Ох, вы там добалуетесь,
Ох, вы доизвлекаетесь…
В.Висоцький.
Товарищи ученые
Статус найбільшої в Європі атомної електростанції — аж ніяк не єдина особливість Запорізької АЕС, де 2000 року досягнуто виробництво близько 37 млрд. кіловат-годин електроенергії. Не менше вражають й інші показники, які, на жаль, до розряду досягнень ніяк не віднесеш. Запорізька атомна — фактично банкрут із негативним сальдо дебіторської та кредиторської заборгованості на суму порядку 700 млн. грн. Але найвражаюче: АЕС продовжує залишатися «поза законом». Хоча її перший блок запущено 16 років тому, а шостий — 1995 року, станцію досі так і не прийнято в експлуатацію в цілому.
Ситуація є класичним зразком фінансування за залишковим принципом, коли виробничі потреби відтирають соціальні. Хоча й пов’язані вони з містом атомників Енергодаром, майже 58 тис. жителів якого — це лише близько трьох відсотків населення області. Соціально-економічна та бюджетна сфери міста-монопрофільника цілком залежать від фінансово-економічного стану теплової та атомної електростанцій. З цим і пов’язана переважна більшість його проблем. Система комунікацій і соціальної інфраструктури Енергодара — відомчі. У комунальній власності міста практично немає житлового фонду, хоча кількість родин, які потребують поліпшення житлових умов, зростає з року в рік. Дедалі гостріше відчувається недостатня забезпеченість медичними, навчальними закладами, дефіцит води... І поряд із цим дедалі помітніша диспропорція між темпами будівництва соціальної сфери та промислових об’єктів на користь останніх, що, ясна річ, викликає невдоволення як населення, так і місцевої влади. У принципі, все має бути інакше. Відповідно до постанови Кабміну 1994 року «Про введення в дію енергоблоку № 6 Запорізької АЕС і приймання в експлуатацію АЕС у цілому», ці проблеми давно вже слід розв’язати й забути. Але...
У цільовому фінансуванні добудування АЕС особливої ревності у виконанні урядової постанови виявлено не було. Простіше кажучи — усі видатки звалила на себе атомна станція, витративши понад 600 млн. грн. Але власних сил вистачило ненадовго. З 1996 року погіршилася фінансова обстановка, скоротилися надходження коштів на рахунок ЗАЕС. Тож темпи будівництва різко пішли на спад.
Навіть істотне збільшення, починаючи з листопада, розрахунків за генеровану електроенергію не поліпшило становище. Грошей, як і раніше, ледь вистачає на оплату поточних ремонтно-експлуатаційних витрат, а про погашення боргів перед кредиторами годі й говорити. За словами генерального директора АЕС Володимира Пишного, споживачі заборгували станції за отриману електроенергію 835 млн. грн., що відповідає восьми місяцям її роботи. Але борг цей має дуже цікаву особливість — він знеособлений, тож запитати немає з кого.
Причина такого неподобства, вважає голова Запорізької облдержадміністрації Олексій Кучеренко, у тому, що в країні досі не проведено реформування та структурну перебудову паливно-енергетичного комплексу.
— У дійсності все зводиться до набору суб’єктивних рішень, часто продиктованих не так економічною доцільністю, як політичними впливами, — говорить О.Кучеренко. — А стосовно управління роботою АЕС, то його загалом неможливо зрозуміти. Здавалося б, коли вже існує Національна акціонерна енергетична компанія, вона повинна керуватися відповідно до статуту, корпоративних прав. І керівник компанії повинен відповідати за її розвиток. Але сьогодні ним самим керують у ручному режимі, й він мусить виконувати рішення міністерства і віце-прем’єра, які змінюються мало не щодня. Оскільки соціальні проблеми нагромаджуються тут, а керівництво здійснюється з Києва. Довго така нестабільна система існувати не може.
Проте, ця система існує не один рік, дедалі більше поглиблюючи суперечності. Певне, немає потреби доводити, що за такого стану справ взаєморозуміння між місцевою владою та керівництвом найбільших підприємств (передусім — атомної станції) для міста життєво необхідне. Але саме тут і не обходиться без серйозних розбіжностей. Одним із найпоказовіших прикладів того є введення в експлуатацію сухого сховища відпрацьованого ядерного палива (ССВЯП).
Питання «куди подіти відпрацьоване ядерне паливо?» актуальне для будь-якої атомної електростанції, і в цьому плані ЗАЕС не виняток. Оскільки справа все ж стосується не золи зі звичайної кочегарні, а високорадіоактивних відходів. Спочатку проектними рішеннями передбачалося їх вивезення до стаціонарного сховища в Росію. Але вже за Союзу стало ясно, що цей варіант не гарантує стабільну роботу АЕС. Місткість російського сховища обмежена, а можливостей його розширення немає. До того ж вельми туманною видається перспектива будівництва в доступному для огляду майбутньому заводу з утилізації відпрацьованого палива. Тому затвердженим наприкінці 80-х технічний проект розширення ЗАЕС до 6000 кВт передбачав створення власного сухого сховища ядерного відпрацьованого палива в транспортних контейнерах.
