Четверта спеціалізована виставка нафтогазової промисловості, що пройшла в Києві 23—26 жовтня, схоже, відзначилася кількома нюансами, які мають найменший стосунок до специфіки цієї галузі.
По-перше, бездоганною роботою «cекьюриті» (наче йшлося про виставку суперсучасних технологій так званого подвійного призначення). По-друге, максимально обмеженою кількістю учасників, зокрема іноземних. Очевидно, вони не бачать перспектив бізнесу в Україні на найближчі роки. А беруть участь у виставці, за заявами більшості з них, винятково тому, що це — можливість зустрітися зі старими знайомими й партнерами. На жаль, ніхто не сказав навіть про надії на нові контакти...
По-третє, як заведено, у семи няньок... Причому в цьому випадку «няньок», тобто організаторів виставки, було заявлено четверо — Мінпаливенерго України, НАК «Нафтогаз України», ВНДПІТрансгаз і АККО «Інтернешнл». Правда, крім, як до представників ВНДПІТрансгазу, однаково не було до кого звернутися з оргпитаннями.
А якщо спробувати «розшифрувати» спеціалізованість описуваної виставки, то слід передусім сказати, що в рамках цього заходу, крім «стендових» зустрічей, проходила також спеціалізована конференція. Як заведено, з доповідями, часом з дискусіями, «круглими столами». І в цій частині все було б добре, якби її учасники не сприймали події, як... марнування часу чи, в найкращому випадку, як своєрідний поміжсобойчик нафтогазової інтелігенції та чиновників від цієї галузі.
Утім, хоча й вельми стандартні, але все-таки доповіді учасників конференції дають чимало підстав для роздумів.
Нюанси «газової» приватизації
Примітною новинкою для української аудиторії став виступ Олександра Гудими, голови парламентського ПЕКівського комітету, який розповів про проект закону «Про особливості приватизації об’єктів газотранспортної системи України». Проект цей внесено до порядку денного парламенту з ініціативи п’яти народних депутатів (С.Гавриш, О.Гудима, І.Діяк, М.Ковалко й І.Шаров).
Знаменно, що цей проект, на відміну від інших, у принципі підтримують і представники газової галузі. Приміром, генеральний директор ДК «Укртрансгаз» і член правління НАК «Нафтогаз України» Анатолій Рудник, який заявив, що вважає «найефективнішим варіантом виведення газотранспортної системи, а значною мірою й економіки України з кризи, приватизацію з залученням інвесторів зарубіжних партнерів, таких, як «Газпром», Rurgas й інших вагомих нафтогазових компаній».
Цікаво, що залучати інвестиції в галузь і, передусім, залучати газові потоки в українську газотранспортну мережу ініціатори проекту приватизації газотранспортної системи збираються саме за рахунок передачі частини акцій потенційним інвесторам і власникам газу чи його покупцям. І це дуже продумана стратегія з урахуванням зростання попиту на газ у Європі та створення з ініціативи «Газпрому» кількох газопроводів в обхід України. Ясна річ, завтра через це українські газові труби не спорожніють цілком. Та й у разі створення нових газопроводів, з огляду на їхню транспортну потужність, українські магістралі ще довго будуть потрібні. Але тільки в тому випадку, якщо не зникне інтерес до використання цього маршруту з політичних і, головне, економічних міркувань. Тож із цієї точки зору проект приватизації газотранспортної системи України цілком своєчасний. Інша річ, як це відбуватиметься на практиці.
Як обгрунтування «газоприватизаційного» проекту О.Гудима та його однодумці наводять цифри про те, скільки терміново потрібно інвестицій для ремонту й модернізації вітчизняної газотранспортної системи, — близько 2,3 млрд. дол. Ясна річ, таких грошей без інвесторів не дістати. А без них дуже скоро не якісь там іноземні стратегічні міркування, а елементарна технічна неспроможність української газотранспортної мережі не дозволить розраховувати на стабільність транзиту газу через територію України. Отже, подобається чи ні, однак думати про це доведеться. І чи не краще думати, поки грім не загримів? За словами О.Гудими, аналіз цілеспрямованої російської політики «щодо ізоляції України від транспортних маршрутів» свідчить, що вже до середини наступного десятиліття транзит російського газу через Україну може скоротитися вдвічі (до 60—70 млрд. кубометрів). Для України це означатиме втрату майже 1,2 млрд. доларів.
