Сполучені Штати заявили, що Каспійський регіон і розвиток його енергетичних ресурсів має для них ключове значення з погляду їхньої національної безпеки. США також чітко визначили свою прихильність до ідеї незалежності України. Проте обговорювані варіанти транспортування каспійської нафти ускладнюють політичні й організаційні проблеми, що не може гарантувати надійного і безпечного експорту каспійської нафти як у найближчому, так і в віддаленому майбутньому. Тим часом посилення позицій Росії у сфері імпорту українських енергоносіїв не обіцяє нічого хорошого Україні у справі підтримання так важко здобутого нею суверенітету. Це лише збільшує ризик того, що в майбутньому Україна може звернутися до США та їхніх союзників по НАТО з проханням виступити на її боці проти Росії. Експорт каспійської нафти через територію України — дешевий і ефективний засіб розв’язання цих проблем, і такий підхід мають підтримати Сполучені Штати.
Каспійська нафта, Сполучені Штати
й Україна
Останнім часом басейн Каспійського моря був об’єктом пильної уваги, переважно через припущення щодо потенційних масштабів родовищ природного газу й нафти в цьому регіоні. Поки аналітики дискутували про рівень значущості родовищ, політики зацікавлених держав розробляли лінію поведінки, заздалегідь припустивши, що запаси нафти й газу великі. Сполучені Штати не виняток. Саме потенційне енергетичне багатство Каспійського регіону стало причиною того, що представники адміністрації Клінтона оголосили Середню Азію та Кавказ сферою «життєвих» інтересів США. Такий підхід зумовлено сподіванням, що розробка нафтогазових родовищ у цьому регіоні зменшить залежність США та їхніх європейських партнерів від центральноєвропейських експортерів. Більше того, Вашингтон завжди вважав (і вважає) успішне використання енергоресурсів ключовим елементом незалежності та процвітання держав Каспійського регіону. Вважалося, що незалежність і процвітання, у свою чергу, сприятимуть розвитку демократії, на що переважно спрямовувала зусилля політика Вашингтона щодо всіх колишніх республік Радянського Союзу.
Оскільки далеко не лише США цікавляться цим регіоном та його ресурсами, є досить багато причин для розбіжностей. Однією з перших причин конфлікту була проблема доставки каспійської нафти й газу споживачам. Найпростіший і прямий шлях — транспортування територією Ірану, проте Вашингтон чинить затятий опір участі Тегерана в цьому проекті. Москва виступає за розширення теперішнього шляху транспортування нафти — через територію Росії і над поверхнею Чорного моря (а для природного газу — по дну Чорного моря). Анкара, співробітничаючи з Росією в проекті прокладання підводних трубопроводів для транспортування природного газу, рішуче налаштована проти прокладання нафтопроводу, мотивуючи це тим, що зі збільшенням руху в районі вузької Босфорської протоки цей маршрут загрожуватиме довкіллю. Натомість Анкара виступає за маршрут Баку—Джейхан через Азербайджан, Грузію і територію самої Туреччини. Лише на словах розмірковуючи про переваги існування кількох альтернативних шляхів транспортування каспійської нафти, США насправді вже повністю підтримують ідею маршруту Баку—Джейхан. Така виняткова підтримка є помилкою з боку Вашингтона.
Маршрут Баку—Джейхан починається у Казахстані. Вже тепер нафта транспортується з казахського порту в Баку, де, з’єднуючись з азербайджанською, переганяється щойно оновленим нафтопроводом у Грузію. Прихильники маршруту Баку—Джейхан розраховують побудувати додатковий нафтопровід із Грузії в Туреччину, кінцевим пунктом якого стане турецький порт Джейхан. Такий шлях давав би величезні політичні переваги його учасникам і Сполученим Штатам. Він виключає участь Ірану й Вірменії. Він проходить через територію Туреччини, давнього друга США та союзника по НАТО, а також через Грузію й Азербайджан, зв’язки США з яким зміцнюються останнім часом у рамках програми НАТО «Партнерство заради миру».