Проте 1993 року росіяни відмовилися приймати ядерні відходи. І хоча через три роки мораторій було знято, стало ясно, що реалізація цього проекту втратила доцільність. І не тому, що проблема втратила гостроту. Адже ціни на послуги зі збереження палива різко підвищилися, щороку накручуючись на 10—15 відсотків. А з урахуванням того, що, за прогнозами фахівців, можливості Росії щодо прийому відпрацьованого палива вичерпаються протягом найближчого десятиліття, в Енергодарі знову були змушені повернутися до ідеї створення ССВЯП. Цього разу вирішили зупинитися на обраному в результаті конкурсу проекті тимчасового сховища модульного типу з використанням технології американської фірми Duke Engineering & Services. В Україні він пройшов усі експертизи на проектні й запроектні аварії, яких вимагають нормативно-законодавчі документи.
Анітрішки не принижуючи значення технологій, використаних у створенні сховища, все-таки не можна не зауважити, що віднесене до ядерних установок ССВЯП має мало спільного з атомним реактором. Це лише бетонний майданчик розміром 64x186 м у північно-східній частині території АЕС. На ній і передбачається зберігати відпрацьоване паливо, яке після п’ятирічного перебування в біляблочних басейнах витримки завантажують в герметично заварювану циліндричну ємність і кладуть у металобетонний контейнер. Потім спеціальним транспортером контейнер доставляють і встановлюють на майданчику ССВЯП, де паливо може зберігатися 50 років. А далі — радіоактивні матеріали підлягають утилізації або переміщенню в постійне сховище.
Авжеж, наївно було б сподіватися, що до ідеї створення сховища пересічні жителі поставляться з ентузіазмом. Усе-таки це об’єкт підвищеної небезпеки, хоча й, запевняють фахівці, з дуже високим ступенем захисту. Але тут уже необхідно визначитися: або атомна станція відпрацює призначений їй термін, маючи гарантовані можливості збереження відпрацьованого палива, або їй постійно загрожуватиме вимушена зупинка через переповнені басейни витримки. А утримання нікому не потрібного ядерного велетня не тільки надто небезпечне, а й украй дорого обійдеться.
Нині об’єкти комплексу ССВЯП в Енергодарі готові до введення в експлуатацію. Проведено пусконалагоджувальні роботи з устаткуванням сховища на всіх шести блоках і на станції загалом. Наприкінці травня державна комісія дала згоду на прийом об’єктів пускового комплексу ССВЯП. Справа залишалася за малим — підписати акт, який дозволить протягом року завантажити три контейнери для дослідно-промислової експлуатації. Отут і постала проблема: зі своїми автографами на акті міський голова Енергодара Олександра Васильєва й голова профкому ЗАЕС Наталія Скорих вирішили почекати.
— Перш ніж перейти до розгляду питання введення ССВЯП в експлуатацію, — наполягає міський голова, — треба зробити все можливе для забезпечення інфраструктури Енергодара.
Без малого через півроку наполегливість енергодарців усе-таки подіяла. Наприкінці жовтня на нараді з питань введення в експлуатацію ССВЯП у віце-прем’єра Юлії Тимошенко ухвалили підготувати постанову Кабміну про виділення бюджетних коштів на 2001 рік у розмірі 30 млн. грн. на добудування соціально важливих об’єктів міста і стільки ж — на добудування ССВЯП. Але позиція місцевої влади залишилася незмінною. Та, власне, інакше й бути не могло, оскільки, по-перше, тільки для завершення робіт з підготовки до виготовлення елементів ССВЯП на підприємствах України потрібно 50 млн. грн. А по-друге, в Енергодарі вже навчені гірким досвідом. Адже обіцянки залишалися невиконаними навіть після ухвалення постанов, а тут мова лише про намір.
Союзниками місцевих властей виступили також обласні, жорстко наполягаючи на тому, що підписання акта про здавання в експлуатацію ССВЯП можливе лише за умови повного забезпечення гарантованого рівня соціальних умов життя працівників станції та жителів міста. При цьому обладміністрація, за заявою О.Кучеренка, готова запропонувати керівництву АЕС і міста альтернативний механізм владнання суперечностей. Правда, його зміст не деталізується, але, скоріш за все, йдеться про виділення кредитів під заставу, гарантом яких готові виступити обласні влади.
Найдивовижніше в цій історії — що кожна зі сторін конфлікту по-своєму має рацію. Місцеві власті — у бажанні забезпечити місту належний рівень життєзабезпечення. Керівництво АЕС — у прагненні мати гарантії безперебійної роботи станції. Та й уряд можна зрозуміти, зваживши на убозтво скарбниці... Проте не варто забувати, що всі ці аргументи можуть просто проігнорувати, варто лише в процес владнання суперечностей утрутитися громадській думці. Адже її вердикт, скоріш за все, грунтуватиметься на емоціях, а не на тверезому розрахунку.
Передумови до цього вже окреслилися виступом у місцевій газеті енергодарського прокурора Олександра Бєлякова, переконаного, що введення в експлуатацію сховища несе в собі загрозу майбутньому. А коли так — потрібен референдум. І навряд чи його учасники (а їх тільки в 30-кілометровій зоні атомної станції живе порядку 384 тис. чоловік) не прислухаються до гасла «не потрібно мені з цифрами доводити, що ССВЯП — це нічого страшного». Невже не залишається нічого іншого, крім чекати, поки в процесі підготовки до наступних виборів з’являться охочі розіграти таку вигідну політичну карту?