Причому глава ПЕКівського комітету парламенту наполягає, що обговорювана можливість концесії — деструктивний шлях. Як концесіонер, а не співвласник газопроводів, Росія в особі «Газпрому» (чи хтось інший) не вкладатиме гроші в розвиток української газотранспортної системи. Вона продовжуватиме будувати нові магістралі, а Україна після закінчення терміну концесії залишиться з купою брухту. Тож є сенс приваблювати саме інвесторів.
Цікаво буде послухати, що про це скажуть у сесійній залі ВР інші народні депутати...
Пропозиція, від якої важко відмовитися
А тим часом російський «Газпром» почав вельми активні дії щодо реалізації своєї стратегії диверсифікації шляхів доставки свого газу в Європу.
Минулого тижня в Москві підписано угоду (меморандум) про створення консорціуму головними європейськими газовими компаніями, який займатиметься розробкою техніко-економічного обгрунтування (ТЕО) оцінки перспектив створення газового маршруту в обхід України через Польщу і Словаччину. Такі наміри висловили п’ять компаній: російський «Газпром», італійська SNAM (яка входить до компанії ENI), французька Gaz de France і дві німецькі компанії — Wintershall та Rurgas. Усі вони є оптовими покупцями російського газу і, ясна річ, неабияк зацікавлені в надійності поставок.
І хоча росіяни всіляко підкреслюють, що газопровід в обхід України потрібен тому, що, мовляв, Україна безнадійно хворіє на «газову клептоманію», європейські покупці газу, скоріш за все, керуються іншими міркуваннями. Хоча не можна сказати, що активна робота Росії в напрямі створення образу «України-клептоманки» не справила на них враження. Навіть президент Польщі, котрий ще недавно клятвено запевняв Леоніда Кучму, що не погодиться на будівництво «газової» гілки, оскільки це ущемлює інтереси дружньої України, схоже, уже серйозно замислився над тим, у скільки його країні та її газовим компаніям обійдеться така «вірність інтересам України»...
А під час нафтогазової конференції авторові випала нагода поцікавитися мотивами входження в союз п’яти газових компаній французької Gaz de France. Керівник її київського представництва Серж Був’є та виконавчий директор представництва Gaz de France у Києві Ольга Жуковська так пояснили позицію французької компанії щодо можливого проекту:
— Було б нерозумно відмовитися від вивчення пропозиції «Газпрому». Для такого підприємства, як Gas de France, досить цікаво вивчити будь-які можливості розширення поставок газу. Але це ще не означає, що ми віддамо перевагу другій можливості.
Коли такому міжнародному співтовариству, до складу якого входять такі країни, як Німеччина, Італія і Франція, такий гранд, як «Газпром», робить такого роду пропозиції, просто неможливо відмовитися.
Консорціум створюється поки що не для будівництва нового газопроводу, а тільки для вивчення його економічної ефективності, його можливих вигод. На розробку ТЕО піде, мабуть, не менше року. Йдеться поки що не про технічну частину можливого проекту, а про економічну й політичну доцільність. І лише після цього учасники консорціуму зважуватимуть, чи варто їм брати участь у реалізації цього проекту.
— Наскільки відомо, європейські держави, і Франція зокрема, дуже обережно ставляться до односторонньої залежності в поставках енергоносіїв з одного джерела. І все-таки провідні європейські компанії беруть участь у проекті, який у разі реалізації сприятиме збільшенню поставок у Європу саме російського газу...
— Ці кроки робляться тому, що ми думаємо, що ці поставки будуть збалансованими. Зокрема віднедавна Франція практично на 100% залежить від імпортного газу. Наявність газу з кількох джерел для нас — запорука стабільності.
— Тим часом, мусується думка, особливо представниками російського «Газпрому», нібито цей газопровід потрібен передусім тому, що Україна є ненадійним транзитором... І до того ж консорціум обговорює варіант створення газового маршруту, не маючи поки що офіційної згоди Польщі й Словаччини, через території яких має пройти значна частина магістралі...
— Компанія Gas de France насамперед зацікавлена у врегулюванні взаємин України й Росії в «газовому» аспекті, і ми дуже цього бажали б. Але існуючі розбіжності газових компаній цих двох країн не є основною причиною для обговорення інших варіантів доставки російського газу в Європу.