Проте припускають, що будівництво нафтопроводу Баку—Джейхан потребуватиме більше часу й коштів, ніж будь-який інший альтернативний проект, і, певне, видатки перевищили б уже існуючі кошториси. На сьогодні вартість проекту оцінюється від $2,5 до $4 млрд. Цей маршрут проходить надзвичайно несприятливою, з погляду топографії, місцевістю, що характеризується також політичною нестабільністю деяких регіонів Туреччини і Грузії. Тож будівництво й гарантування безпеки вже споруджених нафтопроводів становить серйозну проблему. Це й викликає численні твердження, що будівництво нафтопроводу Баку—Джейхан ніколи не завершиться або, навіть у разі завершення, не буде успішно експлуатуватися і не дасть прибутків. Не дивно, що інвестори поводяться насторожено. Підписання ключового пакета угод щодо проекту Баку—Джейхан у листопаді 1999 відбулося лише завдяки обіцянці Туреччини зменшити розміри податків і тарифів для нафтових компаній, охочих інвестувати свої кошти, та пропозиції США про страхування політичних ризиків інвесторів. Вашингтон також надав грант у розмірі $823 тис. для допомоги у спорудженні нафтопроводу в Туреччині. Навіть за цих умов Азербайджанська міжнародна експлуатаційна компанія (АМОК), консорціум, відповідальний за видобуток нафти на азербайджанському каспійському шельфі, відмовилася брати участь у проекті.
Сукупність усіх цих проблем означає: якщо Сполучені Штати справді хочуть забезпечити надійне та безпечне транспортування каспійської нафти, їм не слід обмежуватися проектом Баку—Джейхан. Тим часом широко розголошена відверта підтримка Вашингтоном позиції Туреччини з цього питання робить неможливим поворот у цій політиці. Вашингтон повинен активніше виявляти свою підтримку альтернативним проектам. Найбільшого ефекту можна досягти, добиваючись спорудження додаткових ниток на маршруті Баку—Джейхан, тим самим забезпечуючи короткочасну альтернативу постачанню нафти, доки будується основний нафтопровід, що також перешкоджатиме несприятливому фіналу самого проекту.
Москва хотіла б, щоб США не перешкоджали прокладати нафтопровід через територію Росії, проте цей варіант ще менш логічний, ніж Баку—Джейхан. Це пояснюється не лише перевантаженістю вузької Босфорської протоки, а й небажанням виробників каспійської нафти давати Росії повний контроль над своїм експортом. Можливо, є ще якісь політичні причини для залучення Росії до цього проекту, проте найголовніша — побоювання накликати на себе гнів Москви за її усунення від такої участі. Росія однак братиме участь у цьому проекті, чи займатиметься вона експортом нафти інших держав, чи ні. З одного боку, Росія має власні запаси каспійської нафти. З другого, ймовірно, що її спільні з Туреччиною плани експорту природного газу найреальніші з усіх можливих варіантів, тож матимуть подальший розвиток.
Що підлягає обговоренню ще? Іранський маршрут категорично неприйнятний для Сполучених Штатів і, найімовірніше, залишатиметься таким певний час. Навіть якби це було не так, то транспортувати нафту, яку вважають альтернативою близькосхідній нафті, територією одного з найбільших нафтовиробників Близького Сходу було б украй нерозумно. Беручи до уваги нестабільність Балканського регіону, було б так само необачно транспортувати нафту Чорним морем через Балканський півострів.
На щастя, є ще одна альтернатива. Протягом кількох років Україна заявляла про підтримку шляху через Азербайджан і Грузію, Чорним морем і потім через Україну в Польщу. Хоча Вашингтон повністю ігнорував цю пропозицію, вона все-таки має реальний потенціал. Велика частина нафтопроводу вже існує. Вдосконалення інфраструктури українських нафтопроводів і нафтопереробних заводів, за умови надання фінансової допомоги іноземними інвесторами, прискорить цей процес і дозволить як транспортувати «ранню» нафту, видобуту протягом найближчих років, поки Баку—Джейхан споруджуватиметься, так і переробляти великі обсяги в майбутньому. Можливо, найважливішим чинником є те, що загальна вартість такого проекту буде порівняно невисокою: вартість спорудження кількох кілометрів нафтопроводу оцінюється в $400 млн. і розвиток та вдосконалення інфраструктури — близько $600 млн.
