. тонн, а також високий рівень споживання металу. Так, в 1981—1990 роках промисловість споживала близько 25 млн. тонн прокату на рік, з яких, з урахуванням експорту труб та продукції машинобудування, не менше 15—18 млн. тонн щороку залишалося всередині республіки. Як наслідок металофонд держави становив приблизно 360—390 млн. тонн.
Тому ми ще й досі багато в чому живемо за рахунок того, що було збудовано та вироблено за радянських часів. Та й нинішній показник щорічного виробництва 30—35 млн. тонн сирої сталі виглядає досить потужно. Однак не можна не сказати, що гасла та підходи минулої епохи, коли успіхи вимірювалися головним чином у тоннах, не сприяли оптимальному використанню виробленого металу. В ті часи якість продукції та економічна доцільність її створення залишалася головним чином темою обговорення на газетних шпальтах та гасел на демонстраціях. В реальному житті панували кількісні показники, а економічних важелів, які б змушували виробляти високоякісну продукцію, так і не було створено. Неоптимальне використання продукції металургії призвело до того, що, на відміну від корейського або японського досвіду, «радянського дива» переходу до високотехнологічного суспільства так і не відбулося, а сама країна стала поступово втрачати свої позиції в світі. До чого це призвело — всім добре відомо.
Розвиток металургії України в 90-х та на початку 2000-х років відбувався за досить складних умов. У цей період потрібно було одночасно вирішувати не лише виробничі проблеми, але й адаптуватися до роботи в ринкових умовах. Не можна не сказати, що різкий, бездумний перехід від старої системи до нової «безсистемності» завдав відчутної шкоди розвитку галузі. Вона постала перед проблемою пошуку нових ринків збуту, нових взаємозв’язків та взаємовідносин із постачальниками сировинних матеріалів та споживачів. До цього слід додати приватизацію та активний перерозподіл власності в галузі, а також все те, що відбувалося в управлінні та фінансах держави.
Складний та тривалий процес змін у галузі, що триває, мав як позитивні, так і негативні наслідки. До найвагоміших досягнень треба віднести той факт, що наприкінці 90-х років вдалося стабілізувати виробництво. Як видно з діаграми 2, починаючи з 1998 року виробництво сталі в країні невпинно зростає, хоча темпи уповільнилися. Частка України в світовому виробництві за результатами 2002 року сягає 3,6%.
Істотний прогрес останніми роками досягнуто у виведенні з експлуатації застарілих потужностей та оптимізації їх завантаження. Нині цей важливий показник (81,4%) вийшов на рівень, досить близький до показників інших розвинених металургійних країн (85—90%).
Виробники поступово пристосувалися до роботи в нових умовах. Більш оптимальне використання потужностей, налагодження забезпечення сировинними матеріалами, зміцнення дисципліни виробництва не могло позитивно не позначитися на економічних показниках галузі. Поступово металургам вдалося досягти позитивної рентабельності у виробництві. Починаючи з 1999 року витрати на 1 грн. чистого прибутку в ГМК України знаходяться на рівні 91—94 коп., а у найуспішнішому для металургів за багатьма показниками 2000 році становили 85 коп.
Серед позитивних досягнень галузі — й у цілому успішний вихід металургів на зовнішні ринки. За умов катастрофічного скорочення внутрішнього попиту в першій половині 90-х років це була єдина можливість зберегти як окремі підприємства та фахівців, так і галузі у цілому. За досить короткий строк обсяги експорту зросли в декілька разів і вже у 2000 році перевищили 20 млн. тонн. За останні чотири роки, коли експорт постійно наростав, частка України у світовій торгівлі збільшилася на 1% і досягла 8,4%.
В умовах жорсткої конкуренції відбулася диверсифікація зовнішніх ринків збуту. Саме це дозволило металургам оперативно зреагувати на жорсткий протекціоністський тиск США і відносно вдало компенсувати втрати на північноамериканському ринку за рахунок експорту в інші регіони.
Підсумовуючи вищевикладене, зазначу, що металургія була і залишається провідною галуззю промисловості України. Обсяги виробництва галузі забезпечують близько 25% ВВП країни, а в структурі зовнішньої торгівлі ГМК України поза конкуренцією із 43 відсотками всіх експортних валютних надходжень.
Обриси кризи
Крім позитивного досвіду, розвиток галузі в 90-х роках засвідчив ряд негативних тенденцій. Найпершою є та, що приватизація в металургії не залучила значних інвестицій в технічне переозброєння галузі. Незважаючи на досить високий ступінь приватизації (60%), нові власники (за деякими винятками) не здійснюють технічну модернізацію виробництва, а в кращому випадку лише займаються латанням дірок.
