Цікаво, нагороди без заслуг можна вручати? Питання, звичайно, безглузде. Хоча в ряді випадків цілком доречне. Візьмімо, приміром, рішення президії Міжнародної кадрової академії про нагородження казенного підприємства «Запорізький титаномагнієвий комбінат» орденом Пошани. Підставою для цього, як указано в представленні, є «вагомий внесок у розвиток металургійної галузі України, відновлення виробництва губчастого титану, зміцнення міжнародного співробітництва». Формулювання, щонайменше, несподіване, оскільки протягом останнього десятиліття стан підприємства вельми невтішний. То про який внесок мова?
Публічні дані щодо цього надзвичайно скупі. Скажімо, з недавнього виступу генерального директора комбінату Владислава Теліна в місцевій газеті можна лише дізнатися, що ЗТМК — на шляху стабілізації економіки. Проте загальні фрази, не підкріплені жодною цифрою, що характеризувала б справжній стан виробництва, щиро кажучи, не переконують. Зате вищому начальству керівництво комбінату не проти відрапортувати про успіхи. Приміром, про значне скорочення витрат на виробництво губчастого титану, що дозволило до середини минулого року досягнути позитивної рентабельності. Та ще якої! На рівні 122 відсотків. Факт воістину сенсаційний. Адже аналогічний показник у набагато успішнішого та стабільнішого Запорізького феросплавного заводу за підсумками минулого року становив 117 відсотків.
Проте привертає до себе увагу одна цікава особливість. Пригадується, рік тому В.Телін категорично стверджував, що методики підрахунку рентабельності виробництва титанової губки не існує. Звідки ж вона взялася через півроку? Виявляється, все примітивно просто. Весь фокус полягає в урахуванні лише тих видатків, за які комбінат розрахувався. Приміром, за п’ять місяців від початку минулого року ЗТМК спожив електроенергії майже на 11,5 млн. грн. А заплатив за неї лише 1,7 млн. Саме цю суму і врахували, обчислюючи рівень рентабельності, а нагромаджений майже на 13,2 млн. грн. борг (тільки за електроенергію) до уваги не взяли. Як, утім, і неоплачені рахунки за сировину, матеріали, напівфабрикати, нарешті, борги за раніше отриманими кредитами на поновлення виробництва титанової губки. В результаті питома вага електроенергії в структурі собівартості виробництва губки зросла майже втричі, що дозволило керівництву комбінату ремствувати на недосконалість вітчизняного енергоринку, а водночас — натякати на надання пільгових енерготарифів.
Проте, як то кажуть, недовго музика грала. З пожорсткішанням ставлення енергетиків до боржників міф про прибутковість лопнув, як мильна булька. І вже на грудень навіть із доморослою методикою підрахунку рентабельності собівартість виробництва губки не дотягувала й до 98 відсотків.
До таких «досягнень» належить і реалізація понад 10 млн. тонн губчастого титану, випущеного за два останні роки. Щоправда, про його якість на комбінаті говорять явно неохоче, віддаючи перевагу терміну «сорти загальнотехнічного призначення». Це означає, що основною масою продукції (приблизно 80—90 відсотків) є найнижчий сорт — ТГ-ТВ. Для виробництва конструкційного титану він непридатний і застосовується лише як добавка при виплавці нержавіючої сталі. Незначну частину цієї губки збувають сусідньому комбінату «Дніпроспецсталь», який, за словами керівництва ЗТМК, не вирізняється пунктуальністю в розрахунках. Проте «качати права» титаномагнієвому, на жаль, не з руки. І річ тут зовсім не в міркуваннях морально-етичного порядку, які не дозволяють докоряти за те, на що самі грішать у відносинах з енергоринком.