А стосовно Польщі й Словаччини можуть постати два типи питань. Перші — техніко-економічні, які легко врегульовуються цифрами. Другі — так звані дипломатичні, владнанням яких займатимуться вже дипломати відповідних країн. Існують два рівні «втручання» — рівень відносин держав і рівень відносин газових компаній і їхніх зобов’язань перед громадянами своєї держави, який, крім іншого, просто зобов’язує газові компанії цікавитися різними варіантами, що дозволяють забезпечити надійність поставок енергоносіїв. І в обох випадках потрібно дозволити професіоналам зробити свою роботу.
Навколопрезентаційне,
або Хіба ми у Вашингтоні?
Перевірено: щойно заявляється участь у якомусь відносно значимому заході перших осіб держави, вважай, краще зайнятися іншими справами. Мабуть, так і зробили більшість банкірів, бізнесменів і журналістів, у котрих дужі хлопці з охорони (подейкували, з охорони українського прем’єра) зажадали запрошення... від посольства США.
Другого дня роботи виставки й конференції було оголошено презентацію української частини Євро-Азійського нафтотранспортного коридору.
Зацікавлені та співпричетні компанії та організації — які беруть безпосередню участь у 4-й міжнародній виставці «Нафта й газ-2000» — запросили своїх партнерів, тобто можливих учасників презентованого проекту. Та багато хто з них залишилися «за дверима презентації»... Логічне запитання: навіщо й кому презентували цей проект?
З іншого боку, глава Мінпаливенерго України Сергій Єрмілов повідомив, що на презентацію було запрошено 70 фірм: «Чому вони не приїхали? — Запитання не до мене».
Про тих небагатьох, хто таки приїхав, про їхнє враження від подій — коли вам цікаво — читайте далі.
Презентація українського нафтомаршруту
Суть презентаційного заходу полягала в тому, аби представити публіці техніко-економічне обгрунтування (ТЕО) будівництва об’єктів нафтотранспортної інфраструктури в рамках проекту створення Євро-Азійського нафтотранспортного коридору через територію України. По суті йшлося про з’єднувальний нафтопровід Одеса—Броди й нафтоперевалювальний термінал у Південному під Одесою, про які читачі «ДТ» уже досить докладно поінформовані.
Навіщо було презентувати роботу (ТЕО), виконану американською компанією на гроші американських же платників податків понад рік тому, зрозуміти важко. Відомо тільки, що передаючи справи наступникові, колишній посол США в Україні дав зрозуміти українській стороні, що нібито залишився невиконаним один захід. Мабуть, панові послу все-таки потрібно відзвітувати про те, куди витрачено гроші американських платників податків. До речі, про готовність ТЕО до презентації його розробники повідомляли український уряд ще торік у жовтні... Так чи інакше, але через рік презентація ТЕО відбулася, і представник американської компанії, яка виконувала основні роботи в цьому ТЕО, — Gulf Interstate Engineering — розповів присутнім про варіанти створення української частини Євро- Азійського коридору і можливі наслідки у виборі того чи іншого варіанту.
Йшлося і про створення міжнародного консорціуму, у якому Україні й Польщі (на яку має виходити, так званий, український нафтотранспортний маршрут) відводиться, скажімо, 14%. Правда, кажуть, що в разі створення такого консорціуму решта учасників цього проекту поверне українській стороні вже вкладені значні кошти.
Утім, судячи з реакції та виступу Любомира Буняка — глави держпідприємства «Магістральні нафтопроводи «Дружба», яке сьогодні фінансує будівництво терміналу й нафтопроводу спільно з підприємством «Придніпровські магістральні нафтопроводи», ідея консорціуму його як і раніше не надихає. Щойно нафтотранспортна інфраструктура буде готова, вважає пан Буняк, власники тієї ж таки каспійської (й іншого походження, приміром, з країн Перської затоки) нафти, оцінивши економічну ефективність українського маршруту, його надійність і стабільність, обов’язково спрямують нафту цим маршрутом. Мовляв, зовсім необов’язково віддавати їм частину акцій підприємства, яке й так може функціонувати.
І Любомир Буняк, і глава Мінпаливенерго України Сергій Єрмілов підкреслюють, що укра- їнський нафтотранспортний коридор вже практично готовий, якщо порівнювати його зі стадією готовності інших альтернативних нафтотранспортних варіантів доставки в Європу каспійської нафти. І це безсумнівна перевага українського маршруту (див. карту-схему й таблицю до неї).