Чому ж тоді цей варіант вважався непридатним? Однією з причин було те, що, попри підтримку Азербайджану і Грузії, а також надходження в Україну тим самим маршрутом казахської нафти, Сполучені Штати цілеспрямовано підтримували маршрут Баку—Джейхан, відвертаючи цим увагу інвесторів від іншого варіанта. Далися взнаки і вкрай несприятливий інвестиційний клімат в Україні та відсутність реформ в енергетичному секторі. Чинне податкове законодавство було радше карою, а не запрошенням до участі для іноземних інвесторів. Енергетичний сектор України — один з найменш ефективних у світі. Та якщо пов’язувати підтримку українського нафтопроводу з боку США з прогресом у сфері енергоресурсів, то ситуація, що сформувалася на цей час, сприятливіша для змін, ніж будь-коли. Це пояснюється тим, що нині в Україні найбільш реформаторський уряд з усіх, які були досі. Більше того, держава має ще й додатковий стимул: якщо Україна хоче зберегти свою незалежність, для власного розвитку їй незабаром знадобиться саме цей шлях транспортування каспійської нафти. І найголовніше, що Сполученим Штатам потрібно, щоб Україна зберегла свою незалежність.
Зв’язок з українським суверенітетом,
і чому це важливо для Сполучених Штатів
Протягом 90-х років політика США щодо України зазнала значних змін. Спочатку інтерес США був дуже вузьким: забезпечити виконання Україною своїх зобов’язань стосовно перетворення на без’ядерну державу. Проте і після досягнення 1996 року поставленої мети відносини між США й Україною продовжували розвиватися і переросли в тісну дружбу, підкріплену значними ресурсами з боку США. Колишній держсекретар США Мадлен Олбрайт охарактеризувала Україну як одну з чотирьох держав, які заслуговують особливої уваги й підтримки Вашингтона, пообіцявши допомагати «на демократичному шляху (розвитку) цього партнера та друга США».
Для України зв’язки зі США — найкраща та найнадійніша гарантія її безпеки й суверенітету. Протягом століть Україна була частиною Російської імперії — як у радянський час, так і при царському режимі. Для багатьох, якщо не для всіх, росіян саме поняття незалежної України, у найкращому разі, залишається чужим. Таким чином, короткий період історії незалежності України затьмарювали побоювання поновлення контролю з боку Росії. І справді, хоча відтоді, коли незалежність України Росія оцінювала як «перехідний» етап, офіційна позиція Москви стосовно України трохи пом’якшилася, Москва не відмовляється від своїх планів більшої інтеграції всіх колишніх радянських республік. Росія несхвально оцінює розвиток дедалі тісніших контактів своїх сусідів зі Сполученими Штатами й Заходом, вбачаючи в цьому наростання загрози для себе. У випадку з Україною це має особливе значення. З усіх пострадянських держав Україна найактивніше культивувала дружні стосунки зі США.
Почасти щоб не наразитися на гнів Росії, Сполучені Штати (а також союзники по НАТО) утримувалися від надання Україні чітких гарантій безпеки. Натомість було зроблено ряд пропозицій у рамках програми НАТО «Партнерство заради миру» і продовження двосторонніх військових зв’язків. Відтак Україні залишається сподіватися, що в разі ворожих дій із боку Росії НАТО і/або Сполучені Штати стануть на її захист. Поки Москва дотримуватиметься офіційної політики підтримки суверенітету України, це, звісно, не буде проблемою. Проте жорсткість позиції Росії щодо України може спровокувати небезпечну ланцюгову реакцію. Перед загрозою вибір в України буде невеликий, і їй доведеться звернутися по допомогу до Заходу. Це не лише розгніває Росію та загострить ситуацію, а й змусить Брюссель і Вашингтон зробити небажаний для них вибір. Для Сполучених Штатів і НАТО підтримка України в тому обсязі, якого вона домагається, обернеться конфліктом із Росією. Проте ненадання такої допомоги буде не тільки кінцем незалежності України, а й сигналізуватиме всім іншим партнерам і друзям про ненадійність такої дружби.
Очевидно, що найкраще для всіх зацікавлених сторін було б уникнути такого сценарію, вживши заходів, які б давали реальні гарантії суверенітету України, а не примарну надію на допомогу Заходу. Проте здатність Росії дійово тиснути на Україну зростає. Так, протягом кількох останніх місяців Росія почала зміщувати баланс влади між двома державами в напрямі найважливішого сектора їхньої взаємодії: імпорту й експорту енергоресурсів.