Як наслідок з технічного боку металургія України вже давно претендує на «почесне» перше місце у світі серед відсталих виробництв. Вік основних фондів по деяких підприємствах становить 50—60 або навіть більше років, тоді як нормою вважаються 25 років. У світі за останні роки частка сталі, що виробляється за застарілою мартенівською технологією, невпинно зменшується. В Україні ж за останні три роки ця частка майже не змінилася (показники 2000 та 2002 року становлять 50 та 48,1%), тоді, як, наприклад, в російській металургії цей показник знизився з 29 до приблизно 24%. Як наслідок Україна перетворилася на найбільшого в світі виробника мартенівської сталі (майже 49% від загального світового виробництва).
Хоча всі ці факти загальновідомі, не говорити про них неможливо, оскільки лише впровадження нових технологій здатне вирішити проблеми енерго- та ресурсозбереження, зменшити навантаження на екологію Донбасу та Придніпров’я.
Ще 20—30 років тому радянські, зокрема українські, металурги, сприяли становленню металургійних комбінатів Китаю та Індії, тобто виступали в ролі мудрих вчителів. Тепер настав час самим вчитися у своїх учнів.
Ще десять років тому технічний стан більшості українських комбінатів мав однаковий рівень з російськими підприємствами. Сьогодні технічне відставання навіть від Росії наростає. Уважно вчитайтеся в наведені нижче дані.
У Росії одночасно на декількох провідних комбінатах реалізуються масштабні програми технічного переозброєння. Ось кілька прикладів.
Збудована понад 60 років тому знаменита «Магнітка», впродовж багатьох років була символом передової радянської індустрії, а потім поступово перетворилася на головну екологічну загрозу Уральському регіону. Нині ж комбінат фактично позбувся свого мартенівського виробництва, встановлено ряд нових конверторів. 2002 року тут розпочато будівництво нового прокатного стану фірми SMS Demag для виробництва високоякісного автомобільного листа. Вартість проекту — 50 млн. дол. Одночасно будується агрегат гарячого алюмоцинкування (італійська фірма Danieli) для виробництва автомобільного листа (126 млн. дол.).
Інший російський гігант — «Северсталь». Тут монтується устаткування для гарячого цинкування (фірми Archelor); загальна вартість проекту — 180 млн. дол.
Не відстає Новолипецький металургійний комбінат, де будується агрегат по цинкуванню з лакофарбовим покриттям (Sundwig) потужністю 200—400 тис. тонн на рік. Вартість проекту — майже 100 млн. дол.
Метзавод ім. Сєрова планує впродовж 2003—2005 років повністю замінити мартени на електропечі італійського виробництва. Вартість проекту — майже 50 млн. дол.
Як бачимо, тільки на цих підприємствах інвестується понад 500 млн. дол. у модернізацію виробництва. Якщо говорити про галузь у цілому, то 2002 року в чорну металургію Росії було вкладено 1,29 млрд. дол. іноземних інвестицій, що в 1,6 разу більше показника 2001 року. За існуючими оцінками, майже 55% російських металургійних підприємств завершили модернізацію свого виробництва. Очевидно, що за цим проведенням технічної модернізації інвестиційна привабливість підприємств буде тільки зростати, а відтак і темпи розвитку галузі можуть значно прискоритися.
Куди саме вкладають гроші сучасні російські металургійні власники? Це, передусім, технологічні лінії по створенню складної і дорогої продукції, зокрема такої, як автомобільний лист з різними видами захисного покриття. Наприклад, якщо гарячекатаний товстий лист сьогодні на світових ринках в портах коштує 320—350 доларів за тонну, то ціна оцинкованого сягає 500 доларів.
Україна ж ще й досі не має власного виробництва якісного автомобільного листа. Багато розмов про розвиток автомобілебудування: ця галузь, як і машинобудування в цілому, демонструє досить високі темпи зростання. 2001 року в Україну імпортовано майже 90 тис. тонн автомобільного листа, а 2002 року — вже 140 тис. тонн. Тобто попит на таку продукцію в країні швидко зростає. Чи ж можна за умов загострення конкуренції та зростання протекціонізму в світі віддавати вітчизняний ринок? Категорично — ні!
Схожа ситуація і з іншими технологічно складними видами металопродукції.