Усе значно простіше: претензії, не кажучи вже про припинення постачання, загрожують втратою єдиного вітчизняного споживача. Бо нині як титан, так і губку набагато легше купити, ніж продати. Тож заяви керівництва ЗТМК про те, що підприємству вдалося знайти свою нішу на ринку, задовольняючи попит на низькосортну губку, не більше ніж спроба зберегти хорошу міну при поганій грі. Якби це було справді вигідно, один із найбільших у світі Усть-Каменогорський титаномагнієвий комбінат, потужності якого дозволяють випускати 42,5 тис. тонн губки на рік, не обмежився б виробництвом 6—7 тис. тонн. Але титанова технологія не тільки складна, а й дуже дорога, тож орієнтація на виробництво низькосортної губки в принципі не спроможна забезпечити рентабельність. Як, скажімо, марно сподіватися на прибутковість деревообробного комбінату, який обрав своїм профілем випуск стружки, а не сортової деревини.
Однак у нашому випадку ось уже кілька років на диво завзято продовжують переводити ліс на тирсу. І, схоже, нікого не хвилює, що 1998 року балансові збитки Запорізького титаномагнієвого комбінату становили 17 млн. грн., 1999-го — 26,9 млн. Результати діяльності минулого року поки що не відомі, але, безсумнівно, вони теж виявляться невтішними. Бо на початок грудня заборгованість ЗТМК за платежами в бюджет становила понад 1,5 млн. грн., за електроенергію — близько 27 млн., а кредиторська заборгованість від початку року зросла більш як удвічі й перевищила 243 млн. грн. Чи слід дивуватися, що за такої фінансово-економічної ситуації стан двох інших виробництв на комбінаті теж невтішний.
На ЗТМК практично припинено виробництво напівпровідникового кремнію. Оскільки на внутрішньому ринку на нього немає попиту, а потенційних споживачів за кордоном не влаштовує якість. І на утримання непрацюючого устаткування доводиться щомісяця витрачати понад 600 тис. грн. Германієве виробництво, стан якого рік у рік погіршується, поки що працює, але, за словами генерального директора, «у періодичному режимі». Без евфемізмів це означає, що воно повністю залежить від постачання давальницької сировини з Сахаліну. Для обох виробництв характерна прогресуюча фізична і моральна зношеність устаткування, позаяк за останнє десятиліття на комбінаті не було жодного серйозного технологічного нововведення. А за нинішніх темпів розвитку електроніки це, знаєте, небезпечно.
До речі, цього цілком можна було сподіватися, адже ще при попередньому директорі фактично ліквідовано одну з найпотужніших у колишньому Союзі заводських наукових лабораторій. Тож і виходить, що можна скільки завгодно розводитися про несприятливий вплив зовнішніх чинників, викликаних економічною кризою, але, як влучно зазначив Михайло Булгаков, розруха міститься в голові. І, ніде правди діти, у цьому сенсі Запорізькому титаномагнієвому неабияк не таланить.
Про нинішній рівень менеджменту на підприємстві промовисто свідчать розроблені програми виходу з кризи. На чільне місце в них, як і раніше, ставиться подальший розвиток титаномагнієвого виробництва з метою випуску губчастого титану аерокосмічної якості. Певна річ, того, що у світі аналогічних потужностей удвічі більше, ніж потрібно, в Запоріжжі не враховують. Ставку в черговому бізнес-плані технічного переоснащення титанового виробництва знову роблять на одержанні 38,3 млн. доларів кредиту. Аналогічний підхід і до відновлення виробництва напівпровідникового кремнію. Різниця, мабуть, лише в тому, що джерело фінансування (знов-таки у формі кредиту) визначено меншою сумою — 23,7 млн. доларів.
Цікаво, невже навіть за наявності сумного досвіду використання комбінатом двох держкредитів під поновлення титанового виробництва на загальну суму 22,9 млн. доларів історія знову повториться? Тоді теж, до речі, був бізнес-план, який передбачав щорічне одержання 4,5 млн. доларів прибутку від реалізації титанової губки. А що вийшло? Немає ні прибутків, ні надій їх одержати, а керівництво комбінату настирливо переконує в необхідності реструктуризації боргу на п’ять років. І при цьому, судячи з усього, не вірить у реальність указаного терміну.
Це підтверджують розрахунки фахівців ЗТМК щодо завершення робіт на пусковому комплексі, куди входить, крім реконструкції металотермічної переробки, будівництво ряду об’єктів сировинних виробництв та інфраструктури. Виявляється, навіть при одержанні пільгового довгострокового кредиту під 8 відсотків річних (цікаво було б подивитися на такого відчайдушного кредитора!) і сприятливій кон’юнктурі ринку на високоякісний титан протягом семи років після пуску, весь отриманий прибуток піде на погашення кредиту.