Україна, як і більшість пострадянських держав, залишається у великій залежності від енергоресурсів Росії. Це стосується природного газу, одним із найбільших світових споживачів якого є Україна, й нафти. Більше того, сектор ядерної енергетики України залежить як від російського постачання паливних стрижнів для атомних електростанцій, так і від переробки ядерних відходів.
Росія не раз використовувала свою перевагу в енергетиці для тиску на своїх сусідів з метою втягування їх у тісніший союз. Проте, попри залежність від російських енергоресурсів і величезний борг перед Москвою (за різними даними, від $740 млн. до $2,8 млрд.), Україні, на відміну від інших пострадянських держав, вдавалося перешкоджати спробам Росії перетворити енергетичну залежність на політичний вплив. Попри збільшення Росією тарифів, вимоги погасити борги за рахунок майна України, тимчасове повне припинення подачі палива, політика Києва з плином часу ставала більш, а не менш, прозахідною.
Україна домоглася цього, бо має свою противагу: російський природний газ і нафта в основному експортуються через територію України. Тільки таким шляхом російські енергоресурси можуть дійти до платоспроможного й надійного покупця в Західній і Східній Європі. Тож Київ може, у відповідь на тиск, перекрити значну частину російського експорту в Європу. Коли Київ застосував цей метод, це розгнівило і Росію, і європейців. Проте Москва позадкувала, погодившись на вищу ціну за транзит територією України. Більше того, Москва змушена не переривати постачання палива в Україну на значний період, бо це також призводить до відключення її західних споживачів.
Таким чином, обидві держави, користуючись дедалі більшою кількістю противагів, перетворилися на заручників своїх взаємоневигідних відносин. Сподіваючись, що енергозалежність України переросте в тісніший політичний союз, Москва продовжує постачання свого природного газу й нафти. Та завдяки тому, що Україна контролює шляхи російського експорту, ці сподівання Росії поки що марні. З цієї ж самої причини Москва навіть не може покарати Київ, повернувшись до нього спиною. Навпаки, вона змушена виявляти незвичну толерантність і неодноразово реструктуризувати дедалі більший український борг. Продовження постачання природного газу й нафти з Росії в поєднанні з м’якими умовами погашення боргу, у свою чергу, розхолоджує Україну у справі пошуку альтернативи енергопостачання та вживання жорсткіших внутрішніх заходів, спрямованих на ефективніше використання енергетичних ресурсів, і, завдяки цьому, на зменшення боргу та своєї залежності.
Проте ситуація вже змінюється, позаяк Росія намагається зводити до мінімуму свою залежність від українських енергетичних маршрутів. Найважливіший на сьогодні трубопровід Ямал—Європа, що спочатку призначався для транспортування природного газу з північних родовищ на Ямалі через Білорусь і Польщу на ринки Західної Європи. Поки що будівництво цього трубопроводу далеке від завершення, але його європейські ланки мають бути введені в експлуатацію 2000 року, й це дозволить значній частині російського природного газу потрапити до Європи в обхід України.
Також, відповідно до схвалених 1999 року планів, буде побудовано новий трубопровід із метою обходу нинішнього маршруту транспортування російської нафти через Східну Україну. У 1996—1997 роках цю ідею відхиляли. Це дозволить Москві уникнути, на її думку, зайвих транзитних витрат за нафту, яка потім повертається в порт Новоросійська на нафтоперегінний завод. Цим нафтопроводом транспортуватиметься й частина нафти, яка могла б, за його відсутності, надійти на аналогічний завод в Одесі. І, нарешті, споруджувана Балтійська система трубопроводів не лише дозволить обминути території держав Балтії, через які нині експортується російська нафта, а й стане ще однією альтернативою українським маршрутам.
Нові трубопроводи, особливо Ямал—Європа, значно послаблять дієвість важеля, яким Україна впливала на російський експорт, і збільшать можливості Росії впливати на політичний вибір України. Підтвердженням може бути недавнє пожорсткішання російської лінії щодо України та підпорядкування України їй. Коли наприкінці 1999 року почалися зимові холоди, дебати між Москвою та Києвом стосовно тарифів, плати за транзит, незаконного відбору енергоресурсів розрослися, за визначенням Президента України Леоніда Кучми, до «економічної війни». Ще вагоміший факт задкування офіційного Києва й визнання ним величезної суми боргу та несанкціонованого відбору газу. У Росії це розцінили як безпосередній результат своєї політики відключень енергопостачання і планів будівництва трубопроводів в обхід території України, а також успішного «перевиховання» України.