У контексті технічного розвитку металургії показовим є приклад Китаю. Згадайте тезу, яка була наведена в попередньому розділі: для забезпечення успішного переходу країни до стадії високотехнологічного суспільства металургія має виходити на перший план. І тоді можна зрозуміти, чому Китай впродовж 10 останніх років майже в 2,5 разу збільшив обсяги виробництва сталі, довівши його 2002 року до абсолютного світового рекорду — 180 млн. тонн.
Основним способом розвитку металургії Китаю стало створення спільних підприємств: за допомогою іноземних інвесторів швидкими темпами зводиться нове найсучасніше виробництво, а іноземний партнер часто має контрольний пакет акцій. Приміром, 2001 року у КНР введено в експлуатацію першу чергу нового заводу повного металургійного циклу поблизу Шанхая. Партнери — німецька Krupp Thyssen Stainless та китайська компанія Shanghai Pudong (філіал Shanghai Baosteel). У створеному підприємстві Shanghai Krupp Stainless їх частки становлять 60 та 40% відповідно. Thyssen Krupp також працює над проектом створення виробництва оцинкованого сталевого прокату для автомобілебудування на комбінаті Anshan Steel & Iron.
Китай співпрацює навіть з Тайванем, залишивши політичні амбіції там, де мова йде про розвиток виробництва, або вирішує одночасно і завдання злиття політичного. Тайванська Yieh Phui Enterprises планує до 2004 року завершити будівництво першої черги підприємства з виготовлення листового прокату в провінції Цзянсу.
Знову ж правильним, хоча й банальним, є твердження, що технічне оновлення стримується через брак інвестицій у галузь. Як відомо, інвестувати можна і власні, і позичені кошти. Що стосується перших, а це кошти прибутку та амортизаційних відрахувань, то їх частка в Україні є неприпустимо низькою, чого недостатньо навіть для відтворення виробництва. Що стосується зовнішніх коштів, то власники вітчизняних підприємств не поспішають залучати іноземний капітал, побоюючись, очевидно, втратити контроль над підприємствами.
Одним із найважливіших показників інтенсивності процесу модернізації, який здатний дати об’єктивне уявлення про ситуацію в галузі, є сума інвестованих у технологію виробництва коштів на тонну виплавленої сталі. На тонну сталі в 1996—2000 рр. у країнах ЄС та США інвестиції становили 25—30 дол., в Росії — 12—14 дол. А який же показник характеризує ситуацію в Україні? Складається враження, що це мало кого цікавить... Саме на моніторинг та всіляке сприяння покращенню таких показників держава й повинна спрямовувати свою промислову політику.
Аксіоми сучасного розвитку
Структурна перебудова та модернізація виробництва відбуваються у контексті світових тенденцій розвитку металургії, з якими об’єктивно і неминуче повинен співвідноситися розвиток металургії в Україні. Перерахуємо основні принципи сучасного розвитку гірничо-металургійного комплексу.
Найперше — процеси глобалізації, що не тільки не оминули металургію, але останнім часом є домінуючою тенденцією її розвитку. Мабуть, старт останнім подіям був даний восени 2001 року, коли велика французька сталеливарна компанія Usinor SA почала об’єднання із компаніями Іспанії та Ліхтенштейну (Arbed та Aceralia), створивши до лютого 2002 року найбільший сталеливарний гігант сучасності Arcelor S.A. Компанія має інтереси відразу у кількох регіонах світу — майже 75% у ЄС, 15 та 5 — Північній та Південній Америці, ще 5% — у решті регіонів світу. Вже перший рік існування нової компанії дозолив їй заощадити 190 млн. євро на виробничих витратах лише за рахунок їх оптимізації.
Дві великі японські компанії NKK Corp. та Kawasaki Steel Corp. — також інтегрували своє виробництво, створивши другу за обсягами виробництва сирої сталі (33 млн. тонн) світову компанію. Як неодноразово стверджували ініціатори, головний мотив — скорочення виробничих витрат і здешевлення продукції.
Не відстають і великі гірничодобувні компанії. Прикладів також можна наводити багато: це, зокрема, злиття ВHP-Billiton у 2001 році та створення другої за потужністю гірничої компанії у світі. Вже 2003 року вирішили об’єднатися найбільші виробники коксівного вугілля Канади — Fording, Teck та Luscar, внаслідок чого новостворена компанія контролюватиме близько 20% світової торгівлі коксівним вугіллям. Мабуть, прикладів вже достатньо, аби зрозуміти: світові металургійні лідери цілеспрямовано консолідують свої виробничі можливості з метою інтенсифікації процесів технологічного оновлення, зниження організаційних витрат та збільшення ваги на ринку.