Закономірне запитання: заради чого ж усе це робиться? З якого дива чиєсь бажання приховати власну некомпетентність і невміння господарювати має фінансуватися державним коштом? Здавалося б, час уже нарешті визнати надуманість твердження, що без власного титанового виробництва країна просто не виживе. Та ні ж. Цією страшилкою, офіційно йменованою державною програмою «Титан України», лякають уже сьомий рік поспіль. Навіть попри те, що хибність аргументів авторів програми переконливо доведена практикою.
Приміром, спочатку передбачалося, що половина випущеної губки споживатиметься в Україні. А на ЗТМК взагалі запевняли, що рівень вітчизняного споживання сягне 100 відсотків. Але за два роки після поновлення виробництва попит внутрішнього ринку становив лише 8,25 відсотка реалізованої губки. Така «точність» прогнозу мимоволі змушує засумніватись у професіоналізмі його авторів. Не кажучи вже про їхнє твердження, що без власного титанового виробництва Україні доведеться щороку імпортувати титанових напівфабрикатів на суму до 300 млн. доларів. Себто п’яту частину світового споживання або стільки ж, скільки використовує корпорація Boeing із річним доходом, що вдесятеро перевищує дохідну частину бюджету України.
Якщо за радянських часів українська промисловість, як стверджують деякі джерела, щороку споживала приблизно 15 тис. тонн титанових напівфабрикатів, то це зовсім не свідчить про її нинішні потреби. Достовірних даних, скільки титану використано в країні торік, на жаль, немає. Проте, на думку фахівців, ця кількість не перевищує 500 тонн, у крайньому разі — 1 тис. тонн. То скажіть на милість, чи варто викидати великі гроші на створення повного циклу виробництва титану заради такого незначного обсягу?
Питання з розряду риторичних. І це, схоже, розуміють навіть дехто з тих, хто продовжує обстоювати принципи програми «Титан України». Зокрема кандидат технічних наук А.Єгоров в одній зі своїх статей заявляє: «Титан — це не хліб, купівля якого є нагальною потребою. Попри свої унікальні властивості, які роблять його незамінним конструкційним матеріалом ракетно-космічної та авіаційної техніки, у суднобудуванні, широке його застосування в хімічній промисловості, у машинобудуванні й інших галузях буде можливе тільки при загальному піднесенні економіки країни».
З урахуванням саме такого причинно-наслідкового зв’язку й розроблено проект розв’язання проблем Запорізького титаномагнієвого комбінату, який фактично був альтернативою програми «Титан України» ще до спроби втілення її в життя. Суть пропозицій передусім зводилася до реструктуризації підприємства. Це дозволило б створити три технологічно не пов’язані між собою виробництва: титаномагнієве, кремнієве й германієве. З наступним перетворенням на акціонерні товариства кожне з них одержало б реальний шанс на виживання.
І що важливо: загроза зупинки не нависала б навіть над найвразливішим — титановим виробництвом. Зрозуміло, якби зусилля з його збереження було спрямовано не на реалізацію вочевидь безперспективної ідеї відновлення випуску губки за старою технологічною схемою, а на організацію прибуткового виробництва діоксиду титану. Ця продукція має гарантований збут, і попит на неї постійно зростає. А в технологічному процесі виробництва губки діоксид титану становить половину циклу. Отже, з’явилася б реальна можливість за рахунок реінвестицій розробляти й запроваджувати принципово нові технології, які згодом дозволили б випускати і губчастий титан. А нагальні потреби вітчизняної промисловості в цьому металі повністю можна було б задовольняти за рахунок створення спільних виробництв із Росією і Казахстаном з розробки в Україні ільменітових родовищ.
Конкретні, а головне — науково й економічно обгрунтовані пропозиції були також стосовно збереження й розвитку напівпровідникових виробництв. Але, на жаль, на них просто не звернули уваги. Залишається сподіватися, що до пори до часу. Того самого, який, можливо, і не найгірший суддя, але, на жаль, нікудишній лікар.