Теоретично, перед Україною є два шляхи протидії російському тиску. Один —переконати НАТО або Сполучені Штати заступитися за Україну, скориставшись своїм військовим авторитетом як противагою тиску Росії. Проте це, з усіх позицій, не найбільш вдалий вибір. Активний пошук Україною допомоги на Заході ще більше розгнівить Росію і, можливо, загострить ситуацію. Якщо Вашингтон і Брюссель втрутяться в цю справу, то загостриться небажана для них конфронтація з Москвою. Якщо вони не втрутяться, то Київ, імовірно, опиниться під тиском Росії.
Другий шлях — це швидке зменшення енергозалежності України від Росії. Але й тут криються свої проблеми. Тоді як Україна має потенційно великі внутрішні ресурси нафти й газу, їх використання потребує значних іноземних інвестицій. І хоч ряд компаній виявили зацікавлення(найпомітнішим воно було у представників British Petroleum), українська податкова й законодавча база продовжували відлякувати інвесторів. Більше того, навіть якби зусилля з реформування інвестиційного клімату увінчалися успіхом, перспективи використання енергоресурсів України мають довгостроковий характер, це питання принаймні кількох років. Вугільний сектор тривалий час був основним джерелом енергоносіїв в Україні. На жаль, сьогодні вугільна промисловість — стаття радше пасиву, ніж активу. Вкрай неефективні методи виробництва внесли свою лепту в загальну проблему заборгованості в енергетиці. Буває, шахтарі місяцями не одержують зарплату. Проте забезпечення ефективного функціонування вугільної промисловості потребує колосальних видатків. Цікаво, що існує думка про значні запаси природного газу в Донбасі, у тому самому регіоні, де зосереджено конаючу вугільну промисловість України. За умови перегляду податкового й інвестиційного законодавства, розвиток виробництва природного газу в Україні міг би реанімувати цей регіон.
Українська влада довго вважала ядерну енергетику розв’язанням проблеми енергозалежності. Ще 1991 року Держкоматом вийшов із пропозицією створення спільного енергетичного виробництва, що дозволило б покласти край залежності України від російських паливних стрижнів. Але тендер виграла російська фірма, тож ці плани не справдилися. Свіжіший приклад — пропозиція Сполучених Штатів про надання допомоги, яка увінчалася контрактом із фірмою Westinghouse на виробництво паливних стрижнів ВВЕР-1000 для України.
Навіть якщо Україна зможе налагодити власне виробництво паливних стрижнів, їй однак доведеться транспортувати відходи в Росію, на переробні підприємства Красноярська. Крім того, український ядерний сектор потерпає від недостатнього фінансування, неефективності, проблем, пов’язаних із безпекою. Україна розраховувала на закордонну допомогу, обіцяну їй європейськими керівниками та країнами «великої сімки» у зв’язку з закриттям горезвісної Чорнобильської атомної станції. На ці кошти планували побудувати нові потужності. На жаль, іноземні інвестори не впевнені, що Україні потрібні нові атомні станції, і сумніваються, чи варто їм вкладати кошти в промисловість, яку вони вважають небезпечною.
І не в останню чергу має значення те, що найбільше енергетичний сектор України потребує внутрішнього реформування. Це не лише перегляд інвестиційного та податкового законодавства, а й значні зміни у сфері розміщення, закупівлі й оплати енергоресурсів на всіх рівнях, зокрема побутовому та промисловому. Розростання бартерної системи, збільшення заборгованостей на місцевому рівні призвели до астрономічного боргу України перед Росією, що стимулює продовження «закупок» російських енергоресурсів. Проте політичні проблеми, які виникають навколо втілення дійових реформ у життя, свідчать, що необхідні дуже сильні спонуки, щоб Україна почала вживати необхідних заходів. Приміром, пожорсткішання політики Москви могло б прислужитися цій меті, однак ціна, сплачена за підпорядкування Кремлю, обмежила б політичні вигоди для Києва. Найкращим варіантом було б знайти інших, менш поблажливих постачальників, але з якими можна було б домовитися про надання певної підтримки на час перехідного періоду.