Не менш важливою домінантою розвитку галузі є стрімка розробка та впровадження нових металургійних технологій, де на перший план виходить ресурсо- та енергозбереження. Вражаючих результатів із зменшення споживання вугілля та коксу на тонну металу досягнуто японськими металургами. Такі показники значною мірою стали можливими завдяки широкому використанню технологій пиловидного вдування вугілля. Мабуть, варто відзначити, що вітчизняні металурги головним чином ще тільки обмірковують можливості для впровадження таких технологій, хоча сировинна база (антрацити Донбасу потрібної якості) для цього існує.
Об’єктивним фактором сучасного розвитку металургії також є посилення конкуренції на основних світових ринках. Типовою практикою останніх років є державне втручання в регулювання ринків за допомогою антидемпінгових розслідувань та інших обмежувальних заходів, що особливо зачіпає Україну, яка експортує понад 80% металургійної продукції. Кількість антидемпінгових розслідувань проти України останніми роками зростає (див. діаграму 3). Треба визнати, що і надалі ця тенденція наростатиме, тому всі зацікавлені в присутності на світовому ринку — як з боку підприємств, так і з боку держорганів — повинні не зволікати з розробкою та впровадженням системних заходів, спрямованих на протидію, а головне — на попередження виникнення ситуацій утиску вітчизняних підприємств в регіонах експорту. Одним із дієвих механізмів якщо не розв’язання, то пом’якшення цієї ситуації могло б стати запровадження постійного моніторингу світових ринків металопрокату із залученням відповідних спеціалістів з метою попередження антидемпінгових розслідувань.
Ще одна з аксіом сучасного світу — зростання цінності сировинних матеріалів та гостра конкурентна боротьба за сировинні джерела. За таких умов магістральний напрям розвитку чорної металургії — інтенсифікація впровадження сучасних енерго- та ресурсозберігаючих технологій задля збереження рівня рентабельності та конкурентоспроможності. Так само основний шлях розвитку гірничодобувної справи, що забезпечує металургію сировиною, — це зростання продуктивності праці та зменшення собівартості продукції.
З кожним роком сировинні ресурси вичерпуються, що об’єктивно загострює конкуренцію на ринку сировини. Компанії, що постачають сировину на світові ринки, консолідувалися, що дало їм змогу значно успішніше проводити власну цінову політику. Сьогодні на ринку залізорудної сировини домінують лише три компанії, що охоплюють близько 64% цього ринку. Після останніх подій на ринку коксівного вугілля сім найбільших фірм контролюють близько 85% цього ринку.
Фактично згадані вище процеси консолідації металургійних компаній багато в чому можна розглядати як відповідь на виклик, що вже зробили металургам гірничодобувні гіганти. Чи можуть стояти осторонь згаданих тенденцій вітчизняні виробники? А якщо можуть, то чи довго вони протримаються?
Імперативи промислової політики
Основна причина багатьох помилок, що були допущені на етапі активної приватизації ГМК України, — відсутність продуманих стратегій майбутньої роботи приватизованих підприємств та механізмів їх реалізації. Єдина можливість уникнути таких помилок — активізація державної промислової політики, яка повинна бути рішучою та адаптованою до ринкових умов.
Ось лише першочергові заходи такої політики.
1. Приватизація жодного стратегічного об’єкта ГМК не може бути здійснена без розробки її стратегії за участю провідних спеціалістів країни та із затвердженням Верховною Радою.
2. Розробка законодавства щодо націоналізації за умов невиконання інвестиційних зобов’язань.
3. Розробка національних стандартів металургійних технологій (та й технологій узагалі), а також сертифікація діючих підприємств на відповідність стандартам. Подальший контроль за рівнем технології, з особливою увагою до проблем ресурсозбереження та екології.
4. Рішуча заборона практики передачі держвласності в тимчасове управління.
5. Здійснення заходів щодо розвитку внутрішнього ринку, оскільки нестабільність зовнішніх ринків і загроза їх втрати є явищами перманентними.
6. Сприяння створенню інтегрованих національних компаній з потенціалом зростання до рівня провідних транснаціональних корпорацій, здатних проводити активну політику на зовнішніх ринках та інвестувати науково-дослідні розробки.
І останнє — про інвесторів. Ними є ті, хто вкладає кошти в галузь з прицілом на довгі роки роботи, а не з метою отримання миттєвих прибутків. На жаль, таких прикладів в ГМК України небагато. Для переважної ж більшості так званих інвесторів можна знайти інше слово — «користувачі». Останні, між іншим, зачекалися на пильну увагу з боку держави.