Це знову підводить нас до думки про можливість українського маршруту для каспійської нафти. Якби Київ зміг одержувати енергоресурси від інших держав в обмін на транзит через свою територію, а певну частину їх закуповувати, це могло б реально дозволити ліквідувати залежність від Росії та створити стимули для реформування. Держави Каспійського регіону, особливо Азербайджан, — ідеальні партнери. Цим державам потрібні неросійські шляхи транспортування нафти з тих самих причин, із яких Україні потрібні неросійські енергоресурси. Їм потрібно позбутися залежності від Росії. Більше того, участь України разом з Азербайджаном і Грузією (Молдовою й Узбекистаном) у ГУУАМі підготувала грунт для налагоджування чудових відносин.
Відсутність обгрунтованої підтримки Заходу не дозволяла втілити цей проект. Але, як випливає з викладеного вище, така підтримка відповідала б інтересам і Вашингтона. Отже, ще раз підіб’ємо підсумки: маршрут експорту через Україну гарантуватиме надійний і безпечний шлях транспортування каспійської нафти й стане доповненням до нафтопроводу Баку—Джейхан, при цьому США не доведеться зрікатися своїх зобов’язань перед Туреччиною. До того ж цей шлях буде чудовою страховкою на випадок провалу проекту Баку—Джейхан. Він також сприятиме зміцненню позицій України з погляду безпеки, дозволить їй упевненіше протистояти тиску Росії, отже істотно зменшить імовірність звернення до Сполучених Штатів і НАТО з проханням захистити її від могутньої сусідки. Урізноманітнюючи імпорт енергоресурсів, Україна створить серйозні стимули для проведення реформ в енергетичному секторі, інвестиційному законодавстві, що, у свою чергу, стане поштовхом для розвитку власних нафтогазових ресурсів.
Якщо проект Баку—Джейхан виявиться успішним, а ресурси Каспійського регіону не виправдають сподівань, однак цей варіант здійсненний. Український шлях є короткотерміновим розв’язанням проблеми на період будівництва нафтопроводу Баку—Джейхан, але на момент завершення цього будівництва Україна вже скористається плодами диверсифікації, і все це недорого коштуватиме інвесторам. Нафтопереробні заводи й нафтопроводи, побудовані в рамках цього проекту, служитимуть експорту власної української нафти, виробництву якої сприятиме поліпшення інвестиційного клімату. Це також зменшить можливість тиску Росії на Україну.
Сполучені Штати мають великий вибір форм підтримки українського шляху транспортування каспійської нафти. Навіть просто заяви провідних політиків про таку підтримку сприятимуть підвищенню авторитету цього проекту, отже й зацікавленості в розвитку нафтопереробних заводів та нафтопроводів із боку представників промислових кіл. Навіть не такий масштабний пакет стимулів, як той, що запропонований у випадку з Баку—Джейхан, був би дуже корисним. Однією з ключових умов підтримки цього проекту є реформування інвестиційного клімату в Україні та її енергетичного сектора, тож допомога США раціональна саме на цих напрямах.
У перспективі якраз повномасштабне реформування енергетичного сектора, разом із реформуванням усієї економіки, дозволить Україні стати життєздатною та сильною державою. Погашення боргів і реструктуризація всіх аспектів енергетичного ринку з тим, щоб він набув привабливості для інвесторів, дозволить Україні оптимізувати власне нафтогазове виробництво. Україна повинна взяти на себе зобов’язання розвивати ці реформи й дотримуватися цього курсу, незважаючи на проблеми, що постають перед нею. Це, у поєднанні з ефективнішим використанням енергоресурсів, і дозволить Україні в майбутньому стати незалежною від Росії. Проте найближчим часом Україна гостро потребуватиме засобів ослаблення російського впливу. Якщо не з’являться ліки від цієї хвороби, найімовірніше, що Україна спробує її лікувати, звернувшись до Сполучених Штатів і друзів на Заході з проханням чіткіших зобов’язань щодо її безпеки. Щоб уникнути болісних і потенційно небезпечних рішень, Сполученим Штатам варто допомогти Україні диверсифікувати імпорт енергоресурсів. Така політика найбільш вигідна Сполученим Штатам, бо дозволила б Вашингтону сприяти створенню безпечного й надійного маршруту для транспортування каспійської нафти.